Волонтерка, в.о. голови Дніпровської районної організації Товариства Червоного Хреста України в Херсоні Наталія Шатілова-Погасій, яка пережила окупацію міста, розповіла в інтерв’ю УНІАН про волонтерську діяльність, спротив херсонців, свій полон, а також про те, як живе обласний центр зараз і чого найбільше потребують місцеві.Ви весь час залишалися у Херсоні. Яке воно – життя волонтера під окупацією?
Життя в окупації - неважливо, волонтер ти чи ні - дуже неприємне, дуже небезпечне... З першого дня ми намагалися жити "в паралельному світі", щоб вберегтися від того, що було поряд. Але фізично відчуваєш, що ти в полоні. Про права людини мова взагалі не йде.
Всі [росіяни] були озброєні дуже серйозно, і кожен міг підійти. Людину могли забрати вночі з квартири. Якщо двері не відчинялись, то їх просто "виносили". Забирали телефони, документи. Якщо в телефоні є фото, навіть старе, з державною символікою чи патріотичними мотивами – це вже привід для того, щоб забрати до СІЗО. Якщо людину викрадають і вона потрапляє в полон, родичі можуть тижнями бігати по інстанціях, комендатурах, але не отримати жодної інформації, де перебуває близька людина.
Протягом усієї окупації ми дуже ретельно слідкували за своїми словами, з ким розмовляти й про що. Щоб у жодному разі не було небезпеки того, що тебе запроторять у катівню…
Свободу і цивілізацію у нас забирали, знаєте, як у собаки рубають хвіст – частинами. Щодня, щотижня або щомісяця щось забирали. Почалося з того, що ми не могли з телефонами ходити по вулиці, це було небезпечно. Потім у нас зник зв'язок, інтернет. У фіналі, коли окупанти виїжджали, розуміючи, що їх будуть виганяти, забрали архіви, всі транспортні засоби наших екстрених служб. Якщо медичне обладнання не можна було вивезти, його знищували…
Але окупанти знали про Червоний Хрест. Як вдавалося працювати під окупацією?
У перший тиждень, коли росіяни зайшли, на наш обласний офіс відбувся озброєний напад. Прийшли їхні служби, ФСБ. Був обшук, у всіх фотографували документи. Нам сказали: "Поки що чекайте, працюйте, а потім будемо думати, що з вами робити".
Оскільки ми перебували в ізоляції, почалася гуманітарна напруга, потім - катастрофа. Але ми дуже обережно працювали. Національний комітет фінансував, ми закупляли у підприємців з українською ліцензією товар, фасували його й роздавали людям гуманітарну допомогу.
Величезною проблемою була відсутність ліків. Для людей з хронічними захворюваннями – це смерть. Ми досі, мабуть, не знаємо, скільки людей померли через відсутність медикаментів, необхідних для підтримки життя. Але деякі наші волонтери кілька разів виїжджали на не окуповану територію, щоб придбати, що було потрібно…
Загалом росіяни не намагалися завадити вашій діяльності?
Безпосередньо дій, щоб закрити Червоний Хрест, не було. У місті залишалося декілька волонтерських центрів. Нас не чіпали, тому що іншого варіанту гуманітарної допомоги не існувало. Ззовні нічого не могли поставляти.
Але до нас приходили регулярно, щоразу це був моральний тиск через те, що ми все знаємо, все бачимо. Якби були провокаційні моменти, то закриття організації – це мінімальне, що зробили б росіяни...
Щодня ми були як на пороховій бочці. Вони приходили й казали, що будуть нас закривати, бо треба перереєструватися. Звичайно, про це не могло бути мови. А поки можливо було працювати, ми працювали: співпрацювали з фермерами, робили закупи, надавали допомогу.
Перед деокупацією, коли вже проводили псевдореферендуми, нас перестали фінансувати. Тоді ми оголосили через соцмережі збір коштів для закупівель на місці, й допомагали людям вижити аж до деокупації.
