Олександр же, залишаючись в окупації, своїми роботами доводив усьому світу, що Херсон – це Україна, що місто протистоїть росіянам та їхнім прислужникам і чекає ЗСУ, добряче псуючи картинку «асвабаждєнія» партизанським рухом. Завдяки його ризиковій праці ми знали – обласний центр захоплений, але не скорений, його мешканців вбивають та калічать, але люди все одно демонструють путінським найманцям, що вони вірять у перемогу наших військових.
Фотовиставка «Нескорений Херсон» на початку грудня відкрила Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA на Волині. Світлини можна було побачити у Волинській обласній науковій бібліотеці. Власне там я отримала змогу поспілкуватися з їхнім автором.
Отож, про правду, яка могла вартувати життя (адже чоловік із 24 лютого прожив в окупованому Херсоні п’ять із половиною місяців, шість тижнів із яких переховувався, – майже пряма мова.
«Я насправді мав відчуття, що війна ось-ось буде. Надто багато фактів на це вказували. Коли зі мною практикували студенти (а це ми знімали місто, людей), то я багато фотографував саме їх у кілька крайніх днів перед вторгненням.
24 лютого Олександр опублікує у ФБ своє фото з підписом «Останній день миру»
«І, знаєте, робив це зі словами, що треба це життя зафіксувати, поки можна, бо вже завтра може початися війна. Нам жаль, дійсно воно так і сталося…»
Хоча, як додає співрозмовник, Херсонщина останні 8 років жила з відчуттям небезпеки, того, що не сьогодні – завтра може бути з Криму вторгнення. Залежно від ситуації в цілому, ці думки, що почнеться війна, то трохи приглушувалися, то знову настирно стукали у голові.
«А перед 24 лютого я цю напругу добре відчував. Ніби аж фізично», – каже Олександр.
«Ранок великої війни мене застав вдома. З місця мого проживання дуже добре прогладається аеропорт «Херсон». Той, що ви знаєте, як Чорнобаївку. І тому коли почали росіяни бомбити летовище, я побачив вогонь, дим та все зрозумів остаточно... Хоча за кілька хвилин до цього мене дзвінком розбудив брат, теж сказав, що почалося…» – пригадує херсонець.
Він уточнює, що саме того першого дня були думки одразу виїхати. Бо у місті почалася справжня паніка. Миттєво виросли черги за всім. Утворилося скупчення машин на виїздах із міста..
А ще, за його словами, гнітило те, яка різниця була між реальним станом справ і тим, що озвучувалося до повномасштабного вторгнення.
Нас же запевняли, що є наші війська, що росіяни перешийок не перейдуть. А в реальності вже у перший день ти бачиш відео і чуєш повідомлення, що окупанти у Каховці, що на околицях Херсона йдуть бойові дії... І тоді не розумієш: «ЯК?».
Чоловік був постійно на зв’язку з колегами. Ті наполягали на евакуації. Однак…
«Що мене найперше зупинило від виїзду? У місті почався спротив. Я бачив, що люди зможуть протистояти, вірив у нашу армію.
Плюс загриміла й запалала Чорнобаївка. Ви ж про неї читали, а я бачив. Не саму техніку, бо це за кілометри від мене. А от як літаки сідали. І як потім все гарно злітало у повітря, як палало. Це додавало впевненості.
А Херсон – моя мала батьківщина. Тому мені, звичайно, було важливо залишитися і фіксувати », – розповідає про причини, які спонукали не вирушити на «велику землю», співрозмовник.
Він зізнається, що у перші дні окупації акції непокори, мітинги городян стали навіть для нього, місцевого, неочікуваним шоком: «Думав, коли збирався, щоб пофотографувати, що як буде людей 500, то і це вже добре. А вийшов на вулицю – скрізь так багато сміливців: із символікаю, прапорами, плакатами. Велика-велика кількість людей, яких ніхто не зганяв, не звозив, нічим не заманював».
Ці світлини з акцій бачив світ. Лише тоді не знав автора.
«Люди все підходять і підходять. Їх було тисяч 15 – це щонайменше І це при тому, що міський транспорт майже не працював», – пригадує репортер перший протест».
Проте вороги були поруч, тож спокійно проявляти позицію мирному населеню не дозволили. Росіяни почали стріляти в людей майже одразу – «їх херсонці налякали з першого дня, дали зрозуміти, куди ті потрапили».
