Херсонцю Нікіті Берчаку — 26 років, він стрілець Національної гвардії України. Головне завдання підрозділу, в якому служить Нікіта — шукати та ловити диверсантів на підконтрольній території України. Ці навички чоловіку довелось освоїти, бо до повномасштабного вторгнення Росії в Україну Берчак працював у Херсонському краєзнавчому музеї на посаді молодшого наукового співробітника та екскурсовода. Що підштовхнуло музейника стати військовим Нікіта Берчак розповів Суспільному. Далі — пряма мова.Про родину і роботу
— Найрідніша людина для мене — бабуся. Вона мене виховала і з нею я до повномасштабного вторгнення жив у Станіславі. Їй 85 років. Матрьона Черкова довгий час працювала вчителькою початкових класів у місцевій школі. Зараз на пенсії. Сам я закінчив Херсонський державний університет і за освітою — архівіст і викладач історії.Відразу після закінчення університету у 2020 році почав працювати у краєзнавчому музеї. Досліджував українське козацтво на території Херсонщини За два місяці до війни почав вивчати історію православної церкви України, цієї новоствореної. Опис експонатів, ікони — моє улюблене.
Істориком став завдяки вчительці зі Станіславської школи. Я дуже любив цей предмет, саме тому вирішив пов'язати з ними своє життя. Любов до історії збереглась і до сьогоднішнього дня. Служу і не пропускаю моменту, щоб щось нове почитати, якщо є можливість, хоч одну сторінку книжки. Також колекціоную монети.
Херсон. Нікіта Берчак проводить екскурсію в Херсонському краєзнавчому музеї, 2021 р. Фото надав Нікіта БерчакПочаток війни
— Я прокинувся вранці в рідному Станіславі від звуків вибухів. Як потім стало відомо, це був удар по Чорнобаївському аеродрому. Ввімкнув телевізор, а наші канали транслюють звернення Путіна про початок так званої "спецоперації". Тоді я ще не знав, що моя керівниця — директорка музею стане колаборанткою і почне співпрацювати з окупантами. Тому пішов на автобус, намагався добратися до Херсона.На пів дороги мені подзвонили й сказали: "Не їдь на роботу!" Вийшов я в Білозерці, щоб дочекатися зворотного автобуса. Вибухів ставало все більше, видно будо дим і чутно постріли. В магазинах, аптеках, біля банкоматів були неймовірні черги. Автобуси були переповнені.
Мені пощастило. Допоміг чоловік, який їхав в переднє перед Станіславом село — Софіївку. Він довіз мене додому безплатно, відмовився від грошей і на прощання сказав: "Зараз тема не про гроші, а про те, що ми повинні допомагати один одному".
Про окупацію та евакуацію
— В окупації ми разом з бабусею прожили до 1 вересня. От наш Станіслав і сусідня — Олександрівка. Там стояли ЗСУ, але потім відступили. У нас весь час жевріла надія і не було бажання покидати рідне село. Це було боляче, ще і бабусі. Для неї це взагалі був певний удар.Вирішили виїжджати, бо різні чутки ходили, що росіяни проведуть референдум, може бути мобілізація. Виїхати, щоб існувати на якісь кошти та щоб не попасти під цю мобілізацію. Мені цього не хотілося, йти служити за Росію.
Допомогла знайома, вона вивезла нас на власному авто. До Херсона стояли блокпости — це "ДНРівці". Перевіряли машини, документи. Мене врятувало те, що я до цього в армії не служив, не було до чого їм причепитися. Доїхали до Херсона, там переправа.
Нікіта Берчак починає служити в Нацгвардії. Фото надав Нікіта БерчакРосіяни зробили таку провокацію тоді. Перед тим, як нас переправити на той берег, вони самі почали обстрілювати Антонівський міст. Хотіли показати, що вони нас рятують від ЗСУ. Там заховалися в бліндажі, це знімалося на камеру, то було видно, що це був удар точно по Антонівському мосту, щоб не зачепити росіян і цивільних, щоб показати в першу чергу картинку.
Далі ми поїхали в Запорізьку область через Василівку. Там уже стояли кадирівці. Початок вересня, неймовірна спека і вони величезну чергу з автомобілів утворили — як зупинили зранку, майже до вечора тримали, повільно перевіряли кожну машину. Видно було, що спеціально на людей тиснули морально. Було важко — ні води, ні їжі. Ну добре місцеві, поблизу село було, то приходили давали щось поїсти-попити.
Про військову службу
— Ми виїхали до Києва. Я відразу пішов до військкомату і 19 листопада мене призвали до лав Національної гвардії. В мене не було страху. У мене було розуміння, що так треба. Якщо мене взяли, то я потрібен.Я стрілець, пройшов місячне навчання. Зараз проходжу службу. Наш підрозділ шукає та відловлює диверсантів на підконтрольній території. Цьому нас навчили. Спершу було складно. Мені було страшно тримати зброю — де я, а де вона. Але зараз все змінилося.
Після того, як російські окупанти почали бомбити Херсон, моє рідне село, наш край, яз пацифіста перетворився на людину, яка люто ненавидить ворога. Я розумію, це — ворог і його треба нищити, гнати з нашої землі.
Стрілець Нацгвардії Нікіта Берчак. Фото надав Нікіта БерчакПро диверсантів
— Диверсанти підготовлені, вони знають українську мову. Але, от особливо росіяни користуються картами застарілого зразка. Вони так і не навчилися, що у нас є перейменовані населені пункти, деяких взагалі вже не існує. Тут була дорога, а зараз її немає, тут вже лісопосадка.І от зупиняєш людину, питаєш – куди ідеш? А він називає дорогу, якої вже давно немає, або населений пункт називають, а він так називався у 60-х роках, зараз інша вже назва. Ось так і виявляємо. Серед них багато, на жаль, з Донецької, з Луганської областей.
Наше завдання їх віднайти. Якщо людина підозріла, ми передаємо в правоохоронну службу. Далі правоохоронні органи ними вже займаються.
Про мрії
— У мене основне бажання, безумовно, що це все швидше закінчилось. Проте я в жодному разі не хочу, щоб це закінчилось так: умовно ми на 50 років припиняємо стріляти, всі будуть живі здорові, але отой кусочок буде ваш, а цей наш.Мене це вже не влаштовує. Вони прийшли, наробили лиха і з цими людьми домовлятися на таких умовах? Ні! У мене навпаки запал, що або ви виходите добровільно і ми закриваємо кордони на замки, або ми вас виганяємо. Інших варіантів я не розглядаю.
Пробачати те, як вони зараз нищать Херсон, як обстрілюють інші міста – не можна. Зі мною служать люди, які раніше військовими не були. У них сім’ї, діти, хтось був слюсарем, хтось шахтарем, вони розповідають як вони працювали до 24 лютого. Так, робота важка, але вона була і був мир. А зараз вони відірвані від сім’ї – воно не повинно так бути. А хто нам це зробив? Це нам зробили російські окупанти. Це не можна пробачати.
Суспільне Херсон