По дорозі Андрій зважився на творчу зустріч в Одесі, де представив книжку «Щось зі мною не так», написану ще до лютого 2022 року. Спілкування з читачами впродовж пари годин відбулося в затишній Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.Грушевського. Кілька уривків з книги прочитав сам автор, а один з них – відома землячка Андрія Римма Зюбіна, яка завітала на творчій вечір після презентації стрічки «Памфір».
Андрій майже нічого не пише вже рік: не займається літературною творчістю, перекладацтво також закинув. Натомість 90 відсотків свого часу він присвячує волонтерству.
Про враження Андрія Любки від подорожі на Південь – в нашому інтерв’ю.
Які враження від Херсона та Півдня взагалі, крім марних очікувань, що тут тепліше, ніж на Закарпатті?
Узагалі таке оптичне враження полягає у відсутності весни. Чомусь мені здавалося, що ми їдемо на південь, і у вас буде тепліше. Але якщо на Закарпатті все цвіте і трава вже зеленіє, то на півдні ми цього не побачили. Натомість холодно, і зовсім такі холодні вітри. Коли я їжджу Україною, мені цікаво бачити цю різницю в ландшафті, погоді, часі. Бо коли я дзвоню з Донбасу додому по відеозв’язку, то бачу, що там уже темно, а вдома ще зовсім світлий день. І це таке дуже цікаве та круте відчуття: бачити, якою різноманітною, великою, неосяжною є Україна.
Наскільки часто буваєте в Херсоні? Як волонтер, очевидно, частіше, ніж з творчими зустрічами?
Так, тепер частіше буваю в Херсоні, бо до того був за все життя тільки тричі, один раз з презентацією свого першого роману «Карбід», 2015 рік, і потім прогулянку з екскурсією по місту мені робила моя давня-давня хороша подруга Катя Гандзюк.
Якось Ви розповідали, що найбільший внесок на купівлю авто для ЗСУ зробив Ваш друг родом з Херсона. Розкажете докладніше?
Так, минулого року це був найбільший внесок. Тепер першість тримає моя знайома з Ужгорода, Наталія Кабацій, яка 24 лютого переказала на мій волонтерський рахунок 365 тисяч гривень – по 1000 гривень за кожну добу війни. А до цього – мій друг, програміст, Іван Петрушенко з Києва. Ми давно знайомі через мого шкільного друга. Потім Іван приходив до мене на презентацію, був на прем’єрі вистави «Карбід», яка йшла у київському «Дикому театрі». Батьки, родина Івана опинилися під окупацією, і тому він не просто зробив найбільший внесок минулого року, але він це робив досить часто і це були завжди великі суми, десятки тисяч гривень, а часом понад 100 тисяч гривень. Іван придбав кілька автомобілів для різних підрозділів Збройних Сил, і це було його бажання – в такий спосіб сприяти звільненню його рідної землі, малої батьківщини, його батьків з-під окупації. На щастя, це вдалося, його батьки живі.
Я справді спеціально спланував так, аби приїхати на свої 35 років, це був собі подарунок, бо я завжди на день народження кудись їду далеко: коли мені було 30, я полетів у Єрусалим, на 34 я полетів у Афіни і на Кіпр. І весь час я вимикаю телефон, щоб ніхто не міг додзвонитися, я не святкую свій день народження, не люблю привітань. Але на 35 я зробив собі подарунок – поїхав у Херсон. Це було свідоме рішення, свідомий вибір. Я хотів бути там, хотів бути з херсонцями, хотів бути на деокупованій українській землі. Це справді було дуже приємно.
Чим запам’яталася ця поїздка?
Запам’яталося таке дурне. Мені подруга з Іспанії передала подарунок – величезну таку свинячу ногу, цілу ногу хамона. І ось я її повіз із собою. Ми ночували у військових, сідаємо вечеряти, я виймаю цю ногу хамона і ми її їли – всі мої водії, здається, їх було 16, бо тоді ми везли десять автомобілів, увесь військовий підрозділ – ми їли-їли цю ногу хамона і так її не доїли. Це такий спогад дивний, бо деокупована територія, немає електрики, хліб підвозять, людей практично немає, весь час вибухи, небезпека, треба ходити в бронежилетах. А ми сіли і ріжемо на такі тоненькі слайси цю ногу хамона. І таке відчуття, що від Іспанії до Херсона, аж до Дніпра – Європа, один простір, а на тому березі чатує ворог, якого треба вибити і оці кордони Європи розширити. Такий побутовий дурний спогад, але запам’яталося.
За моїми спостереженнями, Херсон сьогодні підкреслено україномовний. Навіть, застосовуючи Ваш вислів, проходить прийняття українськості. Це тенденція тимчасова, підживлена люттю і пережитим, чи навпаки стійка? Яким, на Ваш погляд, буде Херсон після перемоги?
Протягом моїх поїздок в різні регіони Півдня України Херсон мені завжди здавався найбільш патріотичним, патріотичнішим за Одесу чи Миколаїв, Маріуполь чи Мелітополь, це був для мене такий козацький центр. Ну, можливо, це базувалося на тому, що Катя Гандзюк мені завжди наголошувала, що це була вільна земля, яку отримували козаки, і це таке козацьке поселення, де є дух свободи і в такому доброму сенсі господарів на своїй землі, заможних і вільних селян. Я думаю, що вся Україна, не лише південь буде українізуватися і української мови буде все більше, це логічно. Це поступовий процес і не буде так швидко, але вже в наступному поколінні ми будемо мати значно більше україномовних людей.
Чи розраховуєте на збільшення читацької аудиторії тут, на півдні?
Так, мушу визнати, що завдяки волонтерству в тому числі моя аудиторія і збільшується, і змінюється, оскільки тепер я часто на своїх виступах, як от на виступі в Одесі, бачу також старших людей. Раніше до мене масово приходила молодь, дуже багато дівчат, і це була така зовсім молодіжна історія. А тепер багато інших людей: військових, пенсіонерів. І це цікаво, бо я думаю, що письменнику важливо мати таку більш широку аудиторію читачів у всіх верствах населення. І хоча я зараз нічого не пишу, але виявляється, що цей волонтерський мій досвід, ця моя активність корисна, бо люди, можливо, для того, щоб подякувати за те, що я роблю, цікавляться тим, що я писав і буду писати. І таким чином читачів стає більше. Це приємно.
Від початку повномасштабного вторгнення волонтерською командою Андрія Любки на фронт доставлено 135 машин, кожна четверта – на південь. Охочих зробити внески, що дозволять придбати, підготувати і передати транспорт підрозділам ЗСУ, просимо долучатися:
4149439022830743
Paypal: [email protected]
Мост
