Лідія Мельник, фельдшерка міжнародної медичної організації Лікарі без кордонів, розповіла в інтерв'ю Радіо НВ про гуманітарну ситуацію та те, що пережили мешканці Херсонщини під час російської окупації.— Ми тут домовилися з самого початку, що ми не будемо називати населені пункти звільненої Херсонщини, де діють Лікарі без кордонів, щоб на жодну небезпеку не наразити і цю організацію, і ці населені пункти. Що ви там бачите, коли ви туди приїжджаєте, якщо говорити саме про нові звільнені селища Херсонщини?
— Хочу розповісти. Стосовно нових відвіданих і, можна сказати, районів, які на поточний час вже почали контролюватися українськими військовими, і там на цей час припинилися бойові дії, бачимо дуже багато людей і мешканців, які потребують допомоги і гуманітарної, і медичної, і обов’язково психологічної.
Також ми на шляху сюди бачимо дуже багато зруйнованих і понівечених будинків, дуже понівечені і зруйновані дороги, багато зруйнованих і знищених цивільних автомобілів. Багато знищеної техніки, яку на останній час, коли я там була, ще не всю прибрали. Тому дуже багато роботи там необхідно буде проводити.
— А що розповідають люди, які були під окупацією, ви вже тільки що згадали і про те, що українці, які були там, які просто перебували разом з російськими окупантами, були змушені з ними співіснувати, що вони потребують психологічної допомоги, що вони розповідають про окупацію?
— Розповідають, що той час, який вони прожили під час бойових дій — це було дуже жахливо. Всі вони налякані. Коли ми приїжджали, наприклад, в Нововоронцовську громаду, в деякі селища громади, люди настільки були налякані, що вони просто виглядали із-за воріт і боялися навіть вийти туди. Ми зупинялися біля будинків, де бачили людей, намагалися запропонувати їм свою допомогу, можливо, розпитати, в чому у них є необхідність.
І коли ці люди виходили, вони одразу починали плакати від щастя, що про них не забули, що їм хочуть надати якусь допомогу. Вони з радістю розповідали, чого вони зараз потребують на даний час, з жахом розповідали те, що вони пережили, що з початку бойових дій вони жили весь цей час без важливих людських потреб. Без світла, без води. Тобто всі ці життєво важливі для існування людей потреби від них були відрізані.
— Якщо говорити про те, що потребують зараз найбільше українці на звільнених територіях Херсонщини, то про що ми маємо говорити?
— По-перше, це гуманітарна допомога стосовно їжі, засобів гігієни. По-друге, обов’язково це медикаментозний якийсь огляд, ліки. Тобто ці люди через умови, в яких вони перебували дуже довгий час, потребують медичного нагляду. Також, як я вже казала, психологічної допомоги. Тому що обов’язково це в першу чергу літні люди і діти, які перебували там і все це бачили, все це жахіття. І чули.
— Чи маєте ви, можливо, якісь індивідуальні історії про тих, хто там залишався?
— Так, дійсно, нещодавно командою Лікарів без кордонів була евакуація в Нововоронцовській громаді, в одному з селищ ми евакуювали будинок для літніх людей, там були як літні люди, так і інваліди, були і стабільні, і з дуже важкими хронічними захворюваннями.
Всі вони потребували медичного нагляду. Ми їх перевозили в Криворізький район Дніпропетровської області. Всі ці люди були налякані, і мені запам’ятався один чоловік, який був після перенесеного інсульту.
Він був не дуже контактний. Тобто він всього боявся, до нього не можна було щось запитати, щоб він дав на щось відповідь, зняти якісь показники, які нам необхідні щодо тиску, температури. Звичайні показники. І я помітила, що він постійно натягав собі на обличчя, на очі шапку.
І коли я знайшла з ним контакт, намагалася поговорити, то його сусідка, яка з ним перебувала, розповіла, що через те, що він довгий час жив в сутінках, тобто в них приміщення не дуже добре освітлюється, зараз не дуже часто буває сонячна погода, і через те, що не було світла ні штучного, ні природного, при яскравому світлі в нього болять очі.
Тому коли навіть загоряється світло в кареті швидкої допомоги або потрапляли сонячні промені в машині, цей чоловік натягував собі шапку на очі, тому що йому дуже було боляче від природного і штучного світла.
— Що ви знаєте про те, як поводилися окупанти? Що саме вони робили на тих територіях, які вони тоді захопили?
