Про життя людей в окупації і поза нею ми поговорили з начальницею Новомиколаївської сільської військової адміністрації Євгенією Глєбовою.
“Росіяни вторглися в громаду у перший день повномасштабної війни. У нас траса проходить Херсон-Скадовськ. То там якраз танки і поїхали. На той момент я не була головою громади, працювала в місті Херсон, в міській раді. Але мої батьки залишалися в цій громаді. Моя молодша донька знаходилася 24 лютого у бабусі. Тож рано-вранці, прокинувшись від телефонного дзвінку, ми з чоловіком поїхали за донькою на лівий берег. Десь о 9 ранку ми вже поверталися з Новомиколаївки в Херсон. Зупинилися в Голій Пристані зняти готівку в банкоматі. Черги на той момент вже були величезні. Дочекалися своєї і рушили далі – на Херсон. Об 11 годині ми перетинали Антонівський міст. Тоді у нас “на хвості” були вже російські танки”, – згадує про перший день великої війни Євгенія.
За її словами, росіяни не одразу зайшли в Новомиколаївку. Понад місяць це був рух техніки, що проходив повз.
Вже у квітні росіяни навідалися в сільську раду. До того часу над будівлею ради висів український стяг.
Прапори на Новомиколаївській сільській раді. Прапор ЄС працівники ради виготовляли власноруч“Мені розповідали, що коли окупанти зайшли знімати наш прапор, то один з них сказав: “Сложите его, он вам еще пригодится”. До чого були сказані такі слова – досі невідомо. Працівники ради забрали наш прапор, а росіяни повісили на його місце триколор”, – каже Євгенія Глєбова.
Довгий час росіянам не вдавалося призначити свого голову. Їм хотілося бачити когось із місцевих, і, зі слів Євгенії Глєбової, є свідчення того, що певні домовленості були, але в останній момент кандидати не погодились.
“Зрештою, гауляйтером Новомиколаївки назначили Олександра Сєдіна, а Михайлівки -Станіслава Шеремета. От як раніше було, бо до децентралізації це були дві сільські ради. Тож вони так по-радянськи це і зробили. Вже коли прибрали Сєдіна і Шеремета, то поставили одну “голову” – місцеву жительку Михайлівки Альону Павлову”, – розповідає посадовиця.
Вона додає, що Олександр Сєдін у громаду приїхав років за 7-8 до вторгнення. В минулому він – кадровий російський офіцер.
“Вже зараз ми розуміємо, що непросто так він у нас жив”, – констатує Євгенія.
На той момент чинного голову громади, Петра Гулого, росіяни не чіпали. Він сам представник агробізнесу, і певний час пробув в окупації.
Як уточнює Євгенія Глєбова, він та частина депутатського корпусу належали до команди Віталія Булюка – були місцевими землевласниками.
Втім, є частина депутатів, які є прикладом не тільки для громади, а і для всіх українців – четверо представників депутатського корпусу наразі знаходяться у війську.
“Центром громади є Новомиколаївка, потім є ще одне велике село – це Михайлівка, і п’ять малих сіл. Їх раніше називали єврейські села, бо в деяких з них жили євреї. Це село Карабулат, раніше воно було Ленінським, Біленьке, Новосілка, Промінь та Труд. Це такі малесенькі села, там 200-150 людей, невеличкі. Ну, а загалом в громаді проживало близько 6 тисяч людей”, – розповідає посадовиця.
За її оцінками, з громади виїхало близько 50 % населення.
Також у Новомиколаївській громаді спостерігається переміщення російських військових, оскільки територіально, громада знаходиться на трасі і має зручне положення для розселення та здійснення ротацій.
“На початку окупації вони були дуже сміливі, розселялися у дитячих садочках, клубі, музичній школі, Михайлівській амбулаторії. А вже коли відбулися успішні відпрацювання української армії, і, вибачте, буквально висіли кишки росіян на деревах, вони перестали це робити. Тоді-то окупанти почали заселятись в полишені будинки цивільних”, – каже Євгенія.
Загалом, життя людей, які перебувають наразі в тимчасовій окупації, сповнене своїх труднощів та проблем. Найбільшою потребою зараз є медичні послуги.
