- Місцевим на це байдуже, - коментує ці події в інтерв’ю "Цензор.НЕТ" боєць 206 батальйону ТрО ЗСУ Сергій Констинський, який воює на півдні. - Вони дуже добре пам’ятають, як їм жилося до 24 лютого, і бачать, як зараз. Люди хочуть перемоги, щоб повернувся контроль України над їхньою областю, і вони змогли спокійно жити.
Ми поговорили із Сергієм про те, що відбувається на цьому напрямку протистояння, про наміри росіян та можливий напад Білорусі, а також про його рідний Крим, який під російською окупацією понад вісім років.
"У ХЕРСОНІ РОСІЯНИ ТИМЧАСОВО ОКУПУВАЛИ ТЕРИТОРІЮ, АЛЕ НЕ ЗАХОПИЛИ СЕРЦЯ ЛЮДЕЙ"
- Ви – цивільний, який 24 лютого пішов на війну. Що вас спонукало до такого рішення?
- Це сумління. У 2014 році, коли я виїхав з окупованого Криму, хотів бути корисним для держави. Як підприємець, громадський активіст та аналітик в минулому став у нагоді як державний менеджер та, як мені здається, зробив чимало корисних речей для України у інформаційній сфері. А зараз єдиним шансом бути корисним для країни було взяти до рук зброю. Тим більше, ситуація 24 лютого склалася таким чином, що біля Києва вже були бої. Я для себе прийняв рішення, що не тікатиму з міста. Це такий моральний момент, коли ти вже одного разу виїхав із Сімферополя, і знову треба кудись їхати. Я для себе зрозумів: більше цього не робитиму. Усвідомлював: якщо росіяни увійдуть до столиці, однозначно проводитимуть чистки, куди потраплю і я, як людина, яка організовувала телерадіомовлення на окупованих територіях (Донбасу. – О.М.), впроваджувала мовні квоти на радіо і телебаченні та забороняла російські канали. Раціональною відповіддю на це була боротьба. Тобто це не пафосна історія, а чітке розуміння, що маю робити в цій ситуації. Я дуже швидко ухвалив рішення і вже в обід був на Лаврській, стояв на блокпостах, виконував накази, а ввечері підписав контракт та отримав зброю.
- Чому обрали спеціалізацію кулеметника?
- (посміхається. – О.М.) Не тому, що дуже хотів ним бути. Я взагалі тоді не міг сказати, чим відрізняється РКК від "Покемона". Просто мені видали ручний кулемет. Значить, треба працювати кулеметником. Тут без варіантів.
- Саме зараз ми знаходимося на одній з ліній оборони, куди прилітає, але тут не надто "гаряче". Якраз на цьому тижні ми будемо там, де робота більш інтенсивна. Вирушатимемо туди, де більш потрібні.
- Який настрій у батальйоні? Як налаштовані бійці?
- Атмосфера у нас дуже хороша. Тут немає мобілізованих. Усі прийшли самі. Батальйон сформований з людей, які хочуть захищати свою країну. Звичайно, є відсоток тих, хто усвідомив, що не зовсім готовий фізично та психологічно. Але він незначний. Загальна маса людей готові робити свою роботу. Мотивація дуже висока. Це пов’язано із тим, що всі ці бійці – добровольці.
- Президент у суботу був тут з візитом, за результатом якого заявив: "Південь ми ніколи не віддамо, все своє повернемо". Поки що орки продовжують господарювати на окупованих територіях, зокрема в Херсоні. То проводили так званий "день росії", на якому було вдвічі менше цивільних, аніж військових, то паспорти роздавали, які взяли лише купка колаборантів. Тепер зайняті тим, що хочуть встановити пам’ятник Катерині ІІ, та планами по проведенню референдума про приєднання до росії. У соцмережах вже з’явився мем на цю тему: "Під Херсоном зав’язується інтрига: ЗСУ хочуть взяти участь у "референдумі"". Це вдалий жарт, але ситуація не така й проста. Як думаєте, чи вдасться росіянам втілити в життя їхні задумки, з огляду на те, що більшість жителів міста їх не приймають і не сприймають, і те, що ЗСУ "дихають в потилицю"?