Уже після першого мітингу почалися репресії. Феесбешники шукали тих, хто організувавав спротив. Бо реально не розуміли, що люди вийшли самі. Тож, аби нікого не підставити, якщо при затриманнях будуть обшуки і перевірка телефонів, мітингарі домовилися: щодня збиратимуться о 10-й ранку тут.
На це в окупантів була стандартна «заготовка»: зброя, техніка, газ, шумові гранати. «Не забуду, як їхній газ я важко «випускав» – так боліло що, здавалося, зсередини розірве», – пригадує він.
Тож і знімкувати доводилося стареньким фотоапаратом, якого, за словами Олександра, було б не так шкода, якщо б забрали чи розбили. А от що постраждати може не техніка, а він сам, намагався не думати. Знав: має залишити цей спротив в історії.
Іноді виручали спільні знайомі, запевняючи протестантів, що репортер, роблю це не для шкоди їм. Бо ж, як знов уточнює співрозмовник, ще й почалися репресії. Він сам бачив, що людей хапали на вулицях, затягували у бус і їхали. Фотографував, як жорстоко розганяли херсонський майдан, як придушували інші прояви непокори.
Знаю, що дуже багатьох затримували, катували. І мені зараз про них нічого не відомо. Було, що у Дніпрі виловлювати тіла вбитих, застрелених. Серед них було кілька знайомих. Наразі не знаю, як саме вони загинули. Сподвіаюся, слідчі дадуть відповіді.
Важко уявити, але незліченна кількість людей проходила через російські катівні.
«Коли я вже переховувася, то в мене ночували люди, які теж були змушені швидко виїхати. Бо жінка працювала керівником підприємства, то забрали її чоловіка і місяць катували, били, щоб вона погодилася співпрацювати. Вони якось схитрували, його відпустили. Але оскільки ставати колаборантами не збиралися, то одразу почали переховуватися і спробували виїхати…»
Зранку люди прийшли, побачили це і взяли спецзасоби та шмати, щоб витерти. То оце росгвардія їх розганяла, кидала шумові гранати, пускала сльозогінний газ, стріляла у повітря. Кількох навіть схопили…»
«Я насправді теж боявся. Як і всі. Йшов на мітинг і відчував страх. Бо ще ж і працював. А це – робота репортера. Вона помітна. Бачив не раз, як оператори росгвардії мене «проводкою» на відео знімали. Тоді щоразу виникало відчуття, що по мене сьогодні приїдуть…
Але – знов фокусувався на роботі. Фотографував людей, їхній спротив, то заспокоювався і відволікався від власних відчуттів. Повторно страх приходив вдома. Коли залишався сам. Тоді намагаєшся якнайшвидше скинути фото, звідусіль вийти, все витерти. Поки це робив, підсвідомо кожним нервом чекав на стук у двері.
Через оці постійні загрози безпеці чоловік перші два місяці навіть спав одягненим. Бо, як пояснює, окупанти зазвичай приходили забирати «неугодних» зранку. «Нічого доброго від них не чекав. І не хотів, щоб застали мене без одягу», – пояснює коротко.
… Я під час окупації зустрів знайому. Вона мені показала, що має з собою балончики з фарбою. Тож де тільки може, ходить і розмальовує, пише. Щоб вороги знали – вони тут ненадовго. Щоб люди розуміли – місто не здається. І має встигати до комендантської години – бо тоді більш небезпечно, адже побачать – точно затримають або вб’ють окупанти.
Ще більше людей не ділилися тим, що роблять. Бо зізнаватися було небезпечно. Хіба дуже добрим друзям, у яких впевнений, як у собі.
«От «Жовта стрічка» (рух громадського спротиву на тимчасово окупованих територіях України, створений у квітні 2022 року після повномасштабного російського вторгнення, метою якого був інформаційний опір окупації – авт.). Вони малювали українську символіку, пов?язували жовті стрічки, робили інші речі.
Безпека. Вона стало синонімом виживання. Хоч, звичайно, в окупації це поняття має дуже відносне значення. Але, дбаючи про тих, хто не злякався росіян, усі фото, де видно обличчя, Олександр Корняков публікував з дозволу героїв. Він, виокремивши когось із натовпу, запитував згоди. Хтось відмовлявся.
«Але були і такі, що ще самі просили: знімай і показуй», – додає.
Після виїзду до Одеси репортер зовсім випадково там познайомився зі ще одним мітингарем. Той плакат, який хероснець малював разом із дружиною та маленькою донькою для протестів і з яким його зазнімкував Олександр, як то кажуть, пішов у люди – з’явилися значки, стікери, інша продукція.