“В перші місяці було все дуже складно. Тому що з українського боку все закінчилося: продуктихарчування, ліки, товари домашнього вжитку. А росіяни ще не налагодили ніякої логістики. Було дуже важко. І люди згадували, хто старші, що це як у 90-ті роки. Але це село, і в селі з голоду не помреш. Люди садили городи. І зараз вони це роблять. Мають якесь господарство. З того вони живуть собі. Звісно, що виживають. Померти не помреш. Просто немає вже того і кількості товарів, які були. Немає тої якості товарів. Немає якості ліків. По цей день якості ліків немає. Хоч вони вже стали їх завозити”, – розповідає посадовиця.
Ліки в громаду завозять з Криму. Втім, люди скаржаться на їх якість. Вони не можуть ними лікуватися. Подекуди, повернулись до народних методів.
“І зараз от у них місяці два чи три спостерігається Covid. Ми так бачимо, що це дуже схоже на це. Люди його дуже погано переносять. Головна причина – відсутність якісних ліків, що допомагали б побороти недугу. Тому жителі громади вимушені займатись самолікуванням, п’ють чай з малини і лежать. Хто виживає, той виживає. Хто помирає, той помирає. Дуже висока смертність наразі. Якби була вчасна допомога, нормальні лікарі і нормальні ліки, вони б жили собі, звісно. Бо помирають від таких хвороб, від яких в ХХІ столітті вже не помирають”, – пояснює Євгенія Глєбова.
Хоча картинку окупанти намагаються зробити гарну. Так, у Михайлівці, на місці старої амбулаторії, побудували “нову”.
“Приїхали “шефи з Кабардіно-Балкарії” і побудували жителям медичний заклад, бо “укронацисти” знищили попередній. Річ у тім, що восени 2022 року наші ЗСУ влучили туди, бо окупанти облаштували в цивільному закладі охорони здоровʼя військовий госпіталь. За даними місцевих, результат був хороший. Багато цікавих історій ходило між людей. Але ж, при будівництві “нової” амбулаторії рівень крадіжок на матеріалах був такий, що та споруда, мабуть, не простоїть довго. Не потрібні будуть і влучання”, – каже Євгенія.
За її словами, до закладу набрали декілька лікарів, але все це персонал без відповідного досвіду, має лише медичну освіту. Звернутись до профільного лікаря можна тільки поїхавши у Скадовськ.
“Працює первинна медична допомога в Михайлівці, і та не відповідає вимогам. Люди жаліються на низьку якість послу або неналежне обслуговування, або їх просто, як у нас кажуть, “бортонули”. Вони прийшли на прийом, але їм там або мало приділили уваги, або від них відмахнулись. Швидку викликати неможливо. Треба їхати у Скадовськ, домовлятися з комендантом, щоб дали відповідний дозвіл. Потім той дозвіл відвезти на швидку. Тому поки в село приїде швидка, то вже і не потрібна ця “допомога”, бо людина померла”, – з сумом констатує Євгенія Глєбова.
Глєбова додає, що дуже багато звертаються людей за медичною допомогою до тих медиків, які виїхали, просто за консультацією телефоном.
“З нашим населенням всі тримають зв’язок. Коли треба консультуватися, вони обов’язково нам дзвонять. І їм ніхто не відмовляє насправді. Людям завжди дають рекомендації, бо це односельці, і всі один одного знають. І з цим допомагаємо як можемо”, – розповідає Євгенія Глєбова.
Освітній процес в Новомиколаївській громаді відбувається не на повну потужність. Окупантам не вдалося відкрити ані школу, ані садочок, ані заклад культури в самій Новомиколаївці. Втім, у Михайлівці ці спроби видалися більш успішними.
На кінець 2023 року в Михайлівській школі налічувалося близько 60 учнів. Однак більша частина дітей приїздить з інших громад (Кардашинка, Добропілля, Долматівка).
З викладачів, фактично, ніхто не пішов на співпрацю. Ті, хто пішли – не педагоги, а технічний персонал. Завучем поставили доньку місцевого депутата. Вона сама тільки закінчила школу, розповідає Євгенія.
