Підприємця Антона Кушніра вбив російський снайпер, коли він евакуйовував цивільних у Херсонській області. Волонтерка Червоного Хреста Вікторія Яришко загинула, роздаючи в Херсоні гуманітарну допомогу, — у цей час російська армія обстріляла місто. Бухгалтера Сергія Федоренка, який допомагав жителям Нової Каховки, окупанти викрали та закатували. Журналіст Андрій Соков розповідає про людей, які в умовах тиску й терору допомагали іншим.Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для NV. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
ВІДЕО ДНЯ
Play Video
«Хотіла сказати: „Папи вже немає“. Але психологиня порадила сказати інакше: „Папу застрелили“»
Антон Кушнір / Фото: МеморіалУ вільний час Антон захоплювався кайтсерфінгом — катанням по воді на дошці з повітряним змієм у руках. Разом із колегами влаштовував фестивалі й мріяв організувати міжнародні змагання з кайтсерфінгу, адже курорти Херсонщини — Скадовськ і Арабатська Стрілка — ніби створені для цього.
Через травму коліна, яку отримав під час занять кайтсерфінгом, 24 лютого 2022 року Антон зустрів у київській лікарні. Коли колега зателефонував і повідомив про ситуацію в області, чоловік відповів, що попри все повертатиметься. Адже вдома — дружина Людмила, доньки Уляна, Ольга та Віра і син Федір. Не дочекавшись операції на коліні, підприємець вирушив назад до Херсона — дістався міста на автівці разом із попутником.
Родина Кушнірів у повному складі / Фото: Меморіал
Антон Кушнір із бізнес-партнером Іваном Бебком / Фото: МеморіалТим часом містом почалася ширитися паніка — виник дефіцит ліків та харчів. На початку березня без електропостачання залишилася птахофабрика в Чорнобаївці, одна з найбільших у Європі. Там були запаси м’яса та яєць, які могли хоча б частково допомогти вирішити кризу з харчами в місті, втім, через страх потрапити під обстріли майже всі водії відмовлялися їхати туди. Антон Кушнір наважився і привіз землякам яйця й курятину — харчі роздавав людям.
У місті через відсутність сировини припинив працювати маслозавод. Раніше молоко підвозили з лівого берега Дніпра через Антонівський міст. Але після пошкодження дорожнього полотна окупанти закрили проїзд. Антон зустрівся з керівництвом заводу й попросив в оренду молоковоз.
«Водії боялися їхати до фермерів, але чоловік сказав, що знайшов добровольця, — пригадує Людмила Кушнір. — Як виявилося, увів нас в оману і сам сів за кермо, хоча не мав ані потрібної водійської категорії, ані досвіду керування такою машиною».
Антон Кушнір із дітьми на морі / Фото: з сімейного архівуПартнери Антона по бізнесу майже одразу після вторгнення російської армії організували низку складів із харчами та медикаментами в Миколаєві й Запоріжжі. Антон вивозив охочих евакуюватися туди, а в Херсон повертався з харчами і медикаментами — з тим же інсуліном, якого в місті вже не було. Препарат він передавав херсонським лікарням імені Лучанського та Карабелеша.
Дорога до Миколаєва пролягала через Снігурівку. Щоразу треба було долати російські блокпости, які розташовувалися через кожні декілька кілометрів. Тому зазвичай поїздки тривали по три-чотири доби.
Антона неодноразово перевіряли, прискіпливо оглядали машину, та не затримували. Ймовірно, завдяки тому, що мав російський паспорт.
У квітні 2022 року Антоном почали цікавитися представники ФСБ, каже дружина. Дітей подружжя вирішило вивезти до Одеси, а самі залишалися в Херсоні.
«Антонові казали: ти ж можеш виїхати куди завгодно, ще й багатодітний батько, — розповідає Людмила Кушнір. — Але він відповідав, що залишатиметься, бо не може вчинити інакше».
У будинку Кушнірів був невеликий штаб, куди приходили за гуманітарною допомогою. На території одного з підприємств родина надала тимчасовий прихисток 26 переселенцям з Великої Олександрівки, що розташована на півночі Херсонщини і була розбомблена однією з перших.