Загалом я останнім часом багатьох з тих, кого знімкував, бачив. Підходять, обіймають, дякують, що фотографіями розповідав про них. Вірю, що коли ми всі повернемося додому, то зберемося обов’язково», – розповідає.
Робив це приховано – «бо ж не знаєш, хто поруч іде чи стоїть, як працюєш». А у місті було багато феесбешників, які ходили у цивільному. Можна було і нарватися…
«Ми потім вже їх навіть навчилися вирізняти. От одна з основних прикмет – годинники носили на правій руці переважно однакового дизайну ззовні. Плюс вигляд: джинси, футболочка і сумочка. Якщо постояти у людномі місці (наприклад, на базарі), то можна побачити, як підходить один такий до групи людей, яка розмовляє, стоїть слухає. Так само – інші «за заразком» в інших місцях неподалік. А за трохи вони зійшися, щось нам переговорили і знов – розбіглися в різні боки. Пів години постоїш – і вже сам можеш їх «пасти».
«А з тих, кому довіряв, маю кількох, у яких розчарувався. Вони погодилися на роботу з росіянами», – одразу ж уточнює.
Навіть у його під’їзді двоє мешканців погодилися співпрацювати з ворогами і виїхали з міста разом із ними. Хоча, як каже Олександр, він навіть радий, що були колаборанти. Вони ж втекли з окупантами. Це відбулося хай тяжке, криваве, але очищення.
На жаль, траплялися зрадники і серед тих, хто працював у засобах масововї інформації. Хоч їх і небагато:
«В принципі, робили це ті люди, які такі проросійські були і до війни. Мене вони не здивували, бо і раніш захоплювалися рускім міром».
На жаль, за словами Олександра, досі є у Херсоні ті, кому «какая разніца», хто живе тільки шлунком, а не головою. «Погані, звичайно, ці приклади. Але я бачив, якщо так можна сказати, «професійних» отримувачі допомоги. Вони стояли за російською гуманітаркою, стоять і зараз, у звільненому Херсоні. Впізнав їх через роботу – багатьох знімав тоді у чергах за подачками окупантів. Зараз на гасло «Слава Україні» – мовчать, ніби не чують».
До кінця весни з передаванням фото проблем не виникало. Адже до 30 травня український зв'язок, за винятком кількох днів, у Херсоні був. Тому репортер завантажував світлини на гугл-диск і виходив з нього. Звідти їх і брали його колеги. А Олександр чистив телефон, карту пам’яті.
Коли наші зв'язок та інтернерт зникли, він принципово не використовував російські сім-картки. І вдома російським інтернетом не користувався. Вихід знайшов у тому, що йшов у місто, підключався до безплатного вай-фаю, робив те, що йому було потрібно, і прямував далі.
З часом тих точок доступу стільки назбирав у телефоні, що одне підключення змінювало інше автоматично, коли просто прогулювався.
«Отак одного ранку підходжу, наробивши перед тим кілька фото міста, до «знайомого» вай-фаю – і сиплеться просто купа повідомлень І всі – про одне: що мені не можна йти додому.
Це при тому, що я вже чотири місяці прожив в окупації в своїй квартирі. І на той час навпаки – вже почав себе вільніше почувати. Як то кажуть, мій дім – моя фортеця».
Чоловіку в тих повідомленнях не написали, що трапилося. Але він дізнався, хто попереджав про небезпеку. Й оскільки це були люди, які точно мали доступ до певних даних, бо працювали свого часу в силових структурах, то він дослухався і того дня просто не повернувся до власного помешкання.
«За цей час нічого не змінилося – росіяни продовжували мене вираховувати, встановлювати місце перебування, бо за адресою не знайшли. Дуже часто невідомі цілими днями чатували біля під’їзду. Тож, «відсидівши» по чужих квартирах шість тижнів, я спробував виїхати. Залишатися було більш небезпечно», – розповідає репортер.
Поки Олександр переховувася по квартирах (це переважно були помешкання друзів та знайомих, які залишили місто), він продумумав, що робити далі. Й увесь цей час вивчав питання, як вибратися з окупації, сканував, як якраще. Каже, що врешті вирішив їхати з перевізниками, автобусом:
«Бо, як я розумів, вони платять, до них більш лояльні, вони за добу можуть проїхати через усі пости. Люди писали, що окупанти більш лояльно ставляться до пасажирів, які їдуть із перевізником, якого й обличчя, і машину знають. Усвідомлював, що мені так буде найбезпечніше».
