У підсумку зі стін університету наш герой вийшов не з одним, а одразу з трьома дипломами. На денній формі навчання він поступово опановував спеціальність журналіста та магістра з соціальних комунікацій, а згодом, навчаючись заочно, ще і став фахівцем в галузі менеджменту управління.
Ще 23 лютого минулого року Сергій разом зі своїм другом Євгеном до ночі обговорював плани на майбутнє щодо покращення діяльності Херсонського молодіжного крила однієї із політичних партій, головою якої він є, а наступного дня увечері вперше в житті взяв до рук автомат і вступив у двобій з російськими агресорами. Так у житті буває… Та й саме його життя після цього круто змінилося та надалі було пов’язано з великими ризиками та небезпекою, про що і розповів солдат Сергій Сергеєв кореспонденту АрміяІnform.
З дев’яти дітей лише мій дідусь та його сестра повернулися з Другої світової живими
— Сергію, ти взагалі звідки родом? Чи мав ти або твоя родина раніше якесь відношення до війська та як сам став військовим?
— Я народився у Запоріжжі. Там же пішов у школу. Але можна сказати, що все своє дитинство та юність провів у Херсоні. Ще, коли я навчався у 1-му класі, батьки вирішили переїхати до Херсона. Чому? Мій тато – цивільний моряк, і це давало йому свої плюси щодо побудови професійної кар’єри. З дев’яти дітей лише мій дідусь та його сестра повернулися з Другої світової живими.
Сам я у війську до лютого 2022 року не служив. Навіть автомат у руках не тримав. Усе моє поводження зі зброєю обмежувалося не частим відвідуванням стрілецького тиру, де я стріляв по мішенях із пневматичної зброї. А от батько – «спец». Свого часу він проходив строкову службу у прикордонних військах, обіймаючи посаду снайпера. Його батько, а мій дідусь Микола, брав участь у Другій світовій війні. Після Перемоги він тривалий час проходив службу в карному розшуку, викриваючи особливо небезпечних злочинців. Дослужився до майора, певний час навіть обіймав посаду старшого оперуповноваженого міста Запоріжжя. До речі, уявляєте собі, разом з ним в його родині було дев’ятеро дітей. У сорокових роках минулого століття всі вони пішли захищати країну від нацистських загарбників, і лише дідусь Микола та його сестра, яка була на фронті медпрацівником, повернулися живими з полів Другої світової війни, решта – загинули… Ось така трагічна доля…
Мій прадід Олександр по лінії матері теж воював з нацистами. З фронту повернувся без ноги. Поранення далися взнаки і, на превеликий жаль, він лише кілька років прожив після Перемоги. Тобто досвіду щодо армійської служби в мене не було, а ось з кого брати приклад щодо захисту Батьківщини, знав добре. Тому вранці 24 лютого я не вагався, а добровільно разом із найкращим другом Євгеном пішов до військкомату.
Перший день війни
— А як це сталося? До речі, ти до початку російського широкомасштабного вторгнення десь працював?— Загалом за своє відносно невеличке життя, де я тільки не працював. Ще навчаючись на заочній формі навчання в університеті, я працевлаштувався диктором на радіо «Таврія». Потім позаштатно співпрацював з багатьма місцевими засобами масової інформації як фрилансер. Майже два з половиною роки я, так би мовити, популяризував і піднімав імідж рідного Херсонського держуніверситету, працюючи в пресслужбі цього вишу. У 2021 році впродовж понад пів року навіть був співпрацівником пресслужби футбольного клубу «Кристал Херсон». А вже напередодні широкомасштабного російського вторгнення очолював місцеве молодіжне крило політичної партії «Європейська Солідарність». До політики я завжди ставився не байдуже. У різні роки під час виборчих кампаній щодо обрання державних і місцевих органів влади співпрацював як з деякими політичними партіями, так і з окремими кандидатами на отримання депутатського мандата, ведучи їхні сторінки в соцмережах та допомагаючи готувати відповідні звернення й промови. Врешті-решт я поринув у політику з головою, зосередившись на побудові молодіжного крила своєї партії. Питання реалізації наших планів в цьому напрямку ми, зокрема, і обговорювали з моїм другом і однопартійцем Євгеном увечері 23 лютого. Щоправда, вже тоді на душі було тривожно. Адже ми знали, що росіяни вже сконцентрували свої війська біля кордонів України. Тож імовірність російського широкомасштабного нападу найближчим часом була великою. А тому, прощаючись один з одним пізно вночі, домовилися до ранку на всяк випадок заправити свої автівки пальним та зняти у банкоматі готівку. Тож передчуття нас не підвело.