Антон любив автомобілі й подорожі / Фото: Меморіал«Був вечір, я одразу побігла до комендатури, — пригадує Людмила Кушнір. — Там мені пояснили: те, що сталося, — провина мого чоловіка. Бо йому не треба було під час війни так активно роз'їжджати».
За декілька днів Людмила зустрілася з окупаційним керівництвом області, де її вже намагалися переконати, що загибель Антона — справа рук українських військовослужбовців. Тіло чоловіка не віддали. Так і не поховавши його, Людмила була змушена виїхати з окупованого міста.
Під час зустрічі з дітьми вона не знала, як повідомити їм про те, що сталося.
«Хотіла сказати: „Папи вже немає“. Але психологиня порадила сказати конкретну фразу: „Папу застрелили“, — розповідає Людмила. — Діти досі відмовляються вірити, не розуміють і плачуть. Кажуть, поки самі не побачать тіла батька, він залишатиметься для них живим».
Через три місяці після загибелі Антона Кушніра на електронну пошту дружини надійшов від нього відкладений лист. Чоловік писав, що відчуває наближення смерті, й попрощався з родиною.
З вересня 2022 року Людмила з молодшою донькою Вірою і сином Федором проживають на Закарпатті, старша донька Уляна виїхала до Словаччини, а інша донька, Ольга, нині навчається в Харківському національному університеті Повітряних сил.
Донька загиблої волонтерки продовжує справу мами
39-річна Вікторія Яришко до повномасштабної війни працювала у відомому на Херсонщині туристичному комплексі — була майстринею художніх виробів. Час від часу виїжджала на чергування під час масових заходів як волонтерка загону швидкого реагування обласної організації Товариства Червоного Хреста.
Вікторія Яришко / Фото: Меморіал«З малих років я привчала Віку до праці, доброти й допомоги тим, хто поруч, — каже пані Людмила. — У дитячому садочку її хвалили виховательки, бо допомагала прибирати та мити посуд. У школі й технікумі казали, що Віка дуже чуйна і завжди готова поділитися тим, що має. Донька була маленька, худенька, але надзвичайно енергійна».
В офісі Червоного Хреста в Херсоні містяни могли отримати харчі й гігієнічні набори.
«Вікусю ми називали „феєю памперсів“, бо саме вона опікувалася родинами з маленькими діточками, які приходили по харчування і підгузки, — згадує волонтерка Наталя Шатілова-Погасій. — Також вона їздила до дитячих установ, проводила там творчі заходи».
Після роботи Вікторія ще обходила літніх сусідів, навідувалася до сімей з дітьми, з’ясовувала потреби й надавала допомогу.
«Людям треба дати можливість вижити і дотягнути до звільнення Херсона», — цитують Вікторію колеги. Вони разом мріяли про життя після окупації. Також Віка за кожної нагоди намагалася нагодувати безпритульних тварин.
Волонтери херсонської організації Червоного Хреста / Фото: Меморіал15 грудня 2022 року російська армія обстріляла офіс. Вікторія на вулиці саме роздавала гуманітарну допомогу.
«Я телефоную їй на мобільний — не відповідає, — пригадує Людмила Іванівна. — Знаю, що Віка може бути зайнята у підвалі, думаю, може передзвонить, коли звільниться. Але вона так і не передзвонила».
Близько полудня до оселі Людмили Іванівни прийшли чоловік Вікторії Олексій та командир загону швидкого реагування Микола Тараненко. Вони повідомили, що Вікторія загинула.
«Кожній матері важко втрачати свою дитину, але таку доброзичливу й усміхнену, як Вікуся, — нестерпно», — каже Людмила Іванівна.
На похороні Вікторії Яришко / Фото: Меморіал«Вікуся завжди розповідала про чудових людей, які працюють у Червоному Хресті. Коли я туди потрапила, то змогла переконатися в цьому», — каже жінка.