Не було думки залишити місто, якщо була така можливість? Все ж таки постійний стрес, страх, морально важко...
Так, морально було важко, безліч блокпостів, сама атмосфера, коли хтось зникає, хтось не виходить на зв'язок, лякає... Чому не виїхала? У мене в Херсоні залишаються батьки, які живуть у приватному секторі, у них багато котиків, собачок. Деякі люди виїхали й покинули тварин, тож волонтери зараз намагаються їх годувати. Це - одна мотивація.
Крім того, допомога потрібна тим, хто залишився. Чимало осіб пенсійного віку категорично не погоджуються виїжджати. І якщо раніше вони були в нормальному стані, в них не було гострих захворювань, то вся ця ситуація, стреси призводили до того, що їхнє здоров'я погіршилося. Поки був зв’язок, до нас зверталося дуже-дуже багато людей, які просили допомоги, ліків своїм рідним. Наші волонтери з Запоріжжя намагалися завозити медикаменти хоча б якимись партіями, хоч щось, щоб люди не помирали…
Один мій колега на питання, чому не виїжджає, відповів, що Херсон - український, і він показав це. Мовляв, якщо усі українці виїдуть з Херсона, місце нагадуватиме корабель, який залишився без екіпажу. Тобто більше не буде українським. Це, мабуть, теж дуже тримало…
Знаю, що декілька днів ви були в полоні. За яких обставин вас затримали?
Ми працювали не лише у Херсоні, виїжджали у передмістя, в інші громади, за 50-70 км. Коли ми їздили до Новотягинки, Іванівки, то проїжджали десь 12 блокпостів в один бік. Ми розуміли ризики, дуже обережно себе поводили, нас пропускали… А в полон ми потрапили поряд, у Чорнобаївці.
Було це торік, 31 серпня. Вже поверталися у Херсон, і мене та ще двох колег затримали, взяли телефони на перевірку. [Росіяни] копирсалися в моєму планшеті, побачили якісь фото, почали натякати, що це доказ того, що ми були коригувальниками. Спочатку тримали на блокпосту, озброєні люди здійснювали моральний тиск, мовляв, навіщо нас передавати кудись, краще розстріляти на місці, бо через нас їхні хлопці гинуть. Потім викликали ФСБ, і ті вже нас привезли до СІЗО, натягнувши мішки на голови.
Можете розказати, що відбувалося далі?
Нас розділили, посадили в металеві бокси метр на метр. З мішками на головах допитували: куди їздили, що робили, чим займаємося, чи були контакти зі спецслужбами. Також ставили особисті питання щодо родичів, їх місцеперебування. Потім ми потрапили до камер. Я – у жіночу, хлопці – у дві чоловічі.
Кожна камера була розрахована на три людини, але в них перебували від 5 до 10 осіб. Жодних умов не було: три полиці, два матраци, дві подушки, якісь простирадла та ковдри, прямо в камері й так званий туалет... Щоб спати, дівчатам у моїй камері доводилось мінятися – хтось був на підлозі, хтось - на полицях. Вони розповідали, що буквально тиждень-два, як їх почали годувати три рази. До цього – один раз на день. Засоби гігієни у них теж з’явились, мабуть, за два тижні до того, як нас затримали.
Людей в чому забирали, в тому вони там і перебували. Ні змінного одягу, ні змінної білизни. Ми туди потрапили у футболках Червоного Хреста, джинсах та білизні. І нам не дозволили нікого попередити, що ми туди потрапили.
Вас били?
Нам пощастило, ми були в СІЗО трохи менше, ніж два дні. Нас не били і тортури щодо нас не застосовували. Але ми багато побачили й почули від людей, які там перебували понад три тижні, це жахіття.