— І що ти робив вранці 24 лютого? Як дізнався про початок російського вторгнення?
— Вранці я прокинувся через численні телефонні дзвінки. Як кажуть, моя слухавка була червоною. Зателефонував рано-вранці і друг Женя. Як і домовлялися напередодні, ми сіли в наші заправлені автівки і вирушили до Голопристанського району, де мешкали батьки Євгена. Десь о сьомій ранку виїхали з Херсона, швидко подолавши близько пів сотні кілометрів. Товариш передав рідним гроші, ключі та документи на машину, попросив їх берегти себе та, у разі необхідності, евакуюватися. А самі вже на моїй машині знов швидко повернулися додому та вже о 10-й ранку стояли біля військкомату. Знаєте, коли на всіх парах мчали до батьків Жені, на трасі ще стояли поліціанти. А на зворотному шляху ми вже не побачили жодного поліцейського поста. Всі кудись зникли. Скрізь панували метушня та паніка. У військкоматі ми назвали себе, повідомили, що маємо намір долучитися до оборони рідного міста. Нас взяли на облік, видали якісь папірці-інструкції з переліком необхідних речей, які треба взяти з собою. Ми миттю поїхали додому: спочатку речі зібрав Женя, згодом я. Свою автівку я вже залишив удома, а попутною дісталися військкомату. Відтоді я і став бійцем окремої бригади територіальної оборони.
І бій на Антонівському мосту
— Військову форму одразу видали?— Ні, не до цього було. Ви же пам’ятаєте, як в перший же день війни ворог стрімко просувався вперед у глибину Херсонщини, долаючи за лічені години відстань довжиною понад кілька сотень кілометрів. Часу на роздуми було не просто обмаль, його взагалі не було. Нас швидко пошикували, перевірили, завантажили в автобуси та перевезли до одного із селищ, розташованого неподалік Херсона. Там розмістили в якійсь порожній будівлі, видали зброю, багнет до неї та 60 патронів. Десь упродовж десяти хвилин розповіли та показали, як треба поводитися з автоматом Калашникова. Знов завантажили в автобуси повезли по трьох напрямках. Я потрапив під Антонівський бій, де того ж дня, 24 лютого, вступив у двобій з російським десантом.
— Ще вчора ти був суто цивільною людиною, яка жодного дня не служила у війську, а сьогодні вперше тримаєш в руках бойову зброю та одразу вступаєш у бій з противником… Як почував ти себе в ту мить у морально-психологічному сенсі?
— Це були години довжиною в життя. Я навіть злякатися як слід не встиг. Коли ввечері дісталися Антонівського мосту, там вже тривали запеклі бої — підрозділи однієї з мотопіхотних бригад через російський заслон проривалися на правобережжя у бік Херсона. Ворог же висадив їм у спину десант, фактично взявши наших воїнів в оточення. Ми і повинні були прикривати їхній відхід з лівого берега Дніпра. Ніяких бронежилетів та інших засобів індивідуального захисту у нас не було. Все наше оснащення – це автомат Калашникова та два споряджених магазини. Після прибуття на місце нам лише порадили, щоб ми вели вогонь поодинокими пострілами, аби за лічені хвилини не витратили увесь боєкомплект та не перетворилися на легку мішень для противника. Ми так і зробили: залягли в холодній землі та націлили свою зброю на ворога. Раптом хтось перепитав, чи потрібний комусь захисний шолом? Я кричу: «Дай мені». Передали, додавши, що він знятий з мертвого рашиста. Але мені було байдуже. Головне, що бодай щось із захисного спорядження вдалося роздобути в бою. Можливо, у кількісному співвідношенні ми тоді й переважали противника. Але перед нами були добре озброєні російські десантники. Тому скажу відверто, шансів, що залишуся живим, я давав собі небагато. Взагалі ті кілька годин бою вважалися вічністю. Все навколо вибухало, у повітрі кружляли та завдавали авіаударів ворожі літаки, рашисти підірвали одразу дві автозаправки біля мосту й навколо було багато загиблих: як серед ворога, так і наших хлопців. Пам’ятаю, як під час чергової команди «Повітря», ми залягли в чагарниках і бачимо, як повз нас рушить колона БТР. Свої це чи чужі — в темряві розпізнати неможливо. Раптом один із бронетранспортерів розвертається та наводить кулемет у наш бік. Гадаємо: все — кінець. Зненацька скрізь гуркіт снарядів і гул моторів до нас доносяться слова: «Слава Україні!» Ми у відповідь: «Героям Слава!» Слава Богу – на БТРах свої, і за мить починаємо вести вогонь по ворогові далі.
