Виїхати на підконтрольну Україні територію зараз можливо лише через місто Василівка у Запорізькій області, але для цього потрібно подолати кілька десятків російських блокпостів, а це від чотирьох до шести діб у чергах під палючим сонцем, серед замінованих полів.
Про те, як за один день вдалося дістатися Запоріжжя з окупованої Каховки, МІПЛ розповіла Олена Бубнова. До того кілька місяців молода жінка з двома дітьми не могла виїхати – і через перешкоди, створенню окупантами, і через страх бути затриманою, оскільки ще на початку квітня Бубнову затримали на проукраїнському мітингу.
«Я боялася, що мене не випустять»
Виїхати з Херсонської області складно. Василівка – єдиний пропускний пункт на чотири окуповані області: Херсонську, Запорізьку, Донецьку та Луганську. Черги на виїзд дуже великі, оскільки пропускають на блокпостах лише в певні проміжки часу.Тим, у кого є власний транспорт, виїхати простіше, однак у багатьох машин немає. Для цього в Телеграмі волонтери створили чати, де можна записатися на безкоштовну евакуацію. Людям потрібно заповнити ґуґл-форму, після чого їх ставлять у чергу. Також можна скористатися послугами приватних перевізників.
Олена Бубнова разом із сім’єю довгий час не наважувалася покинути Каховку, після затримання у квітні жінка боялася, що вона в так званому “стоп-листі”.
Коли ж із часу затримання минуло три місяці, Бубнова зрозуміла, що надалі залишатися у Каховці небезпечно. Жінка запитала в одному з телеграм-каналів, чи виїжджав хтось із колишніх полонених.
«Мені відповів один чоловік. Сказав, щоб я не хвилювалася, що у них на блокпостах немає жодних списків. Виїжджають і атошники, і полонені, – розповідає Бубнова. – Тож ми завантажили собі офлайн-карту, бо не знали як їхати, і вирушили в дорогу».
«Хто вам здав наші обхідні шляхи?»
Олена пригадує, що на виїзді з Каховки було багато російських блокпостів, а потім раптом вони закінчилися.«Проїжджаємо якесь село, дивимося, а там стоїть кілька автівок цивільних, повністю спалених, стоять розбиті російські БТР, а блокпостів немає. І тут ми виїжджаємо на блокпост, а там якась черга. А виходить, що черга стоїть на виїзді з Дніпрорудного, а ми якось його об’їхали об’їзною дорозі», – каже Олена.
Авто на узбіччі дороги біля села Іванків у Київській області. Фото МІПЛНа наступному блокпості на пропуск чекали лише дві машини.
«Ми почали домовлятися з російськими черговими. Бо всюди ж черги, якщо почнуть пропускати з інших черг, то ми тут надовго застрягнемо. Нам сказали записати свої дані, запитали, як ми сюди потрапили. І тут з’ясовується, що ми їхали зоною, яка обстрілювалася. Нас почали запитувати, хто нам їхні обхідні шляхи здав. Сказали, що нас за це повинні забрати до комендатури, бо як це ми там проїхали, а нас не розстріляли», – розповідає Бубнова.
Але назад їх все-таки не повернули. Згодом приїхала жінка, яка часто їздила через ті блокпости до Запоріжжя, з нею Олена пішла дізнаватися, коли їх пропустять.
«Нам назустріч вийшли двоє військових, один із них – незрозумілої національності, запитував, чи є у нас зв’язок. Звісно, що зв’язку ніде не було. “А росіяни кажуть, що зв’язок є” – каже він. Ця жінка відповіла, що у росіян зв’язок усюди є. Потім він її вмовляв, щоб вона з ним залишилася. Вона там йому щось відповіла і він пообіцяв, що нас першими пропустить», – говорить жінка.
Згодом цю жінку знову покликали – чергові хотіли російські сім-карти. Тоді в черзі вже зібралося близько десяти машин, у когось із людей таки знайшлися сім-карти російських операторів, їх віднесли на блокпост.