— Так, нам довелося поговорити з однією жінкою, яка вийшла до нас на контакт, коли ми під'їхали до її будинку, щоб запропонувати допомогу. Вона розповіла, що під час бойових дій, коли в їхньому районі ще були російські війська, вона казала, що жінок і дітей вони не чіпали. Але стосовно харчування, стосовно побутової техніки, тобто люди ходили і забирали все, що в них є.
Тобто складається таке уявлення, що людям самим не було що їсти, а російські війська, які навідували їх, забирали в них останнє. Тобто худобу, їжу, якісь запаси, змушували їх готувати для них їжу. Тобто вони обмежували себе в чомусь, щоб дати їжу російським військам і зберегти життя собі.
— Ми розуміємо те, що люди є дуже наляканими, вони дуже часто просто не знають, що буде далі. Звісно, що вони радіють тому, що їхні населені пункти є звільненими. Який механізм, як привернути людей до себе у Лікарів без кордонів?
— По-перше, ті райони і села, які ми відвідуємо, ми намагаємося постійно потім продовжуватися цікавитися ними, потребами, які там виникають. Тобто ми, якщо бачимо, що в селах є зруйновані лікарні або ФАПи, ми намагаємося відновити, зробити реорганізацію відділень в лікарнях, надаємо необхідні матеріали і медикаменти, щоб це функціонувало, відкриваємо власні ФАПи, де базуються Лікарі без кордонів і приймають, надають допомогу людям, яким це необхідно. Тобто ми забезпечуємо і медикаментами, і гуманітарною допомогою, і допомагаємо стосовно відновлень роботи лікарень.
— В якому стані лікарні зазвичай ви бачите? Тому що з того, що ми чули, з того, що нам розповідали в ефірі, нам говорили про те, що дійсно росіяни розкрадають все із лікарень, і також дуже часто вони базуються саме в будівлях цих лікарень. Що бачили ви?
— Це дійсно так. Мало того, що вони розкрадають, мало того, що вони базуються там, через те навіть, що вони там базуються, ці лікарні на половину зруйновані. Тому те, що я бачила, наприклад, в Нововоронцовській громаді є лікарня, де немає ні вікон, ні дверей, вона відрізана від світла, від води.
І тому там зараз будуть проводитися роботи з її відновлення. Тобто ми намагаємося надати всі необхідні для того засоби стосовно медикаментів і, наприклад, якщо це необхідно, сонячні батареї, якісь генератори для того, щоб швидше почало функціонувати медичне приміщення для того, щоб люди могли приходити і отримувати медичну допомогу.
Тому що літніх людей, звісно, дуже багато, і всі вони потребують медичного нагляду, медичних консультацій, ліків. Тому що судячи з історій, коли люди просто мінялися їжею на якісь елементарні ліки, від тиску або якісь сердечні ліки літнім людям.
— Це не зовсім ваша специфіка. Але ми також знаємо багато історій про колаборантів, які намагалися конвертувати українців в росіян, і також дуже багато було свідчень про те, що ці саме колаборанти, що вони і розкрадали ту невелику гуманітарну допомогу, яка ніби надходила від Росії. То чи вам відомо щось про діяльність колаборантів на тих територіях Херсонщини, які були звільнені?
— Стосовно історії, яку я чула від цієї же жінки, що вона казала, що після заходу в район російських військ, одразу знайшлися люди серед односельчан, які погодилися співпрацювати з російськими військами. І оскільки ці люди дуже гарно знали своїх сусідів, вони їх водили, показували і розказували, де, що і хто має, що має та або інша людина, в якій хаті вона живе.
— Ми ж розуміємо, що багато селищ на тій же Херсонщині, що вони в такому стані, що там зараз жити неможливо. Наскільки легко чи нелегко погоджуються українці евакуюватись зі своїх будинків?
— Я можу так сказати, що ті будинки, які повністю зруйновані вщент, люди погоджуються [евакуюватися]. Насамперед, наприклад, будинок для літніх людей, який ми евакуювали, вони погоджувалися евакуюватися, але їм було дуже важко покинути це місце, тому що там дійсно був дуже гарний медичний персонал, за ними дуже гарно наглядали і в таких складних умовах.
І їх більше за все лякала ця невідомість, в яку вони їдуть. Вони завжди питали: а чи буде в нас там можливість помитися? А чи будуть нас там гарно годувати? Чи можемо ми там попрати? А куди ми їдемо? І коли ми їм пояснювали, куди вони їдуть, і які там умови будуть для них, вони погоджувалися на все, тому що більшості з них не було куди повернутися.
А родичі, з якими б вони могли жити, або які є, вони на даний час, на жаль, знаходяться на території, яка зараз ще контролюэться російськими військами.
НВ