- Найголовніше, що сталося: росіяни тимчасово окупували територію, але не захопили серця людей. Місцеві налаштовані дуже категорично. В нашому батальйоні є херсонці, які спілкуються зі своїми близькими. Вони розказують, що люди негативно ставляться до окупантів. До речі, у мене були свої уявлення про південь. Виявилося, що ситуація на Херсонщині, обстріли сумісних міст і сіл так само консолідували людей проти окупантів. Росіянам сьогодні нічого не залишається, окрім того, щоб намагатися впроваджувати піарпроєкти, як "день росії", або встановлювати якісь пам’ятники. Місцевим на це байдуже. Вони дуже добре пам’ятають, як їм жилося до 24 лютого, і бачать, як зараз. Люди хочуть перемоги, щоб повернувся контроль України над їхньою областю, і вони змогли спокійно жити. Тому що їхні нинішні умови життя – це просто катастрофа!
Взагалі моральний дух херсонців формуватиметься успіхами ЗСУ. Всі уважно слідкують, як Збройні Сили рухаються вперед. Знаєте, у мене є прохання до деяких офіційних спікерів: не придумувати те, що відбувається на південному напрямку. Тому що я багато чув про широкомасштабний наступ, про те, що вже дійшли майже до Херсону та от-от зайдуть в Нову Каховку. Це перебільшення, яке дуже погано впливає на людей. Тому що вони потім не вірять у справжню перемогу. Тут на південному напрямку є певна тяганина, яка пов’язана із тим, що у окупантів сил для наступу вже немає, а у нас ще немає. Це стосується не особового складу, а, передусім, відповідної зброї. Її поки недостатньо, щоб здійснювати широкомасштабний наступ. Зараз же відбуваються контрнаступальні дії, які зосереджені на тому, щоб не дати росіянам посилювати своїх на східному напрямку, перекидати туди сили, а також на те, щоб промацувати їхні слабкі місця і проривати їх. Це складна робота, яка проводиться завдяки професіоналізму та героїзму наших хлопців і дівчат. Але нам потрібно, щоб усі ці дії, як я сказав, не гіперболізувалися, тому що формуються завищенні очікування, а реальність трохи іншому. Стратегічно ініціатива за нами. Це люди мають розуміти. Стратегічно ми повернемо Херсонську область, виб’ємо росіян з Херсона та інших тимчасово окупованих територій. Але на все це потрібно терпіння, час і "холодна голова".
- В одному з інтерв’ю ви говорили про те, що "південний фронт – це кістка в горлі путіна". Розшифруйте, що конкретно мали на увазі.
- Сьогодні кремлю важко сприймати те, що вони не досягнули стратегічних цілей на південному фронті – не оволоділи Миколаєвом, Одесою, не змогли створити сухопутний коридор між так званим Придністров’ям та умовно Ростовом. Досягли невеликого тактичного успіху, який швидко впродовж найближчого півріччя буде абсолютно нівельовано. Те, що ти піднявся на половину гори, не означає, що ти дійдеш до вершини. ЗСУ зараз набувають вигляду "лавини". Немає сумніву, що вони зметуть ворога з нашої землі. Він це теж розуміє, тому намагається швиденько поставити пам’ятники та будує багаторівневі лінії оборони. Тобто окупанти усвідомлюють, що рано чи пізно до них постукають і попросять покинути наші будинки.
- Ви згадали про те, що у вашому батальйоні є херсонці. У них, виходить, така додаткова мотивація тут воювати. За Херсоном – ваш рідний Крим. Я так розумію, це вас особисто також ще більше стимулює і заохочує…
- Ви абсолютно правильно підмітили (посміхається. – О.М.). Як наші херсонці весь час запитують: "Коли ми на Херсон?", так і я відчуваю, що перебуваю на правильному напрямку. Це для мене священний фронт. Я знаходжуся там, де повинен бути. Маю надію, що рано чи пізно зможу ступити на рідну землю. Я не був вдома вже більше восьми років. У мене тверді наміри туди повернутися. Я розумію, що Крим буде зовсім іншим, люди теж, але це все одно моя земля, місце, де я народився. Інше мене не влаштовує. Саме тому я сьогодні тут.
- Коли ви 2014-го були змушені виїхати з Криму через анексію, про що тоді думали?
- Я взагалі не збирався виїжджати з Криму. Дуже важко сприймав, що деякі друзі з березня почали вирушати на материкову Україну. Я думав: це ж наша земля, ми маємо тут бути і чекати, коли Україна повернеться на територію Криму. Але з травня у мене трохи з’явилася депресія від усвідомлення, що все це надовго. Десь на початку червня з родиною виїхав на Житомирщину – батьківщину моїх батьків. Потім з дружиною поїхали на тиждень до друзів до Львова просто відпочити та зняти з себе, так би мовити, моральний тягар. Вибрав це місто, як місце максимальної концентрації гонорового українства. Мені в Галичині завжди подобалося, що тут не просто українська культура, а що вона така гонорова (посміхається. – О.М.) - з характером та історією боротьби. Я жадав побути серед таких людей. Уже у Львові зрозумів, що хочу залишитися на материковій Україні, бути серед однодумців та постійно чути українську мову (а я на той момент був російськомовним). Усвідомив, що психологічно та ідеологічно краще робити щось корисне тут, на материку, аніж просто чекати в Криму. Так я зрештою опинився і залишився в Києві.