«І тут почала їхати колона з Мелітополя, нам сказали сідати по машинах, і нас пропустили. Ми проїхали міст, стали за мостом, там теж треба пройти блокпост, але там вони вже документи не перевіряли, просто звіряли список, щоб у машині було стільки людей, скільки записано. Після цього мав бути останній блокпост, на якому знову перевіряють, і все – сіра зона», – розповідає Бубнова.
Однак замість сірої зони був ще один російський блокпост, на якому довелося простояти кілька годин.
«Нікуди піти не можна, вони казали, що у них там все заміновано, в туалет сходити нікуди, дуже спекотно. Там люди приходили і казали, що вже четверту добу з Дніпрорудного вибираються, – каже Олена. – Нам пощастило, що ми, ризикуючи власним життя, самі того не розуміючи, за один день дісталися до Запоріжжя».
«Вибачайте, але ваш Володимир Володимирович – боягуз»
До 24 лютого Олена Бубнова займалася вихованням двох дітей. Після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України у її рідній Каховці почалися мирні проукраїнські акції, Олена відвідувала їх усі.
Бубнова пригадує, що збиралося тоді близько 20 людей. Згодом у місті викрали місцевого журналіста Олега Батуріна, і люди вже стали менше виходити. На початку квітня в місто зайшла російська армія, люди зрозуміли, що мирних акцій вже не буде.
«Нам на кожному мітингу казали: “Надійшла інформація, що зараз до нас приїдуть гості. Хто хоче – залишайтеся, зустрічатимемо, хто боїться, то дітей забирайте і йдіть”. Але ми жодного разу так і не дочекалися гостей. А 3 квітня зрозуміли, що щось станеться. Ми об 11 годині прийшли на мітинг, вже ні колонок немає, нічого. Об 11:03 ми почали співати гімн, обертаємося і бачимо, як з’їжджається техніка і нас із трьох сторін оточили, одна сторона тільки залишилася відкрита», – розповідає активістка.
Військових приїхало багато, на БТР, в броньованих і в звичайних автозаках.
«БТР направили на натовп дула, з автозаків із дахів вилізли снайпери – теж прицілилися. Перед нами вони теж вишикувалися в шеренгу з автоматами, хтось тягнув гранатомет. Нам сказали: “У вас є 15 хвилин для того, щоб поспівати своїх пісень. А потім розходьтесь”. Ми їм почали казати, що ми на своїй землі, ми нікуди розходитися не будемо, ми маємо право на те, щоб тут збиратися і ми будемо тут збиратися. А він нам каже: “Я вам все сказав, у вас є 15 хвилин для того, щоб ви розійшлися”».
Олена стояла в першій лінії, люди там намагалися переконати військових, що мають право протестувати, а на Росію вони тут не чекали. В той час позаду них люди співали то гімн України, то “Червону калину”. Поки Олена сперечалася з одним із російських військових, люди позаду почали розходитись. “А куди це ваші всі пішли?” – питали її окупанти. Тоді жінка зрозуміла, що залишилася вона і ще кілька людей, а решту мітингувальників, після 15 відведених хвилин, почали розходитись.
Спершу Олена розгубилася, не знала, що робити, а тоді, коли повз неї почали проходити російські військові, вийшла зі ступору: “Слухайте, а кому я можу поставити питання і хто може мені на них відповісти? Чому ви всі мовчите? З ким я можу поспілкуватися, щоб мені дали відповідь на моє запитання?”
«Військовий обертається до мене і каже: “Володимиру Володимировичу”. Ну, я йому і відповідаю: “Вибачайте, але ваш Володимир Володимирович – боягуз”. Ну, і понеслося. Кілька хвилин ми з ним сперечалися, аж раптом прибіг ще один їхній військовий і щось кричить. На мені був пов’язаний наш прапор, він підбігає до мене і каже: “Тряпку зніми”. Я йому відповідаю, що це не тряпка, а наш прапор. Він мені каже: “Ах, прапор?! Буде тобі, с*ка, прапор. В’яжіть її”», – розповідає Бубнова.
В один момент по рації пролунала команда “Штурм!”, і військові кинулися в натовп, що розходився. Вони застосували світлошумові гранати, стріляли гумовими кулями. Олену тримали, поки не розігнали увесь натовп. У результаті затримали її та ще трьох чоловіків. Усіх посадили в окремі машини і повезли в невідомому напрямку. Жінка намагалася з’ясувати, чому її забрали і куди везуть, казала, що вдома на неї чекають двоє маленьких дітей, але від неї відмахнулися і запроторили до якогось підвалу.
