На фото: Артем Кузьменко під час евакуаційного рейсу.Війна/ Виклики доліЯк Артем Кузьменко, волонтер з Бериславщини, з початку повномасштабної війни, ризикуючи життям, займається евакуацією населення та розвозить гуманітарні вантажі, – в розповіді журналістів інформаційного видання "Український Південь”.
Крок до волонтерства
З початку повномасштабної російсько-української війни Артем Кузьменко приєднався до волонтерів Благодійного фонду «Українці переможуть», які у Кривому Розі створили центр цілодобового перебування для тих, хто покидав окуповану територію. Він ніколи не шукав легких шляхів, служив у Нацгвардії України, 11 років пропрацював у Держлісфонді Херсонської області, оберігаючи природне багатство і насолоджуючись красою півдня.Зі створенням у Бериславському районі Нацпарку «Кам’янська Січ» пішов працювати до цієї природоохоронної структури. Навесні 2022 року російські військові почали щільно обстрілювати населені пункти Бериславщини: Кочубеївської, Високопільської, Великоолександрівської, Новоолександрівської, Нововоронцовської Калинівської громад. Люди йшли пішки через лінію фронту, через село Давидів Брід, бо стояло питання їх фізичного виживання. Російські військові показали справжнє обличчя «асвабодітелей».
Важливо було підтримати місцеве населення.
«У населені пункти по лінії фронту, яка знаходилася під контролем ЗСУ, ми возили продуктові набори, питну воду, засоби гігієни, займалися евакуацією людей. Ми з самого початку війни почали вивозити людей. Вперше — з села Довгове Великоолександрівської громади. Від села до лінії фронту був максимум кілометр. Тоді ми вивезли 16 осіб. Це була лінія розмежування між російськими та українськими військовими. Люди самостійно перебралися через річку Інгулець, ми їх швидко зустріли й пересадили в автівки. З цього починалася наша евакуаційна робота», – розповідає Артем.
Евакуаційні рейси під обстрілами
Серед місцевих жителів довго переповідалася історія про священника зі Старосілля, села, яке розташоване на річці Інгулець, яке було заблоковане російськими солдатами. Загарбники не давали місцевим з нього вибратися, а ті, хто робив спроби перепливти річкою, потрапляв під обстріл. Місцевий священник одного разу звернувся до загарбників з проханням – випустити з села людей, доведених вже до відчаю, випрошував навколішки і з молитвою. Артем був серед тих волонтерів, які зустрічали місцевих жителів. Один з них був – малорухливий.«Священник молився, дивлячись у вічі солдатам, які сміялися над ним. Мене тоді вразило те, що ми не встигли всіх людей забрати у машину, як до нас підійшли військові й сказали, що треба пришвидшитися, бо сюди летять ракети. Як тільки ми виїхали, почався обстріл, – розповідає Артем.
Старосілля двічі потрапляло під окупацію. Його у травні звільнило ЗСУ, а в червні у село знов зайшли російські військові, які не простили місцевому населенню того, що вони залишаються вірними своєї країни.
Біла Криниця
За три кілометри від позицій російських солдатів тривалий час знаходилося селище міського типу Біла Криниця Великоолександрівської громади, у ньому перебували українські військові. Обстріли нищівні були весь час з весни. У населеному пункту було зруйновано інфраструктуру, розбите базове агропідприємство, будинки, вулиці, заросли бур’яном.Не було ні світла, ні води. Але в ньому залишилися найстійкіші жителі, які не могли покинути рідну домівку Їм потрібна була підтримка. Артем розумів, що кожен виїзд – це ризик.
Фото з архіву “Українського півдня”: Артем Кузьменко під час видачі гуманітарної допомоги
Фото з архіву “Українського півдня”: Артем Кузьменко під час видачі гуманітарної допомоги“Їдеш, а зліва-справа ліс чи поле горить після чергового обстрілу. А на нас чекають люди. Дороги пусті. Їхати треба. Люди чекають. Приїжджаючи, старалися швидко роздати гуманітарну допомогу», – каже волонтер.
Їдучи до Білої Криниці, вдивлявся в горизонт, де була його домівка, у Великій Олександрівці, яку він покинув, бо усвідомлював, що за ним би окупанти прийшли відразу. Ось так, під обстрілами їздили в різні села Великоолександрівської громади.Одного разу з ним поїхали волонтери із-за кордону, місіонери. Звичайно, для них був шок, як виглядали обстріляні дороги, поруйновані села, спалені автівки.
«Обстріл почався тільки-но ми роздали гуманітарку у Білій Криниці. Мої балакучі попутники враз перетворилися на мовчунів з напруженим поглядом. Поки я нісся з-під обстрілів, а потім до Кривого Рогу, вони не промовили жодного слова. Їх війна торкнулася злегка, а ми так вже живемо більше півтора року, – говорить Артем.- Радію, що зараз там більше місцевого населення. Люди – головне. Значить, поступово і життя повернеться».
