Антона та ще 190 кахівчан у листопаді з геріатричного пансіонату вивезли до Воронезької області РФ
- Антоне, розкажіть трохи про пансіонат в Каховці, в якому ви перебували. На яких людей він розрахований?
- Нашому пансіонату вже 100 років. Він призначений для людей похилого віку та осіб з інвалідністю. Я виріс в дитячому будинку в Олешках, а потім у 18 років мене перевели у цей пансіонат. Він знаходиться у центрі міста і це дуже круто. В росії ж всі пансіонати для людей з інвалідністю знаходяться за межами цивілізації, щоб люди просто не бачили і не знали, що взагалі існують інваліди.
- Перші дні широкомасштабного вторгнення. Якими вони були для вас та інших мешканців пансіонату?
- Коли почалася велика війна, ми одні з перших відчули на собі окупацію, адже з Криму до Каховки дуже швидко і легко до нас пройти. 24 лютого росіяни вже увійшли до Каховки.
У Новій Каховці був якийсь військовий об’єкт і росіяни одразу по ньому вдарили. Всі прокинулися, перелякалися і одразу за телефони, щоб дізнатися що ж це було. Було дуже морально тяжко зрозуміти що відбувається. Я не міг уявити, що буде війна в XXI столітті. 25 лютого, коли йшли бої за Херсонській міст, в Каховці взагалі було жахливо: пролітали винищувачі, їздили БТР. Була навіть жахлива історія в місті, коли двоє мирних людей їхали на авто, а російські "асвабадітєлі" на БТР їх просто переїхали і люди загинули.
Ми спускались у підвал, санітарки виносили тяжких людей, які не могли самі пересуватись. Та навіть у підвалі ми відчували вібрацію від вибухів. Я зателефонував своїй маленькій донечці, казав, що її люблю і плакав… А потім зв’язку в Каховці вже не було.
Ми навіть ходили на мітинги проти окупації. Перший та другий мітинги пройшли нормально, а от на третьому мітингу вже почалася стрілянина, посеред натовпу кидали димові та світлові гранати.
- Як у пансіонаті з’явилися окупанти? Вони щось вимагали?
- Коли зайшли окупанти, ще два тижні в нашому пансіонаті залишався наш директор з української адміністрації, а потім росіяни його прибрали, та поставили свого керівника: колаборантку, яка працювала в нашому пансіонаті простою санітаркою. Я з деякими хлопцями з пансіонату просилися в цієї директорки, щоб нам дали змогу виїхати на підконтрольну Україні територію. Спочатку нам пообіцяли це зробити, ми повірили, але наступного ж дня до нас прийшли два солдати з пістолетами та в масках, закрили нас в кімнаті, та почали перевіряти наші телефони. У одного з хлопців знайшли фото, які йому пересилала подруга, показуючи що робиться у Новій Каховці. За це солдати почали крити нас матами, та сказали, що якщо ми так любимо свою Україну, то вони просто кинуть нас біля блокпосту, а якщо потрібно буде, то ще й пристрелять.
- На вашу думку, навіщо вони це робили? Ви ж не військові.
- Коли ми просилися на підконтрольну територію, то ця колаборантка директорка пішла до російських солдатів та певно сказала, що ми там здаємо якісь позиції росіян, інакше чому ж ще ми хочемо виїхати. Після погроз телефони наші таки забрали, начебто на перевірку на один-два дні. Ніхто їх звісно потім вже не повернув.
- Окупанти над вами знущалися?
- У мене був випадок, коли окупанти зайшли до мене у кімнату, всіх людей з неї вивели, приставили мені пістолет до голови, і погрожували пристрелити. Це було реально жахливо. Коли у тебе біля голови пістолет, ти не знаєш, спустить він гачок чи ні, адже всі українці вже знають на що здатні окупанти.
- Коли вас вивезли до росії? Як це все відбувалося?
- Це було 6 листопада. До нас приїхали чотири автобуси та багато карет швидкої допомоги з росії, та вивезли нас, 180 людей з пансіонату: людей похилого віку та людей з інвалідністю. Не питали нікого, хочуть люди цього чи ні. Просто посадили на автобуси та й по всьому. Один хлопець – Юрій, не хотів сідати до автобусу. Чотири працівники МНС росії взяли його за руки за ноги, та закинули в автобус. Тому ні про яку добру волю там не йшлося.
- Що було далі? Куди вас привезли?
- Нас привезли у Вороніж. Пам’ятаю, що було дуже багато телекамер. Нас знімали, щоб показати, які ж вони "асвабадітєлі" молодці що прийняли нас, "звільнили" від бандерівців. Я з потягу не виходив, поки не дочекався, щоб люди з камерами пішли геть. Не хотів у них бути на відео, та брати участь у створенні картинки. Наступного ж дня, вже після цих зйомок, росіяни нам сказали: "А ось бачите, ваш пансіонат таки бомбанули". Ну ми то розуміємо чого його "бомбанули", адже до нього заселилося 300 солдатів, щойно ми виїхали. Для цього нас і вивезли.