Не знаю, чи вдалося мені особисто ліквідувати когось в тому бою. У темряві переконатися в цьому було неможливо. Відстань між нами і рашистами становила близько п’яти сотень метрів і я, не навчений військової справи, старався, як міг. Про себе особливо вже не замислювався, помилково вважаючи, що я вже зробив крок у прірву, і звідти вже живим не повернуся. Дуже хвилювався за маму. Адже мій батьківський будинок розташований зовсім неподалік від Антонівського мосту. Стріляю, а подумки: «хоч би від вибухів боєприпасів ударною хвилею батьківський будинок не пошкодило»… Але, на щастя, все обійшлося. Після того, як ми витратили по ворогу увесь свій боєкомплект, нас знов завантажили в автобуси и повернули до тимчасового місця дислокації. Більше ми в боях за Антонівський міст участі не брали, хоча інші бойові підрозділи там тримали оборону ще кілька діб, що дало можливість зупинити стрімкий наступ противника та підготуватися до оборони Миколаєва.
Пароль «Паляниця»
— А що було далі?— Далі ми повернулися все до тієї ж порожньої будівлі, де провели дуже жахливу ніч. Як і порадили у військкоматі, я поклав у свій рюкзак запас їжі з розрахунку на дві доби: усілякі галети, фрукти, паштети, консерви. Але багато хто з хлопців ці рекомендації проігнорував. Тому моїх запасів вистачило лише на пізню вечерю. Сіли, поділилися по-братерськи, перекусили з хлопцями. Атмосфера панувала дуже напружена. Дехто з моїх побратимів з-поміж спортсменів, з якими був знайомий ще у цивільному житті, через велике фізичне та психологічне навантаження вперше в житті запалив. Поруч з будівлею на вулиці знайшли якійсь старенький матрац. Поклали його боком та у такий спосіб і спали на ньому вп’ятьох. Сон був неспокійним і нетривалим. Ще до сходу сонця нас розбудив офіцер, наказавши вести спостереження по визначеному периметру навколо будівлі. Там, в якомусь рову, і зустріли світанок, після чого було надано наказ про перебазування до іншого місця дислокації. Тільки-но дісталися пункту призначення та розташувалися в однієї із шкіл – надійшла команда про відхід звідти врозтіч. Командування отримало інформацію, що нас помітив ворог і будь-якої миті може завдати удару по споруді. Через те я разом із другом Євгеном 25 лютого опинився в себе вдома, у цивільному одягу та з автоматом через плече полями подолавши близько десяти кілометрів. Мати нас зустріла, нагодувала, ми кинули на підлогу з підігрівом якусь ковдру та «без задніх ніг» спали майже добу. Коли прокинулися, зателефонували одному із наших тероборонців, який повідомив, де і коли ми маємо бути на новому місці дислокації. Ми взяли автомати й пішли вулицями Херсона до пункту збору. Люди на нас дивляться, всі перелякані, перепитують, чи свої ми? Одна бабуся, побачивши нас, прочитала молитву, перехрестила. Інший чоловік підвіз нас на своїй автівці до одного із мікрорайонів міста, де дислокувалася частина Нацгвардії. Вона і мала стати нашим ППД.