Невдовзі організація запропонувала родині путівку до Трускавця на Львівщині. Поки бабуся з онуками перебували там, російська армія продовжувала обстрілювати житлові квартали Херсона. 15 січня, після другого влучання в офіс Червоного Хреста, приміщення було повністю знищене.
Влучання у будинок, де розташовувався офіс Червоного Хреста / Фото: ДСНСА Людмила Іванівна каже, що тепер її місія — прожити якомога довше, аби встигнути вкласти в онуків якнайбільше.
«Я з першого дня вмовляв Сергія виїхати, але він казав, що Нова Каховка — це його життя»
34-річний Сергій Федоренко з Нової Каховки був бухгалтером одного з місцевих підприємств. До повномасштабного вторгнення Росії допомагав громадській ініціативі Пошук зниклих дітей — разом із поліцією шукав неповнолітніх та повертав додому.
Сергій Федоренко / Фото: Меморіал«Під час обстрілів Сергій міг точно визначити, куди саме був приліт, адже досконало знав усі місцеві вулиці, — розповідає його подруга Ірина (ім'я змінене з міркувань безпеки). — Крім цього, багато жителів виїхали і просили подивитися, чи вціліло житло, або провідати рідних».
Чат став способом згуртувати громаду. Сергій зголошувався допомогти землякам: підвозив стареньким питну воду, налаштовував сім-карти для зв’язку й електронний банкінг для можливості отримувати перекази.
У квітні 2022 року до Польщі виїхала мати волонтера Наталія Петрівна. У Новій Каховці залишився його важкохворий батько Володимир Вікторович. Сам Сергій навідріз відмовлявся покидати місто.
«Я з першого дня вмовляв його виїхати, але він казав, що Україна — понад усе, а Нова Каховка — це його життя», — згадує двоюрідний брат волонтера Володимир Пономаренко, який за кілька років до повномасштабної війни переїхав до Польщі.
19 червня Сергія Федоренка викрали російські військовослужбовці. Напередодні втекла його домашня кішка Буся. Чоловік публікував оголошення з її фотографією у соцмережах. І ось йому написали, що киця знайшлася. Утім, допис створили окупанти, які під час зустрічі затримали Сергія. Він був у неволі 19 днів. Ірина з подругами носили товаришеві передачі.
Сергій із кішкою / Фото: З сімейного архівуІрина розповіла, що Сергій довго мовчав про те, що з ним відбувалося за ці 19 днів, а якось розказав, що його били, дали текст на папірці та змусили проговорити на камеру. «Пояснив, що це була єдина умова, аби відпустили», — сказала подруга.
Володимир Пономаренко розповів, що брата не просто били, а катували, під час обстрілів — виводили на вулицю.
Федоренко був адміністратором міського чату / Фото: МеморіалПід час одного з рейдів російські військові зупинили авто, в якому їхав Сергій та ще один місцевий житель. «Ти з першого разу не вгамувався?» — переповідає запитання солдатів брат волонтера. Каже, обох виволокли з авто й повезли в невідомому напрямку.
За декілька днів водія авто відпустили, а Сергія — ні. Його звинуватили у наведенні вогню.
Хворий батько почав розшукувати сина в застінках окупаційної поліції, а знайшов — у лікарні сусіднього міста. Сергій був у важкому стані.
«Розмовляти не міг, хрипів, увесь у гематомах, а голова — розміром з футбольний м’яч», — каже Володимир Пономаренко.
Внаслідок катувань Сергій помер. За словами брата загиблого, у камері чоловіка труїли чи то газом, чи то наркотичними речовинами, доданими в питну воду. Знайомий, з яким затримали Сергія, пізніше розповів Володимирові, що за декілька днів ув’язнення ледь не втратив розум.
У лікарському висновку про смерть Сергія було зазначено, що в пацієнта відмовили легені. Батькові загиблого окупанти сказали, що знайшли його на дорозі в нетверезому стані…
Організацією поховання Сергія Федоренка зайнявся один із його товаришів. Гроші для цього збирали в чаті, де волонтер свого часу був адміністратором. Через те, що Нова Каховка в окупації, із родини тільки батько зміг бути присутнім на похороні. Мати загиблого не тямить себе від відчаю.