ПООБІЦЯЛИ ВІЙСЬКОВИМ ВШАНУВАТИ ПОБРАТИМІВ
Про народний меморіал написала у Фейсбуці Антоніна Терещенко – вчителька, яка виросла в Любимівці. Саме її сестру, Наталію Склему, військові попросили вшанувати пам'ять полеглих побратимів.
Телефоную пані Наталії. Жінка схвильована: в ці дні любимівці згадують моменти звільнення. Кажуть: від спогадів – досі мурахи по шкірі.
“Там досить жвава траса, багато людей їздить. Треба, щоб і діти, й старші люди бачили та пам'ятали”, – додає вона.
Пані Наталя ділиться: спочатку сумнівалася, чи вдасться зібрати необхідну суму.
- Знаєте, після окупації грошей у людей особливо не було. Але ми взяли бутильок (п'ятилітрову пластикову баклажку з-під питної води - ред.) та пішли з ним у сільський Пункт незламності. Там можна було з усіма побачитися, розказати про збір. Поставили ту баклажку і були здивовані, що люди, попри скруту, знаходили гроші на пам'ятник хлопцям. Досить швидко зібрали пристойну суму, – каже мешканка Любимівки.
Антоніна Терещенко додає, що на меморіал скидалися не тільки односельці, а й жителі Любимівки, які евакуювалися, також родичі любимівців. Словом, збирали всім миром.
- У нас є спільнота села в соцмережі, ми там адміни із сестрою, тому дали оголошення про збір. Ми були вражені, як люди долучалися. Ніхто не лишався байдужим! Скидали, хто скільки міг, з-за кордону наші односельці пересилали кошти. Так вийшло, що ми назбирали 23 тисячі гривень, – говорить вона.
Після цього любимівці одразу поїхали до села Токівське на Дніпропетровщині, аби замовити монумент.
- Там гранітний кар'єр, пам'ятники роблять чи не в кожному дворі. Обрали макет і влітку нам його привезли, – додає пані Антоніна.
Любимивці вирішили питання встановлення меморіалу із військово-цивільною адміністрацією і почали працювати. Аби все привести до ладу, впродовж двох місяців виходили на толоку.
- Ми розраховували, щоб на 1 жовтня – до річниці трагедії – пам'ятник уже стояв. Любимівка – в прифронтовій зоні, тож не було змоги зібрати людей на урочисте відкриття. Там досить близько ворог, постійно літають безпілотники. Тому ми поки й не освятили меморіал, та обов'язково це зробимо, – додає жінка.
- Вони дуже хочуть приїхати, поклонитися пам'яті рідних. Обов'язково організуємо, але трошки згодом, – обіцяє вона.
33-річного мешканця села Сімер Олександра Мулесу поховали в рідному селі.
Едуарда Чігора та Дмита Зейкана – у рідному Виноградові.
Героїв не дочекалися додому батьки, сестри, дружини та маленькі діти...
Любимівці кажуть, що вони в боргу перед загиблими та їхніми побратимами.
- Ми віддали шану хлопцям, як могли. Вони нам повернули дім, рідні хати, рідні могили, рідне повітря... – говорить Наталія Склема. – Ми жили дуже тяжко в окупації. Ось ходиш по своєму двору, своїй хаті, а все – чуже. Усе, що упродовж життя було твоїм, уже не твоє. Навіть повітря навколо не твоє! Ми чекали на звільнення щодня, щохвилини. Обіймали хлопців, які прийшли до нас 3 жовтня, як рідних. Ми дійсно з ними зріднилися – часто зідзвонюємося, вони в курсі наших справ, ми їх підтримуємо. Троє хлопців у тій трагедії вижили. Хтось служить, хтось на лікуванні досі... Тримаємо з ними зв'язок.
Антоніна Терещенко розповідає: любимівці планують згодом встановити в центрі села ще один меморіал – на честь ЗСУ, з іменами тих, хто звільняв Любимівку від російських загарбників.
- У нас є меморіал пам'яті визволителів Любимівки від фашистів у часи Другої світової. До речі, рашисти, які окупували село в 2022-му, на тому меморіалі влаштували собі забавку: у них там був тир, цілилися в око солдатові. Зараз маємо нових визволителів – українських воїнів. На жаль, є хлопці, котрі загинули за нашу свободу. Плануємо поставити на їхню честь стелу, – каже пані Антоніна.
А той хрест при дорозі – знак пам'яті про трагічну загибель закарпатців.
- Він тому й зветься “пам'ятний”, бо люди мають пам'ятати, якою ціною ми можемо жити на своїй землі. Щоб більше такого не повторилося ніколи. Це місце уже стало знаковим. Люди біля нього зупиняються, там постійно свіжі квіти. І ще скажу вам як вчителька: дуже важливо приводити туди дітей, – додає Терещенко. – Вони повинні знати Героїв, які віддали своє життя за волю. Бо незалежність кожній країні давалася дорогою ціною. Але я не пам'ятаю в історії такої ціни, яку платять українці за право мати незалежну державу.
Тетяна Когутич, ukrinform.ua
Фото з архіву Антоніни Терещенко та Нововоронцовської селищної військової адміністрації