Коли нас випускали, ми знову сиділи у мішках на головах. Нам казали, що поки претензій не мають, і що два дні у СІЗО – це лайт варіант, "екскурсійний". Але наступного разу все буде дуже жорстко. Ми спитали, чи можемо передати передачі в камери для тих людей, з ким ми були разом. Одноразово дозволили. Але не постійно, бо ж наша присутність дратує.
На наше питання про придбання ковдр, подушок постільної білизни, того, що поліпшить їм умови, нам категорично сказали "ні"…
Що саме посприяло вашому звільненню?
Нас багато людей знають в обличчя. В момент затримання на блокпосту повз проїжджало декілька автівок, в тому числі й людина, на запрошення якої ми приїхали до Чорнобаївки з гуманітарною місією. Тобто люди побачили, що нас затримали, поїхали до керівництва нашої організації, повідомити про те, що сталося.
Тобто на нашу користь зіграло те, що нас багато людей знають і нам намагалися допомогти. Зважаючи, що наше перебування не було таємницею, росіянам не було сенсу нас тримати.
Як вони поводили себе загалом?
У перші місяці дуже лякалися, тому не ходили по місту, а їздили колонами: їхав БТР, вантажівка, з якої стирчав кулемет, ще дві машини супроводу. У нас працював партизанський рух, були і підриви колаборантів, тому вони боялися. Потім більш-менш заспокоїлися, ходили по крамницях, їх було багато на вулицях. Херсон був заполонений цією гидотою...
На блокпостах знущалися з хлопців та чоловіків. Змушували відтискатися, присідати. Блокпости проходити – це взагалі квест. Наші веловолонтери, які розвозили допомогу, щодня ризикували.
Якими були ваші відчуття, коли Херсон визволили від окупантів?
Словами не передати! Коли ми були в окупації, кожен момент, пов'язаний з Україною, прапорами, гімном, з мовою викликав дуже позитивні емоції. Гуляючи з собакою, бачила, як дівчинка каталася на гойдалці і співала "Стефанію". Молодь ходила з колонкою, з "Червоною калиною". Гімн періодично грав, стрічки з'являлися жовто-блакитні. Це дуже підтримувало, ми розуміли, що Херсон чинить спротив...
11 листопада вивісили український прапор на будівлю держадміністрації, на вулицях стояли люди з прапорами... Де вони їх відкопали? Адже українська символіка в домі під час окупації – це дуже небезпечно, за це карали. А люди познаходили, десь дістали. Ходили, співали пісні, зустрічали наших воїнів. Автівки їздили по місту з прапорами і гучною музикою. І що було показовим: люди фільмували, робили фото на телефони відкрито...
Чим Червоний Хрест займається у Херсоні зараз?
Зараз Червоний Хрест, як і інші волонтерські центри, які працювали в окупації, допомагає людям, які залишилися в Херсоні. Перша категорія, кому допомагаємо, – лежачі люди, маломобільні, з інвалідністю, які не можуть самостійно пересуватися і прийти за допомогою, не можуть йти до крамниць або на ринок, щоб щось собі придбати або реалізувати сертифікат. Ми працюємо з цією категорією через голів ОСББ, індивідуальні звернення, родичів або сусідів.
Друга категорія – багатодітні родини (хтось не виїхав, хтось дітей вивіз частково), родини з маленькими дітками. Допомагаємо їм засобами гігієни, памперсами, дитячим харчуванням, продуктами.
Також у нас є родини, які не є соціальними категоріями. Тобто вони працездатні, але залишилися без роботи, не мають соцвиплат, пенсій і тому вимушені отримувати гуманітарну допомогу. У них, мабуть, найтяжча ситуація.
Але на загал зараз всі херсонці – це люди, які опинилися у складних життєвих обставинах. У кого згоріли будинки, буває, що втрачені і документи…
Також ми займаємося гуманітарною допомогою та проектами, націленими на селища. Донори дуже опікуються проблемами деокупованих населених пунктів на Херсонщині, в яких немає світла, газу, зруйновані будинки.