А ще чоловік впевнений, що йому в дорозі дуже щастило. По-перше, був зі своїм паспортом. І, попри те, що в місті його шукали, на блокпостах він пройшов перевірку. А чимало з них просто проїхав.
«На Каховській ГЕС серйозний блокпост стояв. Паспорти забрали й у кудись понесли. Я вже чекав, що покличуть на вихід… Але коли побачив, що документи повертають, відлягло від серця. Просто відчув, що незабаром буду на вільній землі», – розповідає про пережите херсонець.
По-друге, те, що саме його оминули під час огляду техніки, коли у попутників трусили і ноути, і телефони, можливо, врятувало Олександру життя. Бо, як він сам думав, на тому ж таки телефоні у нього було все бездоганно чисте. Адже видаляв та проводив інші дії, прискіпливо прочитавши, як правильно це робити. Тому й не хвилювався на блокпостах.
«Але коли в Одесі вже перевстановлював WhatsApp, який «зніс» ще в окупації як заборонений росіянами, то очам своїм не повірив – туди підтягнулися фото, які робив у Херсоні. Зокрема і ті, про які вже давно знав цілий світ… Могла бути біда зі мною», – згадує фотокореспондент.
А він тим часом зміг не просто жити, а працювати і передавати світлини, які друкувалися на штальтах провідних видань світу. Для цього мав робити прихованні знімки і намагався не нарватися на ворогів із перевірками. А ще – не наскочити випадково на тих вже відомих усій Україні колаборантів, яким відкрито протистояв до 24 лютого і хто його просто ненавидів.
«Я ж із ними всіма трохи воював раніш. Із Кірілом Стремоусовим (йдеться про колаборанта, заступника голови так званої окупаційної «військово-цивільної адміністрації Херсонської області», самопроголошеного голову самоствореного Комітету порятунку за мир та порядок, сформованого 10 березня 2022 року, який уже, за офіційною версією росіян, загинув у ДТП, – авт.) був у постійному конфлікті. Мав навіть справу в суді, де він обвинувачений.
А ще Віталій Булюк (теж колаборант, один із найвідоміших корупціонерів часів януковича – авт.) свого часу висловився негарно про наших воїнів. Ми змусили його публічно вибачатися. Він постійно тримав на мене зуб.
Й от уявіть – я в окупації майже з ним зіткнувся. Йшов і зустрів знайому, яка сама мене зупинила на розмову. Хвилини 2-3 – він виходить з охороною звідти, куди я мав звертати. Був чимось заклопотаний, тож мене не побачив.
І якби не ця зупинка, я б вискочив прямо на нього. Тільки пальцем показав би – і загребли б мене. Таких ситуацій, що я знайомих колаборантів зустрічав на вулицях, було чимало. На щастя, жодного разу не втрапив їм на очі», – розповідає Олександр.
Зараз, проживаючи у відносній безпеці, Олександр Корняков пробує усвідомити, який відбиток залишило на ньому життя в окупації.
Встав, пішов по справах (переважно купити щось/зустрітися з кимось, зробити за змоги кілька світлин). Уже десь о 13-й усе зачинялося. Люди розходилися по домівках.
Ніколи не забуду, яке порожнє було місто. Це ж приблизно дві третини мешканців виїхали. Залишилися ті, хто не зміг із різних причин. До ста тисяч, не більше...Але люди різного віку».
А ще з-поміж атрибутів «асвабаждьонной жизні» чи не основним став алкоголь. «Його одразу багато з’явилося. І скрізь. Переважно якесь саморобне. Різного розміру і кольру банки та пляшки. Навіть не те що на ринку, а й у магазинах, де його ніколи не продавали.
Як каже Олександр, навіть після виїзду з Херсону він довго не міг позбутися страху зустріти окупантів.
«Настільки не міг отямитися від пережитого, що навіть в Одесі, коли назустріч ішли військові, я шукав «зетки» на одязі. Знаю ж – наші. А мозок все одно змушує очі шукати шеврони. Сильний страх ще жив у мені з місяць. Зараз уже легше, бо саме цього немає», – зізнається співрозмовник.
Проте є інші проблеми внутрішні проблеми, які ще треба долати.
«Я досі не можу фотографувати людей у вільних містах. Їжджу зараз Україною, бачу стільки гарного. В інший момент би це знімав, не стримався. А зараз…. У рамках першого туру цієї виставки відвівав сім міст – і не зробив жодного кадру. Не можу себе змусити внутрішньо», – розповідає Олександр..