Спочатку жінку залякували, що ґвалтуватимуть, але фізичної сили до неї не застосовували. Олену відвели на допит. Намагалися з’ясувати, хто був організатором мітингів, чому виходили люди, що хотіли показати цим мітингом.
«Я їм пояснювала, що організаторів у нас ніяких немає, ми собі самі виходимо, але вони не розуміли, як це можна вийти просто так, не за гроші. Казали, що я ще не знаю, як мені в Росії житиметься».
Олені пообіцяли, що до вечора її відпустять, але коли їй принесли вечерю, зрозуміла, що того дня до дому не поїде.
Коротко про історію затримання ще 3 квітня МІПЛ розповіла подруга Олени – вона запитала, кому можна повідомити про викрадення, та попросила не розголошувати інформацію.
«А ви вважаєте, що моя правда сподобається керівництву?»
Наступного дня жінці сказали, що перш ніж її відпустять, вона має поспілкуватися з журналістами. Коли Олена поцікавилася, що повинна розповісти, їй відповіли: “Правду. А там уже наше керівництво вирішить. Якщо йому сподобається, що скажете, тоді вас відпустять. Якщо ви відмовитеся спілкуватися з журналістами або скажете щось, що керівництву не сподобається, тоді вас звідси переведуть туди, де уже буде туберкульоз і щурі. І там, можливо, ви просидете не день і не тиждень, а набагато довше».«Уже помалу починав їхати дах, я почала думати, що вже нічого не дочекаюся. Але близько 18 години мене повели до журналістів. Я чула, як за стіною комусь із чоловіків казали розповідати, як влада їх дискредитувала, як в Україні з кожним роком стає жити все гірше і гірше. Від мене такого ніхто не вимагав. Питали про мітинги, чи спілкувалася до цього з представниками російської влади. Казали, що теж моніторять українські новини, а там розповідають, що російські солдати їдять дітей. Я відповіла, що в Каховці такого немає. Але їхній оператор відразу вигукнув: “А де є?”», – говорить Бубнова.
Після розмови з журналістами Олену відвели назад в камеру, а за деякий час повернулися з пов’язкою, наказали зав’язати нею очі. Олену і інших чоловіків висадили недалеко від місця, де їх затримали. Наказали рахувати до ста, а тоді швидко йти додому, поки не почалася комендантська година.
«Мене зігрівала українська форма»
Де їх утримували, Олена Бубнова досі не знає. Припускає, що це був підвал суду, або ж у поліцейському відділку у Новій Каховці. В підвалі нещодавно зроблений ремонт, все викладено плиткою, стояли білі пластикові двері. Спати доводилося на піддоні. У своїй камері Олена знайшла верхню частину військової форми, за нашивками зрозуміла, що належала вона українському військовому. Завдяки цій куртці жінці не довелося мерзнути вночі.«Там один військовий чергував з 12 до 2 ночі. Він прийшов і включив нам музику, я тоді вперше відчула, як це, коли від музики хочеться блювати. Він нам крутив “Любе”, після цього включав Гагаріну кілька разів. Потім він крикнув: “Слухайте, піда**си” і включив її на всю гучність, а коли вона закінчилася, просто взяв і по дверях почав водити прикладом автомата. І ти оце сидиш і не розумієш, що в цієї людини на думці», – каже Олена.
Вона чула, як серед ночі до камери чоловіків вривалися військові і били їх. Потім чоловіки розповіли їй, що їх били по нирках і грали з ними в російську рулетку.
Коли Олена повернулася додому, кілька днів не виходила на вулицю, боялася, що її знову можуть затримати. 9 травня жінка разом із сім’єю вирішила піти подалі від дому, бо жили неподалік центру. Напередодні їх попередили, що в будинку навпроти буде чатувати снайпер і підходити чи відкривати вікна небезпечно.
Щойно з’явилася можливість, Олена Бубнова виїхала з Каховки.
Медійна ініціатива за права людини