Вчора ми були в Олександрівці, яка розтрощена вщент. Але люди повертаються. Якщо на початку деокупації там було близько 20 осіб, зараз там вже близько 200 осіб, які намагаються відновити своє житло та життя. Червоний Хрест виїжджає туди з продуктовими та гігієнічними наборами, ковдрами, спальними мішками, матрацами, будівельними матеріалами, всім необхідним для того, щоб якось жити в тих будівлях, які, на жаль, не витримали військових дій.
У нас працюють волонтери, які на власних автівках здійснюють адресну доставку, ми комплектуємо їх необхідними засобами захисту, перев'язувальними матеріалами, турнікетами, для того, щоб в разі небезпеки вони могли надати допомогу собі або людям, які перебувають поряд. Ми проводимо заняття з надання першої допомоги, намагаємося підготувати людей.
Займаємося і медичною евакуацією. Серед людей, які проживають у районах з активними бойовими діями, є лежачі та тяжкохворі. Їх треба вивезти або в інший район, або у прихисток у Херсоні. Саме цим питанням теж займається загін швидкого реагування Червоного Хреста.
Щодо медичної евакуації, чи вистачає у Червоного Хреста своїх сил та транспорту, щоб допомогти усім, хто цього потребує?
На жаль, в нас одна машина швидкої допомоги пристосована для того, щоб перевозити лежачих хворих. Саме тому ми співпрацюємо з Миколаєвом. У них є декілька машин, одна з яких розрахована на вісім осіб. Вони допомагають активно, ми з ними постійно на зв'язку. Саме вони допомагали евакуювати і хоспіс, і Комишанський геріатричний пансіонат.
За вашими спостереженнями, чи багато людей виїхали з Херсона після звільнення?
Багато людей виїхали і продовжують виїжджати. Можливо, це ефект останньої краплі, коли людина сиділа-сиділа, а коли відбулася якась чергова трагедія, не витримує й виїжджає.
Ми спілкуємося з організацією, яка безкоштовно автобусами евакуює людей, співробітники кажуть, що зараз пішла чергова хвиля евакуації.
Херсон перебуває під постійними обстрілами. Як функціонує місто, яка в ньому атмосфера?
Працюють комунальні підприємства та служби. Хоча не так багато людей, які готові ризикувати, місто прибирають. У Херсоні з 300 тисяч осіб залишилось, кажуть, десь близько 60 тисяч. Громадський транспорт працює, його не багато, дуже великі інтервали між маршрутами, але він є. Зв'язок є, буває з перебоями.
Працює декілька супермаркетів, проте у цих місцях дуже небезпечно перебувати довгий час. Є кілька відділень банків, банкомати, лікарні. Багато лікарів виїхали, але приїжджають спеціалісти, які консультують і надають медичну допомогу. "Швидкі" працюють у повному обсязі. Наш загін швидкого реагування теж чергує на екстрені виклики - у разі масових поранень, жертв. ДСНС і швидка викликають на допомогу наші машини, наших парамедиків.
Яка ситуація з електро-, теплопостачанням, водою у місті?
Зараз у нас є райони, в яких немає опалення, наприклад, у мікрорайоні "Острів". На жаль, там його неможливо відновити... Є Кіндійка, Антонівка, де понад чотири місяці немає світла. Військова адміністрація, фонди, громадські організації привозять туди генератори, свічки, ліхтарі для того, щоб люди себе хоч трохи краще почували. Обстріли постійні, тому, коли світло зникає, їхати і ремонтувати – це великий ризик. Водопостачання у місті стабільне, його немає тільки тоді, коли вимикають світло. Але довгострокових відключень немає.
Зважаючи на постійні обстріли, чи звучать у місті сигнали повітряної тривоги?