Натомість, зізнається, він намагається якнайчастіше їздити на лінію зіткнення і там знімати. Хочеться зафіксувати якнайбільше. І вибухи не заважають, не лякає, що може прилетіти. Хай екстремальні обставини, але йому тільки так працюється.
«Я коли повернувся до поїздок Херсонщиною, то, до речі, познайомився з екіпажем, який починав рахунок Чорнобаївки, робив перші прильоти. Фото їхні маю. На потім, після перемоги. Прийде час, я похвалюся, що знаю цих людей», – тішиться Олександр.
Він із першого дня вірив, що місто звільнять. Попри те, що серед його знайомих, навіть родичів, були різні настрої. І на це великий вплив мали вибухи. Херсонці дуже тішилися ними.
День-два не чутно – й одразу «все, нас здали, нас забули». А коли прильоти, коли десь гуркоче коли та ж таки Чорнобаївка – то всі: «Ура, наші йдуть!».
Хоча дуже втомлювала ця постійна напруга очікування, вона багато кого поламала.
«Я дуже хотів зустрічати наших у Херсоні. Мріяв знімати це все: як їх вітають люди, як знову піднімуть наш прапор над головними будівлями міста. Ви ж бачили: жарт про те, що військові не можуть дійти до центру Херсону, бо їх постійно обіймають люди, – щира правда».
Але так сталося, що змушений був виїхати і потрапив у місто лише на 4-й день, коли його звільнили, як учасник престуру, з президентом Володимиром Зеленським.
Проте мав можливість зустрічати той потяг перший, який прибув у звільнений Херсон.Трохи спілкувався з тими, хто приїхав. Більше – з тими, хто зустрічав. Люди були такі раді. Вони ж могли місяцями не бачитися.
Я, наприклад, свого батька не бачив із початку війни. Тож коли ми зустрілися – плакав. Вперше в житті – через зустріч із рідними.
«Я після звільнення міста приїхав у Херсон 14 листопада – люди вже з тиждень жили без тепла, світла, води. Добре, як у когось є газ, – єдине доступне з благ. Можна зігрітися і приготувати їжу».
А от величезна проблема – вода. Її набирають, де тільки можна. Наприклад, підприємства мали свердловини, то люди туди ходять. Черги величезні. А багато городян беруть просто з Дніпра.
«Я, коли це побачив, то думав, для технічних потреб. А знайомий, якого там зустрів, розповів, що ні. Цю воду літні люди, які не мають змоги набрати десь ближче кращої, кип’ятять і варять їсти. Але навіть і ця вода може вартувати життя – вороги стріляють по тих, хто на березі…»
А ще місто має проблему зі світлом.
«Я сам у жовтні дев’ять діб був у Херсоні. Й відчув, як то, коли о 18-19-й темінь у квартирі. Через день-два такого життя вже не знаєш, що робити, як перебути вечір.
Ходиш темною квартирою. Хіба свічка горить. Глянеш з балкону – таке враження, що ти десь у степу без жодного вогню, а не у місті. І ніби сам-один на кілометри, більш нікого. А це лиш квартира у багатоповерхівці.
Тільки як зорі, то небо здається таким яскравим… Враження, ніби раніш його ніби й не бачив».
Починють надавати послуги банки, пошта. Потроху відновлюють електропостачання, підключають очисні, каналізацію, розміновують котельні, свердловини, пускають десь воду. То ніби й оживає.
Але, з іншого боку, реально – місто завмерло до весни. Відбудови наразі ж не буде. І роботи, щоб воно хоч трохи жило, ще багато. Разом із тим, люди там мешкають і потребують нашої допомоги.
Щодня ж так, що одне полагодили – інше горить або підривається. Бо ж російські військові стоять на іншому березі Дніпра. І звільнений Херсон ці терористи почали руйнувати. Раніш – а наші стріляли прицільно – розбитими були лише місця, де спостерігалося скупчення їхніх техніки чи військових, розташування казарм.
Будівля Херсонської ОДА після обстрілу росіянами
Насправді, попри це все, я дуже хочу бути увесь час в Херсоні, все знімати і розповідати про те, як він стає на ноги. Але водночас розумію, що маю їздити, розповідати, як ми жили та протистояли в окупації. Бо Херсон – то Україна. І не має залишитися жодного стереотипу щодо цього питання.
Фото: Людимила Герасимюк