Збройні Сили України героїчно звільняють території, окуповані російськими військами ще від лютого 2022 року. Громадяни, які знову над своїми селами та містами побачили жовто-блакитні стяги, оговтуються від пережитого страху та діляться болем, якого завдала їм люта війна.
До війни ми були звичайною українською родиною. Я займалася дітьми і домом: кожного дня у сусіднє містечко возила старшого сина до школи, а молодшого — в садочок. Чоловік щоденно ходив на роботу. З часом планували придбати житло.
РОЗПОВІДАЄ МАМА ДВОХ ПІДОПІЧНИХ БФ ДІТИ ГЕРОЇВ
Сім'я Анжели, Володимира та їхніх синів Владислава і Максима проживала у місті Таврійськ, що на Херсонщині. Їхнє містечко в перші дні окупували російські війська, тому два місяці їм доводилося пристосовуватися до нових умов життя: як психологічно, так і фізично.
Жити в окупації — це ховатися від обстрілів, щоденно бачити військову техніку та боротися зі страхом смерті, що постійно переслідувало цивільних.
В жодному разі не можна було виявляти своє незадоволення перед російськими військовими. Всі, хто хотіли вижити, повинні були підкорятися, а за найменші прояви патріотизму людей суворо карали.
Жінка каже, що найстрашніше на окупованій території — виживати під час обстрілів. Виїжджати в той час з міста надзвичайно небезпечно, адже в будь-який момент можна було потрапити під кулі ворога.
Кожен наш ранок починався з пошуку їжі. Черги за продуктами були величезними. Перші 10 днів ми навіть не виходили на вулицю через страх, що тебе застрелять або викрадуть окупанти. Російські військові поводилися так, ніби вони в своєму домі. За півтора місяця окупації Влад навчився по звуку розрізняти, з якої зброї стріляють та як виглядає „БТР“, „Град“, „Тигр“ тощо.
Сім'ї Анжели та Володимира вдалося евакуюватися на захід країни — в одне із селищ Чернівецької області.
Коли ми приїхали в село, нам одразу повідомили, що чоловіки обов’язково повинні з’явитися у військкомат. Переховуватися вони не хотіли, а наші вмовляння та сльози також не діяли.
ЗГАДУЄ АНЖЕЛА
Вже на четвертий день після переїзду Володимир пішов захищати кордони та незалежність рідної держави. Після військового навчання його підрозділ відправили на Донеччину, де він сміливо виконував бойові завдання та протистояв ворогу.
На жаль, на полі бою його життя обірвалося. Про смерть чоловіка повідомив голова військкомату.
Після цієї звістки я не можу бачити нічого позитивного, адже негативні емоції переповнюють мене. Це складно і дуже неприємно. Хочеться повернутися до звичного життя, як це було в мирний час, хоча це неможливо.
КАЖЕ АНЖЕЛА
Від БФ Діти Героїв родина отримала першочергову фінансову підтримку, а також інші види допомоги. Зокрема теплий одяг та взуття, обігрівач, можливість для дітей відвідувати курси іноземних мов, смартфон та ноутбук для онлайн-навчання, а також поїздку в дитячий табір на Закарпатті.
Старший син навчається в школі, а у вільний час грається з друзями, які після смерті батька допомогли йому відновити його психологічний стан. Молодший син Максим ходить у садочок та дуже полюбляє автомобілі й іншу техніку.
Підтримують сім'ю також друзі, рідні та знайомі, які не байдужі до труднощів та болю, яких завдала ця жорстока війна.
Спілкуватися з такими родинами, а особливо з дітьми, буває надзвичайно морально складно.Якщо у вас є знайомі, друзі чи рідні, які переживають втрату — ось кілька порад від психолога фонду Марти Білик, як справлятися з подібними викликами:
- Розкажіть дитині, що відбулось. Врахуйте вік та чутливість своєї дитини, коли будете відповідати на запитання чи розповідати про деталі.
- Які б запитання не звучали — спробуйте знайти на них відповідь. Там, де дорослі мовчать, у дитини зростає тривога, а уява часом малює страшні варіанти розвитку подій.
- Придумайте слова підтримки, які можна сказати. Або ж чого говорити/робити не варто. Наприклад, не говорити фрази на зразок «Не переймайся», «Все буде добре»; не розповідати у присутності друга іншим про його втрату; не розпитувати нічого, якщо друг не хоче. Водночас слухати, якщо він ділиться емоціями чи спогадами.
- Розкажіть про можливі «червоні маячки» у поведінці друга (особливо якщо йдеться про підлітків), на які варто звернути увагу. До них можна віднести: надмірне вживання алкоголю, наркотичних речовин, поведінка, спрямована на самоушкодження, суїцидальні думки чи інші дії, що можуть загрожувати життю. Поясніть, чому про них важливо вам розповісти та які подальші дії можуть допомогти у таких випадках.
Чого не варто казати чи робити при дітях, які втратили батьків:
- Розпитувати про померлу людину, з’ясовувати за яких обставин загинули тато/мама чи інші значущі люди, цікавитись похороном та іншими деталями.
- Розповідати іншим про те, що у друга хтось помер (особливо у присутності дитини та без її на те згоди).
- Сміятись з реакцій та поведінки дитини або агресивно реагувати, говорити образливі слова («Плакса», «Що ти скиглиш» тощо).
- Хвалитися другові, як ти провів час з татом чи мамою, які подарунки отримав від них чи які у вас плани. Особливо перший час після смерті тата/мами такі розповіді можуть ранити та ще більше посилити відчуття втрати.
- Дуже важливо навчити своїх дітей допомагати тим, у кого зараз складний період. Підтримуючи інших, ми також вчимось підтримувати й себе.
- Не варто концентрувати свою увагу на негативних моментах, які змінити вже неможливо. Ми повинні навчитися боротися зі страхами, долати біль та продовжувати жити і розвиватися.
Зараз Анжела із синами проживає у невеличкому селі в Чернівецькій області. Жінка позитивно відгукується про людей, з якими там познайомилася, адже вони стали міцною підтримкою для неї:
Хоча нас об'єднало горе, але найбільше мене вражає людська доброта та щирість. Тут живуть люди, які по-справжньому вміють співпереживати, підтримати та допомогти.
На запитання, про що зараз мріє жінка, Анжела відповіла:
Якщо говорити про бажання, то їх зовсім небагато — перемога, мир, власне житло та здоров’я моїх синів. Однак варто пам’ятати — правда була, є і буде з нами, тому ми неодмінно переможемо ворога, який зі зброєю прийшов вбивати наш невинний народ.
На превеликий жаль, таких сімей в Україні десятки тисяч, і з кожним днем їхнє число зростає. Щоб допомогти дітям повернутися до звичайного життя, необхідна наша підтримка. Це можна зробити за посиланням.
Повідомити про дітей, що втратили батьків і потребують допомоги, можна тут або за номером кол-центру +380 44?247 57 88.
Якщо ви знаєте таких дітей — передайте контакти фонду їх опікунам. Кожна дитина заслуговує на щасливе життя, сповнене радості.
NV