Їх фактично немає. Дуже-дуже рідко. Та у нас їх не було з першого дня. Повітряна тривога спрацьовує тоді, коли вона по всій Україні. Коли є час. А від нас до ворогів відстань мінімальна – це ширина Дніпра. Тобто ми розуміємо, що щось прилетіло, коли вже прилетіло. Це велика небезпека для людей, тому що ми не знаємо, коли воно летить, і куди...
Перебувати на вулиці небезпечно, люди намагаються у першій половині дня розв’язати всі свої питання й далі бути у приміщенні.
Росіяни знищують інфраструктуру, критичні об'єкти, які дають нам світло, тепло тощо. Гатять по житлових будинках. Нещодавно просто розстріляли зупинку… Вибирають багатолюдні місця. Вони тут перебували понад вісім місяців, знають, куди цілити.
Читала, що під час одного з обстрілів загинула одна з ваших співробітниць, яка видавала гуманітарну допомогу.
На той момент, коли загинула Віка, біля офісу були десь 300 осіб (а було таке, що збиралися і понад тисячу). Те, що тоді двоє загинули і трьох поранило – це просто диво, скажімо так.
Після цієї трагедії ми припинили масові зібрання людей. Зараз працюємо з ОСББ, квартальними комітетами та адресно. Самі їдемо до них. Якщо є можливість забрати самовивозом, місцеві приїжджають і забирають на все ОСББ, видають під нашим контролем.
Тоді у Віки не було каски, це було осколкове поранення у голову, миттєва загибель... Зараз ми фактично усі ходимо в шоломах та бронежилетах. Їх не вистачає, але наші бригади, які працюють на виїздах, ними забезпечені.
А як щодо укриттів, бомбосховищ, захисних споруд на вулицях у Херсоні?
Це була велика проблема. Мабуть, ще з 2014 року це питання порушувалось в місті. Ми казали, що треба зробити ревізію, і наші колеги – Фонд "Захист" - зібрали по всій області дані про бомбосховища, які були за часів Радянського Союзу, які треба ремонтувати та приводити до ладу… Але з бомбосховищами в Херсоні біда. Зараз голови ОСББ, установи, лікарні, багатоповерхівки активно займаються облаштуванням підвалів. Ми розуміємо, що це не бомбосховище, але хоча б є місця, де люди можуть пересидіти.
"Допоможи собі сам" – принцип, який діє в Херсоні. Херсонці дуже самоорганізовані. Вони об'єднуються, тримаються разом, разом щось роблять. Таке собі потужне сусідське братерство. Люди проводять толоки, прибирання, обладнують підвали…
Також в Херсон завезли декілька мобільних, бетонних укриттів, їх, якщо не помиляюся, по місту чотири. Але, наприклад, на зупинці, куди нещодавно був прильот, такого укриття не було, хоча зупинка, скажімо так, стратегічна. Не розумію, чому зараз військова адміністрація не займається цим питанням. Таке укриття може врятувати 20-30 життів...
Які нагальні потреби у жителів міста?
Нагальні потреби – це засоби гігієни, пральні порошки, засоби для прибирання. Вони є на ринку, але у людей немає грошей.
У місті немає крамниць, і, знову ж таки, у людей немає коштів, щоб оновити гардероб. Оскільки діти дуже швидко ростуть, одяг – це теж таке актуальне питання. Дякую волонтерським організаціям, які поповнюють банк одягу. Так, це секондхенд, але це теплі, якісні речі.
Актуальними є медикаменти. Аптеки працюють, але немає повноцінного асортименту. Ми звертаємося до волонтерів, щоб нам привозили хоча б гостро необхідні засоби від тиску, від простуди, знеболювальні, безрецептурні препарати, дитячі ліки.
Потреба є у свічках, генераторах, оскільки велика частина приватного сектору без світла.
Актуальними є й будівельні матеріали. Щодня у нас вилітають вікна, пробиваються дахи, люди потребують матеріалів: ОСБ-плит, плівки, для того, щоб якось залатати і продовжувати жити.
Марта Нетюхайло