— А чому мала стати, а не стала?— Тому, що довго ми на тій території не затрималися. Коли дісталися її, самі нацгвардійці перебазовувалися до іншого місця, здається, до Миколаєва. Ми допомагали їм завантажувати їхнє майно та озброєння на техніку. Після цього я вже дізнався, що зарахований до складу роти контрдиверсійної боротьби, та познайомився зі своїм комроти Іваном Павловичем та командиром взводу Борисом. Борис взагалі виявився дуже спритною і кмітливою людиною. За своїх стоїть горою. Він знав, звідки вже вирушили представники інших силових структур і вирішив одразу вбити двох зайців: і своїх перевдягнути, і зробити так, щоб ворогу українське майно не дісталося або не було ними знищено. Поїхав він туди, набрав речей: взуття, одяг тощо. Завдяки цьому ми, так би мовити, набули більш-менш належного вигляду та стали схожими на військовослужбовців. До речі, він ще одного разу хотів туди навідатися, але не встигнув — рашисти розбомбили цю територію та об’єкти на ній.
— А в чому полягало твоє завдання як бійця роти контрдиверсійної боротьби?
— Ми несли чергування, здійснювали патрулювання містом з метою пошуку та знешкодження диверсантів. До речі, тоді в лавах тероборони я зустрів свого однокласника Олега, який раніше служив гранатометником у батальйоні «Донбас» та мав чималий досвід щодо ведення бойових дій на сході України. Я тоді йому сказав, що віднині триматимуся його й другу Жені теж саме порадив. Олег, звісно, проти цього не заперечував. А ще в роті я познайомився з колишнім морпіхом на псевдо «Змій». З ним ми і несли службу, коли потрапили в дещо кумедну ситуацію.
Навколо нашого місця дислокації були розташовані житлові будинки. І якось хтось із місцевих мешканців повідомив, що з даху п’ятиповерхівки за нами ведеться спостереження в бінокль. Ми із «Змієм» бігом туди. Забігли на п’ятий поверх, зірвали замок на двері, що веде до даху, й піднялися туди пожежними сходами. Стоїмо там, шукаємо диверсантів або якісь їхні позначки, а з вікна сусіднього дев’ятиповерхового будинку нам кажуть, що, дійсно, хтось вів на даху спостереження, але вже втік. Оглянули ми ще раз уважно це місце і з почуттям виконаного обов’язку стали спускатися сходами вниз. Дивимося: а на п’ятому поверсі вже десь близько двадцяти мешканців будинку на нас чекають. У когось в руках звичайний гайковий ключ, хтось тримає травматичну зброю та биту. Ну, гадаємо, потрапили в ситуацію: зараз із нас самих зроблять «диверсантів». Оточили люди нас, проходу не дають та все перепитують і перевіряють: українці ми або ні? Поставили вимогу, аби ми назвали п’ять вулиць Херсона: ми це без зволікань зробили. Попросили, щоб ми вимовили слово «паляниця»: ми відповіли і на це запитання справжньою українською мовою. Слава Богу повірили нам та, як кажуть, відпустили. А ми зі «Змієм» навіть зраділи через те, що у нас такі пильні люди.
Тим часом ворог рушив на Херсон, і 1 березня мій підрозділ перекинули на Бериславське шосе. Там, в районі торгово-розважального центру «Фабрика», я вступив у другий двобій з рашистами. Наш комроти Іван Павлович виявився знаним тактиком щодо ведення вуличних боїв. Маючи на своєму озброєнні лише автомати Калашникова та реактивні протитанкові гранати РПГ-18, ми не пішли у лобову атаку на противника, який значно переважав нас, а здійснили кілька нальотів на ворожу колону, після чого без втрат відійшли. У підсумку ми знищили кілька одиниць ворожої техніки та десь пів сотні живої сили противника. Але, на превеликий жаль, того ж дня на іншому напрямку загинуло понад 20 наших побратимів, які вступили у нерівний двобій з агресором у Бузковому парку…
Уже наступного дня російські війська зайняли Херсон, після цього я опинився в окупації та розпочав партизанську діяльність.