У Вороніжі поселили нас в пансіонаті "Грибанівський", він знаходиться в області. Його директорка також нам казала, мовляв, вони нас врятували. Та всі 8 місяців, що ми були під окупацією, ЗСУ не бомбили наш пансіонат, тому що вони знали, що ми там.
В "Грибанівському" і зараз перебувають ще близько 50 наших людей, а інші підопічні з Каховки розкидані по різних пансіонатах у Воронезькій області.
- Як з вами поводилися в росії? Яке було там життя?
- Коли ми тільки приїхали, я ніколи не забуду, як на кухні одна жінка, що роздавала їжу, сказала: "О, приїхали нацисти". Я спробував з нею поговорити, дізнатись, чому ж ми "нацисти", та вона нічого мені не відповіла. Після цієї розмови вона якось пропала з роботи десь на тиждень, а потім вона повернулася і на голові у неї була вже чорна хустка. Я поцікавився у інших співробітників, чому чорна хустка, а вони сказали, що її син загинув в Україні. Тобто вона стверджувала, що саме ми "нацисти", в той час, як її син воював у нас в країні.
Так, в пансіонаті в росії було все необхідне. Але, по-перше, як можна сидіти в росії з думкою як мене тут класно годують, а при цьому в моїй країні кожного дня вбивають чоловіків, жінок і дітей.
По-друге, "Грибанівський" знаходився просто посеред поля і поряд не було жодної цивілізації. Ми сиділи за високим забором просто закриті, виходити нікуди не можна було. Я сидів цілими днями у кімнаті, в чотирьох стінах. Кожен день проходив за одним і тим самим розкладом: прокинувся, і сидиш у кімнаті, потім сніданок і знову до кімнати, обід, вечеря і знову кімната і спати. Не було перспективи жити. "А що в твоїй Україні? Хіба краще?" - казала мені там директорка місцевого пансіонату. Я відповідав, що в Україні наш пансіонат був в центрі міста, ми могли вийти в магазин, гуляли де ми хочемо, я навіть в Київ самостійно їздив. Я там був реально вільною людиною. Від чого мене "звільнили"? Від нормального життя? Я просидів два місяці там і почав писати людям, щоб мені допомогли втекти.
- Яким чином все ж таки вдалося втекти? Допомогли волонтери?
- Подробиць сказати не можу з міркувань безпеки тих, хто мені допоміг. Просто я знайшов людей, які допомогли нам фізично виїхати: перебратися з росії до Естонії, а потім вже до Норвегії. Одному з хлопців, що виїжджав зі мною, просто не віддавали документи, щоб він не втік. Але люди, які нам допомагали, залякали керівництво, пригрозивши, шо вся росія дізнається, який в них пансіонат. Тому документи все ж таки змогли забрати.
Коли ми сіли у мікроавтобус та виїхали з-за паркану, я хоч відчув себе людиною, побачивши ту ж деревинку та пташку. Потім було багато ночівель у різних містах, і нарешті ми добралися до Естонії. Там вже волонтери посадили нас на літак і допомогли дістатися до Норвегії. В Норвегії нас зустріла поліція і зареєструвала як біженців. Зараз ми знаходимося в таборі для біженців. Більшість людей тут живуть у наметах, але нам дали місця в кімнатах.
- На російському кордоні при перетині не було проблем?
- Так на кордоні мене зупинила фсб. Інших хлопців не чіпали, просто перевірили документи, а мене забрали на допит, який тривав більше трьох годин. Вони питали куди я їду, чому мені не подобається в росії. Я сказав, що їду в Норвегію, щоб зробити операцію на руках. Тоді один з цих фсбшників питає: "А що у нас в росії не можна зробити операцію?" Я посміхнувся і відповів, що всі гроші в росії йдуть зараз зовсім на інше, тому краще я до Норвегії.
- Коли сиділи в росії в чотирьох стінах, були думки, що не зможете втекти?
- Були думки, що про нас вже всі забули. Було страшно. Та все ж я вірив, що все рано чи пізно скінчиться. Але у більшості підопічних нашого пансіонату ця віра згасає. Так, ми п’ятеро вирвалися з російської окупації, але дуже прикро, що за нашу Каховку зараз всі мовчать і в новинах про неї майже нічого немає. А там зараз робляться жахливі речі. Чесне слово, там зараз відбувається друга Буча: забирають людей у підвали, вбивають їх, знущаються, забирають автівки, майно. Окупанти не соромлячись їздять там на танках і стріляють по місту і будинках. І багато людей, що залишаються жити у Каховці, думають, що їх реально кинули.
Апостроф