- Чи було у вас вісім років тому відчуття, що це початок повномасштабної війни?
- Тоді відчуття повномасштабної війни не було. Навпаки, виникали настрої, що рано чи пізно ми повинні йти і забирати назад тимчасово окуповані території сходу та Крим. Десь перед 24 лютого у мене було інтерв’ю із Олегом Криштопою (воно, до речі, не вийшло, але залишилося в архіві), де він якраз запитував, як ми забиратимемо Крим? Я сказав: "Тільки військовим шляхом. Балачки нам не повернуть наші території". Коли росіяни розпочали цю повномасштабну фазу війни, самі не зрозуміли, що відкрили "скриньку Пандори", яку закриватимуть українці, а не вони. Це, звичайно, дає нам можливості ефективно зробити все, щоб повернути наші території та наших людей.
- Чи спілкуєтеся ви з тими, хто залишився в Криму?
- Моє коло спілкування не є об’єктивним, скажу вам чесно. Я обмежив комунікацію із тими, хто підтримує росіян. Втратив чимало приятелів та знайомих. Але я отримую величезне задоволення від того, що коротко переписуюсь із тими, хто щиро вболіває за Україну та чекає на неї. До речі, таких людей загалом в Криму багато.
Знаєте, ставлення до питання, чий Крим, для мене завжди було не юридичним, а моральним. Це такий маркер моральності людини. Тих, хто підтримав окупацію або не можуть визначитися і кажуть: "Я не знаю, можливо, не все так однозначно, а Крим – не бутерброд", я вважаю аморальними. Мені дуже приємно, що багато моїх друзів дали правильну відповідь на запитання, переїхали на материкову частину України і є досить ефективними у розбудові країни. Це Паша Казарін, Оля Духніч, Арсен Жумаділов і багато інших. Усі вони класні. Мені приємно, що ми з ними по одну сторону барикад.
- Я це у вас запитую, тому що зараз можна почути про те, що українці в Криму просто відкрито не демонструють свою позицію. Натомість тримають вдома українську символіку, наш паспорт та навчають дітей української мови. Як і ви слушно зауважили: чекають на Україну. Це допоможе нам повернути Крим?
- Звичайно! В Криму завжди вирішувала меншість. До прикладу, кримські татари. Здавалося б, їх – 14 відсотків, але вони ефективно захищали свої колективні національні та політичні права. Ще один важливий момент: саме меншість вийшла 26 лютого 2014 року під стіни кримського парламенту і показала, що тут живуть українці, що Крим – це українська територія. От і зараз ті, хто чекають на Україну - це меншість, але вона активна. Вона визначатиме майбутнє Криму, коли ЗСУ зайдуть на цю територію і стоятимуть від Ялти до Керчі, від Севастополя до Красноперекопська. Тут без варіантів. Крим – це українська територія.
"УКРАЇНА – ЦЕ "КАПКАН" ДЛЯ РОСІЇ"
- Наприкінці травня у себе на сторінці у Фейсбуці ви писали: "Роблю наступні висновки щодо нової стратегії росіян. Проковтнути весь "пиріг" одразу вони не змогли (маю на увазі наступ на всіх напрямках одночасно в період першого етапу агресії). Росіянам банально не вистачало адекватності та сил. Тепер будуть "нарізати" та "їсти" Україну шматками". Тобто вони планують захоплювати поступово область за областю. Щось, окрім потужного опору, може їх зупинити? Чи вірите ви взагалі у переговори?