Як Сергія фсбшники розшукували
— Ти партизанив?— Можна сказати, так. Нам наказали розійтися по домівках та чекати на нові розпорядження. Зброю я встиг здати. Кілька днів сидів вдома, нікуди не виходячи, та дивився новини. Настрій тоді, на початку березня, був дуже поганий. Єдине, що додавало оптимізму, що наша столиця Київ тримається. Десь за тиждень я вже зустрівся з другом Євгеном. А невдовзі з нами на зв’язок вийшли представники відповідних служб, які долучили нас до підпільно-диверсійної діяльності. Чим займалися? Багато чим, починаючи від, так би мовити, дрібного хуліганства, на кшталт зафарбування фарбою рашистських пропагандистських плакатів, до підривання ворожої техніки та систем озброєння. Кілька разів у відносно безлюдних місцях нам залишали закладки з вибуховими пристроями, тротиловий еквівалент потужності яких становив близько 10 кг. Про те, як використовувати ці вибухівки, ми дізнавалися із надісланих відеоінструкцій. А от щодо реалізації диверсійних дій проти окупантів, то нам надавалася можливість проявити свої творчі здібності. Головною вимогою було лише те, щоб через вибухи не постраждали мирні мешканці.
Акти помсти ми чинили переважно вдень. Так нам було зручніше. Завдяки цьому ми підірвали не одну рашистську вантажівку. Крім мене та Євгена, з нами в групі працювали чоловік віком від 45 до 50 років та один дідусь, дивлячись на якого взагалі ніколи не можна було подумати, що він – диверсант-підривник. Це нам дуже допомагало. Крім того, за допомогою мобільного телефону я здійснював коригування вогню нашої артилерії, передаючи відповідні координати ворожих цілей. Приміром, одного разу, завдяки такій координації дій, рашисти не дорахувалися чотирьох або п’яти одиниць важкої вогнеметної системи «Буратіно». Мені взагалі дуже сильно допомагав той факт, що я мешкав біля Антонівського мосту: звідти окупанти були, як на долоні, та простежувалася залізниця, якою, зокрема, до Херсона звозили ряджених артистів для участі у проросійських мітингах. Стоять з плакатами в руках бабусі та дідусі з Криму чи якихось російських регіонів та під виглядом херсонців вигукують свої ідіотські гасла на кшталт того, що «Херсон – это россия». А ти дивишся на цю ганьбу і добре розумієш, звідки вітер віє – з якої залізничної колії.
До речі, я теж неодноразово ходив на мітинги. Тільки не на їхні, а на наші – проукраїнські, що з регулярною періодичністю відбувалися у березні 2022 року. Минуть роки, а кадри документальної кінохроніки, де херсонці сміливо та в єдиному пориві з ризиком для власного життя повстали проти окупаційного російського режиму та чітко висловили свою патріотичну позицію, ще довго хвилюватимуть серця мільйонів українців та громадян інших країн світу. Це була справжня ейфорія. Перелякані рашисти в буквальному сенсі не знали, що робити проти такого спротиву. Направляли в наш бік зброю, відкривали вогонь у повітря, а ми, беззбройні, все одне сміливо дивилися їм в очі та живим ланцюгом загороджували шлях їхній бронетехніці, вимагаючи залишити наше місто.