“Виховним процесом займається не професійний контингент – це однозначно. Єдина мета, з якою вони беруть цих людей на роботу – здійснення пропаганди. У 2023 році до нас надходили повідомлення про те, що діти повертались зі школи у пригніченому стані. Бували випадки, коли дитина, приходячи зі школи, лягала на ліжко і довгий час нерухомо дивилася у стелю. Їх там ображали, казали, ви хохли, заставляли співати російський гімн. Для дітей це дуже сильний психологічний злам. Знаю, що в родинах дуже багато дітей говорить своїм батькам “ти мене не любиш, чому я маю ходити в цю школу, чого ти мене не вивезеш звідси”. Ми з психологами зараз працюємо з такими дітьми і готуємо програми подальшої роботи”, – розповідає посадовиця.
Якщо брати цифри до повномасштабного вторгнення, то близько 600 дітей навчалося у школах громади. На підконтрольній території законній владі вдалося відновити роботу двох навчальних закладів. Навчання ведеться онлайн, до освітнього процесу залучені діти як з підконтрольної території, так із-за кордону.
Також в онлайн форматі в громаді працює дошкільна освіта. Законна влада запустила роботу садочка.
“1 березня цього року ми вирішили таки відкрити один садочок на дві групи онлайн. Довгі дискусії, потужні мозкові штурми, але ми спромоглися. Взяли в штат психолога, працює два педагоги. Старша група готується до школи, змішана група (молодші та середні) працюють в рамках своїх програм”, – каже Євгенія Глєбова.
Вона визнає, що тримати звʼязок з окупованою громадою складно і небезпечно. В першу чергу для тих, хто лишається там і чинить тихий спротив.
“До Михайлівки окупанти лояльніші, бо там вони змогли запустити хоч щось. В Новомиколаївці, як би не працювали фсбшники, запустити нічого не вдалося. Час від часу на асфальті зʼявляються патріотичні надписи жовто-блакитною фарбою. Росіяни замальовують їх, перекриваючи чорною фарбою, але вона змивається і надпис знову проявляється”, – розповідає Євгенія.
Загалом, за переданою інформацією, люди чекають на звільнення і найбільше, що їх жахає – тиша.
“От коли чують приліт – радіють. Як тиша – сумують. Одразу передають питання: “Ну чого у нас так тихо? Ну скажи, чого у нас так тихо?” Їм важливо, щоб їх не залишили. Вони мають це чути. Окупацію вони називають вʼязницею. Бо ми ж українці, і для нас важлива свобода”, – каже Євгенія Глєбова.
У громаді люди живуть з власних угідь, мають підробіток на полях. Паспортизація відбулася повністю. Найбільше, що викликає насторогу – потужна пропаганда.
“Росіяни активні у своїй роботі з молоддю. Дуже потужне фінансування, виділяється колосальний бюджет. Вони створюють різноманітні “патріотичні” гуртки: “Двіженія Пєрвих”, “Піонєри”, Юнармія та інші. Відбувається мілітаризація підлітків і навіть малечі. При кожній школі створені музеї СВО та “Вєлікой отєчествєнной войни”. Всюди георгіївські стрічки. Це дуже складна тема, дуже. Ми це питання зараз обговорюємо, я вже думаю над тим, що робити після деокупації і як працювати з цими дітьми”, – повідомляє очільниця громади.
Наприкінці квітня питання російської пропаганди Євгенія Глєбова обговорювала в рамках круглого столу “Наш Південь: ідентичності в умовах війни”, що відбувся у Львові. Організатором виступила команда Центру близькосхідних досліджень за підтримки NED.
“Ми обговорюємо молодіжні політики і виносимо нашу проблематику на рівень Офісу Президента. Наголошуємо на тому, що працювати над програмою реінтеграції молоді потрібно вже. Чим більше часу йде, тим більше ми втрачаємо цих людей. Росіяни діють жорстко і хитро.
Вона наголошує, що попри все, віра у звільнення громади є. Цього чекають, в першу чергу, люди, які зараз живуть в окупації.
«Ми віримо, що прийде той час, коли наші прапори знову замайорять у громаді», – резюмує Євгенія Глєбова.
Наталя Майстренко, Мост