Ночували на бігбордах просто неба. Щоденник школярки, евакуйованої з Херсонщини

Ольга (ми змінили ім’я з міркувань безпеки) розповіла редакції Евакуація.City про моральний стан мешканців Скадовська, ночівлю просто неба під вибухи снарядів та мрію, яку тимчасово зруйнувала війна. 

Далі її пряма мова…

Тотальна зневіра на обличчях місцевих

Спочатку здавалося, що все дуже швидко закінчиться, що такого не може бути в цивілізованому світі. Але з кожним днем ситуація тільки погіршувалася.

Раніше піти у супермаркет було святом, а після окупації міста – справжніми тортурами. Ти бачиш на полицях російські товари та знаєш, що гроші за них підуть на фінансування війни. 

Кількість людей у Скадовську різко скорочувалася. Це було незвично, адже  традиційно влітку приїжджало багато туристів. Але це цьогоріч.

Набережна СкадовськаАвтор: Евакуація.City

Також різко скорочувалася кількість емоцій на обличчях скадовчан. Раніше вдивлялася і спектр був яскравим і багатим. У ту мить все, що могла прочитати, – це тотальна зневіра. Таким самим був і мій стан. 

Наяскравіші спогади періоду окупації – величезні машини з символікою Z, що мчали вулицями. Ніколи не знала, в який момент їх побачу, і що вони робитимуть. Щоразу було страшно.

Впродовж перших двох місяців війни моя кімната стала моїм найбільшим прихистком. Тут я почувалася в безпеці, могла абстрагуватися від усього страшного, що коїлося в Україні.

Далі цієї впевненості вже не було. Родині повідомили, що нас шукатимуть, тож ми почали морально готуватися, пропрацьовувати сценарії, як діяти і що відповідати… Відчуття, що до тебе можуть прийти, забрати що і кого завгодно, зводило з розуму. Я видаляла кожне повідомлення на телефоні, яке потенційно могло не сподобатись російським солдатам. 

Але вони нас не знайшли. 

Ми спали і їли просто неба 

Я наполягала на виїзді з початку війни, а батьки наважувалися довго, бо вірили, що все от-от закінчиться. Потім зрозуміли, що ситуація не змінюється, почали морально готуватися, зібрали речі. 

Ми виїхали безкоштовно завдяки волонтерам. Було страшно. Я рахувала російські блокпости – збилась десь на 25-му. Перед кожним молилася, бо молитва єдине, за що я могла схопитися і була впевнена, що це допоможе. 

Наш бус особливо не перевіряли. В салоні було 8 дітей, думаю, через це росіяни були лояльними. У чоловіків дивилися документи, мобільні телефони, відкривали сумки, шукали татуювання. Жінок і дітей зовсім не чіпали.

Переломний момент стався у Василівці, коли наш автобус розвернули. Всі сподівалися на краще, думали, що виїдемо того ж дня, але росіяни вирішили інакше. 
 

Тоді зібралася велика колона для виїзду на підконтрольну Україні територію. Люди у черзі злилися і були готові накинутись на тих, що хотіли виїхати поза чергою.  Ми заночували біля заправки, що неподалік. Частина людей залишилася в душному автобусі. Ми спали та їли просто неба – на повалених металічних бігбордах. Хтось прихопив пледи, в нас їх не було.

Вночі були обстріли. Ми спочатку лякалися, але потім звикли.  

Зранку наступного дня я була максимально подавлена, не могла нічого робити, крім як стояти та плакати на тому місці, де ми провели ніч. Вони всі були мені огидні. Ти зараз сидиш на заправці, ходиш до туалету в кущі, чекаєш, коли тебе випустять на твоїй же, українській, території…

Вдень приїздили підприємці з Василівки та втридорога продавали продукти і воду. Ввечері виживай як хочеш, тож ми ділилися їжею між собою.

Ввечері другого дня росіяни пропустили колону.

Я проплакала всі українські блокпости

Я не дивилися на інших і не бачила їх реакції, але особисто я проплакала всі українські блокпости. Я була готова стояти в черзі скільки завгодно. Як же багато в ту мить значили трохи пошарпані та брудні українські прапори!

Проїжджати наші блокпости – нереальне відчуття. Ти розумієш, що все добре, що ти все пройшов… ти бачиш наших військових і розумієш, що про тебе потурбуються. Це, мабуть, найгостріший емоційний момент в історії евакуації.

Перевірки українських військових були максимально швидкими: заходили в бус, дивилися, хто у ньому, бажали щасливої дороги. Пам’ятаю одну характерну фразу нашого солдата: коли хтось запитав, чи треба показувати документи, він відповів "ми не русня, щоб таким займатися".  

Я люблю себе в Україні

На тимчасово окупованій території навчання завершилось 30 квітня. Я закінчила 9 клас. Ще до війни хотіла бути журналісткою, вступити до київської академії імені Тараса Шевченка, що при університеті Шевченка. 

Я дуже люблю писати, і відчувала, що буду корисною в цій сфері. Але мрію зруйнувала війна. Мама була проти мого навчання в столиці, бо вважала Київ небезпечним містом в умовах воєнних дій. Тож ми вирішили поїхати до Хмельницького.

Я вступила до Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Із переліку напрямів обрала "вчительку початкових класів". У той момент я була готова на будь-яку спеціальність, але зараз розумію, що даремно. 

Я здала іспити, вступила на бюджет. Але для отримання академічної стипендії мені не вистачило 1 балу. Наразі отримую соціальну стипендію, яка передбачена для переселенців та дітей, чиї батьки служать в ЗСУ. Це трохи більше, ніж 1 000 гривень.

Поселили у гуртожиток за 2 місяці до початку навчального процесу. Навчання почалося 15 серпня в дистанційному форматі. З 5 вересня вчимося очно після того, як в академії привели до ладу бомбосховище.

Мама питала одразу щодо навчання за кордоном – у Польщі та Чехії. Я категорично відмовилась, бо не готова виїжджати. Я хочу залишатися в Україні, що б не сталося. Можливо, хтось подумає, що це надмірний патріотизм, але я люблю Україну за те, якою вона мене робить, я люблю себе в Україні. А якою я би була за кордоном, я не знаю…

Я планую отримати повну середню освіту, взяти gap year, щоб заробити гроші на курси чи навчання на факультеті журналістики університету імені Тараса Шевченка. 

Під час навчання у Хмельницькому зрозуміла наскільки люблю писати, наскільки сильно я сумую за цим. На новому місці я зіткнулася зі справжньою відповідальністю. До війни дорослі залякували байками про самостійне життя, говорили про це як найважчий тягар мого життя.

Але насправді самостійність стала ковтком свіжого повітря! Бо я втомилася жити з батьками, узгоджувати з ними свої дії… Я вже навіть знайшла підробіток.

Зараз моє щастя повністю перекриває негативний досвід, пережитий в окупації. У майбутньому я хочу допомагати людям, які втратили рідних через війну, – взаємодіяти з ними, допомагати спілкуванням, волонтерити. Я хочу, щоб за кордоном на слова "Я з України" відповідали: "Вау! Які класні люди в Україні!".