![](https://vgoru.org/uploads/posts/65732996e9069.jpg)
«Від цієї стрільби голова, нерви... Діти поневіряються по всьому світу... Та що ж тут розказувать – тут треба пожити, побачити».
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/0719fa8709b8e0e93531f0c1bf46b41bca180085.jpg)
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/228eb6ce515c25cc8a9696bf8022e2164c64f583.jpg)
«Аж з Харкова дві фури дров привезли, щоб ми зимою не замерзали, – розповідає немолодий чоловік, перевозячи свою частину. – Оце по тисячу чурбаків на сім'ю – на дві. Навіть ці тачки як гуманітарку давали – одну тачку на три сім'ї. Ось і дрова перевезти...»
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/413f290faf78a3951ce76f3e3540d781d214ab95.jpg)
Без гуманітарної допомоги тут не вижити, бо роботи немає.
«Я на винзаводі працювала в совхозі, в лабораторії, – розповідає місцева пані. – А зараз винзавод розбили. Все розбили. Навіть не знаю, як воно далі буде і що воно буде. Усім волонтерам, які привозять, дякую дуже».
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/d5de432e37b2ea032df645977685c688172928fa.jpg)
Не тільки винзавод постраждав – постріляно пів села. Багато хто виїхав – рятували дітей, старих і хворих. Але двоє тяжкохворих залишились – одна лежача людина, один онкохворий. Селяни, кажуть, що наодинці зі своїми хворобами вони не залишаються – волонтери й адміністрація надають допомогу: ліжко, постіль, памперси. І дякують волонтерам, які забезпечують село та його мешканців усім потрібним.
Сьогодні в селі живе 115 людей, з них 26 внутрішньо переміщених. Бо для тих, чиє житло опинилося «на нулі», тут більш безпечно навіть попри обстріли.
Пані з селища Янтарного розповідає, що спочатку вони з чоловіком поїхали в Польщу до дітей, перезимували там, а потім повернулися на батьківщину:
«Дуже важко в чужій країні, дуже важко. Нас не розуміють, спілкування ніякого немає. А тут хоч і стріляють, але серед своїх людей. У нас тут родичі й нас прийняли».
Допомагають одне одному попри власні трагедії, адже похоронки не оминають село. І мати, яка два місяці тому втратила сина-військового, не стримує сліз…
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/bdfdd1850ef91b2b4a9bc48233098db5d8e97563.jpg)
Згадуючи про життя в окупації, селяни кажуть: вірили, що тут росіяни не залишаться. І завжди казали, що наші прийдуть, за що загарбники презирливо називали їх «ждунами». А вони й не приховували, що чекали на ЗСУ. Російські військові не базувалися в селі – були в Білозерці. Однак кожні два тижні приїздили, перевіряли документи. Звісно, батьки, у кого дівчата досить дорослі, боялися, але якось обійшлось. А от хлопцям діставалося: забирали, вивозили, потім десь посеред дороги викидали. А одна молода дівчина з дитиною втекла, бо росіяни щось там знайшли в її телефоні, порвали її сім-карту, телефон розбили.
«Ми не мали права навіть вийти на дорогу, посидіти, побалакати», – розповідають люди.
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/40d4de4281f3e579c14f9fa0411bfacadd2bfd60.jpg)
Після втрати села росіяни почали його бомбити. Однак життя у вільній країні, навіть під обстрілами, не можна порівняти з тими жахами, які приніс українцям «руський мір»:
«Краще така свобода, ніж їхня окупація. Що ж зробиш? Нічого. Ми сиділи місяць, навіть більше, без води, без світла, без газу. Нічого. Вижили. Ми готові сидіти так. Лише тільки не з Росією. Так і живемо. Налаштовані на перемогу».
Попервах по селу гатили з мінометів, а зараз міномети вже не дістають – тепер з «Градів» стріляють. І наслідки обстрілів око одразу помічає – он розбита машина стоїть.
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/3879438af4c9e8c50524d8ad669b96c66b20dc73.jpg)
Місцеві кажуть, що молять Бога: хай краще прилітає в сади, поля. А там – просто жах: посадки знищені, дерева валяються, повсюди ями від «прильотів», згарища –влітку горіла трава, горіли сади та виноградники. Кажуть, якщо обстріли припиняться зараз, то відсотків 70 дерев у садах доведеться викорчувати. Але розуміють, що це ще не кінець.
Декілька разів обстрілювали запальними снарядами – тоді швидко збирається вся громада гасити вогонь:
«У нас є група в інтернеті, там одразу дають сповіщення – і ми всі збираємося. Люди в нас доволі самоорганізовані. Ні крику, ні шуму. Якщо щось трапилося, то, звісно, йдемо рятувати, тушити. Ну, як без цього, якщо ми зараз не будемо допомагати один одному?»
![](https://vgoru.org/uploads/wysiwyg/0d8f040a5ac1e89735e6ccffdc3d997e4267443d.jpg)
Але попри постійну небезпеку, багато людей виїжджати нікуди не збирається.
«Надіємося на перемогу. Все буде добре», – кажуть на прощання.
Лариса Жарких, Вгору