- Для української жінки не існує нічого неможливого! Це доводить переселенка з окупованого Скадовська, що на Херсонщині, Тетяна Гришко.
- Попри страх жінка врятувала маму з рук окупантів. Вимолила, щоб випустили з хворою дитиною на підконтрольну територію України, а у невідомому Тернополі за кілька місяців відновила власну справу.
- Про труднощі в окупації та створення шоколадних композицій у гостинному Тернополі – читайте в нашому матеріалі.
Родина військових як кістка у горлі
Тетяні Гришко, як і всім жителям тимчасово окупованої Херсонщини, боляче згадувати про події того 24 лютого. Той день розділив життя на «до» та «після», але вона все ж наважується розповісти… Як виявляється дівчина з родини військових. Наразі від російських загарбників нашу Україну захищає її батько, дядько та сестра.– 24 лютого ми були вдома, у Скадовську. Нам зателефонувала мама і сказала: «Давайте їдьте. Вже все почалося, війна почалася». Я розуміла, що мама не жартує, адже вона живе ближче до кордону з тимчасово окупованим Кримом, у Каланчацькому районі. Вранці повз батьківського будинку почала їхати техніка без будь-якого маркування. А вже за кілька хвилин мама побачила зірки на прапорцях і все стало зрозуміло. А далі ми вже чули гучні вибухи. І хоча мама нас вмовляли швидко виїхати, але зробити це нереально з восьмимісячною дитиною та в повній паніці, – каже пані Тетяна.
– Ми тільки заправили авто і повернулися додому. Було страшно і ми не розуміли, яка ситуація взагалі в нашому регіоні. За кілька днів окупанти майже повністю заселилися у наш Скадовськ, вивісили свої прапори. Вони вимкнули сигнали повітряної тривоги і почали встановлювати свої порядки. Ми знали, що є у так званих списках окупантів, тому майже два місяці не їздили в інші населені пункти області. А ось у маминому селі місць дислокації окупантів не було, тож після двох місяців перебувань вдома, ми вирушили до неї, – пригадує жителька Скадовська.
І поки пані Тетяна разом із сім’єю облаштовували підвал у селі для можливого перебування на випадок обстрілів, кількість окупантів у рідному Скадовську тільки збільшувалася. Вже 15 травня на полицях магазинів були російські товари, а по місту плакати «Ми працюємо на благо росії».
Остання прогулянка біля моря у Скадовську. 23 лютого– Від вибухів завмирало серце, а коли побачила всі ці товари і плакати у Скадовську, то просто розплакалася в магазині. Ми просто вийшли, приїхали додому і зрозуміли, нам треба їхати. Ми попередили маму, вона встигла якісь речі продати, якісь віддати і знайти людину, яка приглядає за будинком. Ми розуміли, що родині військових не місце в окупації. Речі зібрані, сідаємо в машину, щоб евакуюватися і тут нам за кілька хвилин телефонують і кажуть: «По вашу маму приїжджали окупанти, бо вона дружина військового». Ми просто з ними розминулися. Це якесь диво, що ми поїхали, – розповідає дівчина.
Я вимолила, щоб нас випустили
19 травня для родини Гришко став ковтком свіжого повітря після трьох місяців в окупації. Адже вони виїхали з першого разу та ще й за один день. А такі історії можна порахувати на пальцях, бо зазвичай окупанти любили потримати людей під обстрілами та морально тиснути. Зі слів Тетяни, врятував їх малий син Остап.
Вже приїхавши на останній блок-пост окупантів у Василівці (Запорізька область) жителька Скадовська розуміла, черга велика. Жодних «пільг» для машин з дітьми немає. Тому вона вирішила взяти хворого сина руки і йти пішки до блок-посту, аби вмовити окупантів випустити їх сьогодні.
– Я розуміла, що не витримаю спати з хворим Остапом в машині, в полі. Я розуміла, що треба брати все у свої руки і йти благати. Мене не зупинила не відстань до блок-посту, не окупанти зі зброєю. Я просто зі сльозами на очах підійшла до орків і кажу: «Пропустіть мене, будь ласка, у дитини температура». Він так глянув на мене і наказав створити окрему чергу з машин, де є діти. Ми були головними у цій черзі. Я так бігла до чоловіка з сином на руках, він побачив, швидко завів машину і ми сформували цю колону. Машин 100 мабуть було, – згадує Тетяна.
– У той день був дощ, замість нормальної дороги суцільна багнюка. Ми так летіли на тій машині, її заносило постійно. Чоловік переймався, аби нікуди не наїхати і не підірватися. Ці мінометні обстріли нас взагалі лякали. Ми після 12 вже були на підконтрольній Україні території. Всі ридали і цілували нашу землю, – додає співрозмовниця.
Шоколад як порятунок від можливого безгрошів’я
З усіх можливих регіонів для більш-менш безпечного проживання переселенці зі Скадовська обирають наше Файне місто – Тернопіль. І як тільки пані Тетяна трохи ознайомлюється з містом, вона вирішує продовжити займатися власною справою – майстернею шоколаду «Шоколайф».
– Я коли перед виїздом з окупації збирала речі, то закинула в рюкзак і силіконові форми. Тоді подумала, невідомо де ми будемо і чи буде там робота. А так закуплю сировину, форми є і поступово буду робити шоколадні вироби на замовлення. У мене досвід майже три роки, – каже переселенка. – Ми інколи навіть жартуємо, що я вивезла мільйон доларів США у вигляді силіконових форм. Із сировиною проблем у мене взагалі немає, адже так склалося, що я завжди замовляла її в Тернополі. Так замовляла і мені надсилали у Скадовськ. То це навіть добре, що ми тут.
– Я за освітою музикант і працювала в школі. То відчувала, що видихаюся. І мені хотілося робити щось таке, чого у нашому маленькому Скадовську нема. Тоді почала навчатися і розвиватися. Мені вдалося бути першою в Херсонській області, хто займався виробами з шоколаду. І мені це дуже подобається, – наголошує переселенка.
Як тільки малий Остап засинає, Тетяна перетворюється з просто мами на бізнесвумен і приступає до обробленням замовлень та їх виготовлення. Майстриня каже, розпочати все спочатку у Тернополі було лячно, але місцеві колеги її підтримали і навіть робили безкоштовну рекламу в соціальних мережах.
– У мене в Скадовську свої клієнти, люди мене знали. А тут я була розгублена. Я розуміла, що тут є дівчата, які цим займаються, і що конкурентів куди більше. Але дівчата мене підтримали, почали позначати мене у своїх історіях. Якось я натрапила на групу у Фейсбук «Тернопільські матусі» і вона мене врятувала. Там безкоштовно розмістили мій допис і саме звідти до мене почали звертатися місцеві і робити перші замовлення. Так, зараз я приймаю замовлення, але бажано його робити за тиждень, щоб в нових реаліях все встигнути, – наголошує вона.
– Якби не шоколад, то я б здуріла в декреті. Тому навіть втомленою після цілого дня я йду працювати. Шоколад – це і моє натхнення, і мої ліки від всього, а особливо від поганих новин з дому. Мої вироби роблять людей щасливими, а це найголовніше. Це моя місія, особливо в такий тяжкий час, – завершує розмову Тетяна Гришко.
20minut.ua