Битва за Дудчани: село роз’єднане балкою
У жовтні 2022 року частина села Дудчани Милівської громади була звільнена від російських солдатів, а частина – ні. Лінія фронту пройшла населеним пунктом, який розділяє водна притока Каховського водосховища. Життя місцевих жителів окупованої частини стало зовсім нестерпним. У селі й так залишилася більшість людей старшого віку, але через постійні обстріли російськими військовим та їх мародерство, вони намагалися покинути рідні оселі, перебравшись через розбитий міст. Артем згодився зробити декілька евакуаційних рейсів, аби вивезти людей.«Міст був перебитий. Там посередині розбитого мосту упало два ворожих БТРи, люди спускалися з однієї частини мосту, залазили на БТРи і переправлялися на іншу частину мосту, де їх зустрічали наші військові. Все це займало понад 2 годин, щоб десятеро людей перебралися з одного краю села в інший. Постійно були обстріли. Лише одного разу було тихо. Коли люди перебиралися через міст, я в цей час думав тільки про те, щоб не було прильотів. Інших думок не було», – розповідає Артем.
Вже на 5-й день евакуації із Дудчан російські військові почали щільно обстрілювати все навколо.
« Пам’ятаю, як перед останнім блокпостом в напрямку перед Дудчанами перед авто вискочили переді мною наші військові і почали махати. Я зрозумів, що треба швидко вискочити з машини. Разом з двома військовими ми встигли заплигнути в їхній бліндаж і одразу в 4 метрах від нас пролунав вибух. Я не встиг навіть заглушити машину. Вона заїхала в кущі, врятувало, що я їхав не на великій швидкості», – продовжує розповідь Артем Кузьменко.
Від початку повномасштабної війни волонтери фонду вивезли тисячі людей з різних громад Бериславського району. Після звільнення правобережжя Херсонщини евакуаційні рейси розпочалися зі звільнених сіл, що понад Дніпром і продовжуються і нині.Бо Бериславщна залишається під обстрілами російських військових з лівого берегу.
«Можемо годинами чекати людей у певному місці, переочікуючи обстріли., вивозячи з небезпечних місць і допомагаючи влаштуватись далі, знайти прихисток. Це – ризиковано, але хтось має цим займатися. У кожного зараз своя задача»”, – говорить Артем Кузьменко.
Війна змінила мрії
Артем Кузьменко перед повномасштабною війною відзначив новосілля в новому будинку, мріяв про щасливе життя в ньому з родиною, як дружина з дітьми зустрічатиме його після роботи. Улюбленої роботи. Будинок, на щастя, вцілів. В перші дні повномасштабної російсько-української війни було багато пожеж на території Нацпарку, не дивлячись на небезпеку, працівники займалися їх ліквідацією.«Це дуже цікава робота, ми вистежували браконьєрів, лісорубів, також людей, які займалися незаконним видобутком водних біоресурсів. Постійно відчували небезпеку. Були випадки, коли лісоруби кидалися на нас з бензопилами, сокирами. Місцеве населення відразу відчуло перевагу створення такої установи, а ось у ділків було своє бачення на природні надбання. Завдяки постійному контролю ми попередили чимало незаконних дій, спілкувалися з дітьми й дорослими щодо збереження навколишнього середовища. Було чимало задумів і планів. Нацпарк напередодні війни почав отримувати сучасну техніку, спеціалісти вже розробляли туристичні маршрути, але війна зруйнувала всі плани», – каже Артем.
Фото зі сторінки Fb – Нацпарк “Кам’янська Січ”: міністр Руслан Стрілець вручає подяку від Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України Артему Кузьменко. Липень 2023 року.На роботі тепер постали тепер нові завдання. Частина території Національного природного парку «Кам’янська Січ» стоїть замінованою. У наслідок теракту російськими військовими Каховської ГЕС катастрофічно обміліло водосховище. Систематично Артем разом з іншими працівниками парку, пройшовши курси з мінної безпеки, слідкує за тим, що відбувається на цій території, гасить пожежі, продовжують боротьбу з браконьєрами та лісорубами.
«Боляче було дивитися, як ворог руйнує все навколо, спалює степи, вкопуючись в землю своїми танками, як тварини гинуть у вогні, а водні плеса міліють. Нині краса навколо несе величезну небезпеку. Взагалі це все відбувається, наче уві сні. Досі не віриться, що все це сталося з нашою Україною. Нам треба перемога. А потім ми все відновимо, бо ми – працьовиті», – підсумовує розмову Артем Кузьменко.