— Ризикувати, звісно, доводилося. Але ми дотримувалися наданих нам інструкцій щодо конспірації. Ба більш, що на лобі в мене не було написано, що я військовий або партизан. Так, одного разу до нас на велосипеді приїхала наша колишня сусідка, яка мешкала біля нас у будинку, який ми продали п’ять років тому. Вона схвильовано повідомила, що нещодавно приїздили три автівки з фсбшниками, які розшукували мене, але не як військового або партизана, а як проукраїнського активіста. Напевно, хтось дав їм мою стару адресу. Але сусіди сказали, що будинок Сергеєви давно продали і взагалі вирушили за кордон. Або вони повірили сусідам на слово, або просто не стали наполегливо розшукувати, мовляв, що не така я й велика птаха, але мені, як кажуть, пощастило. А згодом ми з Євгеном отримали наказ про наше перебазування на підконтрольну Україні територію. Зробити це було непросто. Але допоміг випадок. Євген раніше працював в одній із компаній з виробництва тютюнових виробів. Тоді керівництво компанії якраз шукало людину, яка би змогла вивезти службову автівку за межі окупованого Херсона. Євген на це позитивно відреагував. Сіли ми одного дня на початку червня в машину, взяли з собою ще трьох літніх жінок, завантажили необхідні речі, кілька блоків сигарет і вирушили в бік Василівки, що на Запоріжжі, де ще тоді працював пункт пропуску. Так сталося, що я лишав маму вдома одну: батько та молодший брат Євген – моряки, були в рейсі. Поцілував її, обійняв, поставив пляшку бельгійського пива в холодильник і сказав, щоб зберегла її до мого повернення у визволений Херсон. На шляху ми подолали понад 20 рашистських блокпостів. Документи були в порядку, легенда – теж, мовляв, відвеземо до рідних бабусь, а самі невдовзі повернемося. Ніхто нас особливо не перевіряв. Якимись похмурими, без настрою виглядали рашисти. Навіть телефони не дивилися. Щоправда, на декількох блокпостах, зокрема і на Антонівському мосту, вони все-таки перевірили мене з приводу татуювання. Але причепитися було нема до чого. Дамо рашистам сигарет і рушимо далі. Лише у самій Василівці один із російських військових кавказької національності намагався проявити підвищену «пильність». Але одна із літніх жінок, яка їхала в нашій автівці, продемонструвала увесь свій нерозкритий акторський талант, немов і серце в неї болить, і тиск підвищився. Махнув окупант на все рукою та пропустив нас. У такий спосіб ми після трьох місяців окупації опинилися на підконтрольній Україні території – в обласному центрі Запоріжжя.
Повернення додому
— А звідти, напевно, вирушили до своєї бригади територіальної оборони?— Так. Тоді вона дислокувалася на Кіровоградщині, де тривали етапи бойового злагодження підрозділів. Там після тривалої перерви я зустрів декого з хлопців, з ким вступив у двобій з російськими агресорами на Антонівському мосту 24 лютого, свого комроти Івана Павловича та командира взводу Бориса та обійняв посаду стрільця роти контрдиверсійної боротьби. Десь упродовж двох місяців до середини серпня ми проводили навчання, після цього нас передислокували на Миколаївщину. Щоправда, дізнавшись про те, що я за фахом журналіст, командування частини відкомандирувало мене в інший підрозділ – службу зав’язків з громадськістю, де я перебуваю й донині, допомагаючи своєму начальнику Олександру Олександровичу вести сторінку бригади у соцмережі та здійснювати взаємодію з вітчизняними та іноземними представниками ЗМІ.
— А вже у визволеному Херсоні довелося побувати та обійняти маму?
— Після кількамісячного окопного життя та участі в боях наша бригада увійшла до Херсона другого дня після його звільнення – 13 листопада. Того дня через відповідні заходи безпеки я не мав можливості потрапити додому. А вже наступного взяв із собою режисера Голлівуду ірландського походження, який якраз знімав фільм про нашу бригаду, та разом з ним на мотоциклі, зі зброєю, у бронежилеті та захисному шоломі попрямував до батьків. Дзвоню у дзвінок – мати двері відкриває – розплакалася, приємно шокована… Собаки на зустріч вибігли, яких у нас аж 11. Сусіди повиходили, всі радіють, а режисер все це ще й на відео знімає. Батько, капітан далекого плавання, який повернувся з рейсу ще в серпні через тимчасово окупований Крим, теж не зміг стримати сліз. Ось така приємна і зворушлива зустріч у нас відбулася. До речі, і пляшку пива, яку я поставив у холодильник перед від’їздом з Херсона, мама для мене зберегла. Тож зараз ми вже в Херсоні й стоїмо тут міцно, готуючись до нових перемог зі звільнення від російських загарбників всієї території України, що не за горами!
На знімках: солдат Сергій Сергеєв
Фото з власного архіву Сергія
Вячеслав Діордієв