- Переговори – це не про причини, а про наслідки. Вирішити цю проблему з їхнім просуванням може економічна та соціально-політична ситуація в росії. Коли їхня економіка ослабне, почнуть формуватися протестні настрої (поки що рівень підтримки путіна надзвичайно високий – понад 80 відсотків), коли вони втомляться від війни і того, що в магазинах немає, що купувати, що їхній холодильник спустошений і продовжує порожніти, тоді російська федерація не зможе рухатися в цьому ключі. Думаю, потрібен рік для того, щоб росіяни зрозуміли, якою є ситуація у їхній країні. Десь наступного року почнуть чітко усвідомлювати: у них щось не так. Мені це нагадує ситуацію після російсько-японської війни або Першої світової. Спочатку вони віталися суспільством, але за певний час воно ставало антивоєнним і антиурядовим, формувалися протестні настрої. Думаю, тут буде так само. Росіяни самі ув’язалися в цю війну. Але Україна – це "капкан" для росії: цей "ведмідь" у нього потрапив, і ми його просто так не відпустимо. Це вже буде не злий та жорстокий звір, а просто тушка, яка гнитиме поруч з нами.
- Ви теж провели дуже правильну аналогію з "гієною". Лукашенко - це не самостійний гравець. Він розуміє, що в нинішній ситуації його режим загине разом з путінським, або він зможе пропетляти (вибачте за таке слово). Думаю, останнім часом він якраз петляє. Мені здається, якщо у нього були якісь наміри чи думки з приводу того, що потрібно перерізати все ж маршрути постачання зброї із Заходу на схід та південь України, то на це дуже хорошу красномовну відповідь дали поляки. Вони заявили, що готові закривати небо над заходом України. Це такий потужний сигнал, зокрема і для Лукашенка, про те, що українці не самі, що нам допомагатимуть різними способами, а якщо він ув’яжеться в цю війну, то не отримає ні слави, ні перемоги. Тому заяви заявами, але він утримуватиметься. А якщо він все ж прийме рішення, про яке ви сказали, то війна триватиме трохи довше і на більшій частині територій. Але у мене немає сумніву, що ми зможемо перемолотити не тільки збройні сили рф, які зараз є у нашій країні, а й білоруські збройні сили. Якщо Білорусь вирішить брати участь у війні проти України, цей режим упаде першим – стане першою "гральною кісточкою" з доміно і анонсом падіння путінського режиму в росії. Вони мають це розуміти.
- Інколи, дивлячись на їхні дії, сумніваєшся у тому, що їм притаманні розуміння, логіка чи здоровий глузд…
- Насправді, у них є логіка та здоровий глузд. Просто вони неадекватні. І світ сприймають відповідно. Вони так довго брехали своєму суспільству, що самі повірили у свою брехню. У цьому "королівстві кривих дзеркал" їхня логіка і вибудовується у відповідних цьому координатах та межах. Але вони не тупі. Все розуміють. Повторюся, річ у тому, що вони неадекватні. А українці потихеньку привчають і росіян, і білорусів до адекватності.
- Я маю надію на те, що ми зможемо завершити цю війну своєю перемогою десь наступного року. Знаєте, ще два місяці тому я намагався про це не думати. 24 лютого вдягнув на очі шори і робив те, що маю. Старався менше розмірковувати, а більше вивчати, як працює мій кулемет, як правильно стріляти, копати та носити мішки з піском, виконувати завдання командира і не ставити собі ці кляті питання, тому що вони ускладнюють життя. Але десь місяць тому почав трохи про це думати (посміхається. – О.М.). Я просто усвідомив, що війна має масштаб, і нам доведеться боротися та воювати ще цей та наступний рік. Такі у мене внутрішні відчуття. Якщо все завершиться раніше, то й Слава Богу. Але я б не хотів, щоб війна закінчилася пошуком компромісів. Вони українцям не потрібні. Ми маємо усвідомлювати, що з росіянами компроміси неможливі. Поки росія існує в нинішньому вигляді (а я одним із перших говорив, що там фашистський режим, який переростає у нацистський), вони робитимуть все, щоб нас знищити. Якщо ми підемо з ними на компроміси і зафіксуємо десь тимчасово окуповані території, росіяни зберуть сили й знову підуть в наступ. Тому що їх не задовольняє половина подоланої відстані до вершини гори. Вони хочуть захопити всю Україну, відновити Радянський Союз. Це логіка, в рамках якої існує цей режим. Якщо він не працюватиме за нею, то зламається. Як програмний код: якщо він не виконуватиметься, система "полетить". Те саме стосується нас. Якщо ми дозволимо їм десь у нас закріпитися і зупинимося, війни повторюватимуться, а Україна не матиме майбутнього. Воно залежить від повної перемоги над росією. Росіяни мають вийти з нашої території, ми повинні отримати шанс стати частиною європейської родини, нарешті закріпити свої кордони і стати більш захищеними, аніж були до 24 лютого цього року.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото: Facebook Сергія Костинського