Як свідчать очевидці, недавні «святкування» дня росії в окупованому Херсоні починалися від і сходилися до пам’ятника Потьомкіну (або коли завгодно – князеві Потьомкіну Таврійському) у Потьомкінському ж таки сквері. Тобто цей пам’ятник став таким собі смисловим епіцентром і символічним наголосом усього того маніфестування.
Тут є своя окупантська (а заодно й імперська) логіка. Саме вищезгаданий князь, а не якийсь там путін, є справжнім автором геополітичної афери, званої «проєктом Новоросія». путін натомість – ніякий не автор, а в найкращому разі його, Потьомкіна, бездарний епігон і плагіатор. І все, що в нього виходить, – навіть не постмодерна репліка потьомкінських, і без того значною мірою показушних, діянь, а радше така собі незугарна пародія. З огляду, втім, на кількість уже натепер знищених українських життів – жахлива трагіпародія.
Але ж чорт забирай – ну хіба я цього не передчував? Хіба я цього «святкування» не передбачив? Причому ще півтора десятиріччя тому?
У квітні 2007-го я мандрував Україною, презентуючи щойно видану «Таємницю». Всього я мав виступити в 10 містах і серед них у Херсоні, після якого на мене чекала Одеса. Миколаєва в моєму розкладі не було, але це між іншим.
Презентація відбулася в музеї-квартирі Лавреньова, російського письменника, на розі вулиці Театральної та проспекту Ушакова, російського адмірала. Я не дуже розумів, чому саме там, але херсонські друзі пояснили, що це норм, бо музей-квартира Лавреньова є насправді музеєм «Літературна Херсонщина», до того ж філією краєзнавчого музею. Я ж нічого не маю проти літературної Херсонщини як такої? Ну звісно – я проти неї не мав нічого.
По завершенні презентації й автографсесії відбулося традиційне чаркування у вузькому дружньому колі, а відтак і пізнавальна прогулянка вечірнім містом, яка неминуче привела до пам’ятника князеві Потьомкіну Таврійському. Для мене цей об’єкт став новиною. Попереднього разу я знайомився з Херсоном ще 1990-го, й тоді ніякого такого пам’ятника на тому місці не стояло. Совітська влада всіх отих царських вельмож відверто недолюблювала, і щоби пам’ятник за проєктом самого Мартоса повернувся на своє дореволюційне місце… Отут якраз неприємний парадокс: для цього Україна мусила стати незалежною.
Відзначивши для себе подумки цю протиприродну парадоксальність, я висловив уголос деяке нерозуміння: мовляв, якого біса йому тут над нами стовбичити, цьому колонізаторові. Ще й на третьому році Помаранчевої революції, яка (так мені здавалося тоді) назавжди звільнила нас від колоніального російського гніту.
На Помаранчеву я натискав цілком недаремно: серед моїх супутників ледь не всі належали до її херсонського активу. Але навіть вони, помаранчеві херсонці, на моє зауваження щодо пам’ятника образилися, немов на бозна-яку кричущу нетактовність.
Ви, галичани, тільки й робите, що всіх безугавно повчаєте, як треба любити Україну, і всюди лізете зі своїми вказівками, кого вшановувати, а кого нє, почув я. А як же самі зі своїми францами-йосифами, якщо такі патріоти всього українського? Князь Потьомкін – наша історія, права на яку ніхто нам не відбере. Він – засновник цього міста і великий «покоритель» українського Півдня, неодноразовий переможець татар і турків, блискучий європеєць і прочая, і прочая, і прочая… У цьому й сила України як модерної ліберальної держави: мультиетнічне розмаїття, історичний плюралізм! Ми сильні тим, що ми різні. Ми шануємо свого Потьомкіна Таврійського й вам не заважаємо шанувати вашого Франца Йосифа чи якогось там Потоцького.
Я не став перебивати цієї тиради – хоч би й невеличким уточненням відносно того, що в нас, таких прикрих галичан, жодного пам’ятника ні найяснішому цісареві, ні засновникові Станиславова гетьманові коронному Андреєві (що його, до речі, Вікіпедія визначає «руським шляхтичем», а не польським) усе-таки не поставлено. Бо якби річ була лише в цьому! Зрештою, мине два роки – і 2009-го Франца Йосифа таки вшанують невеличким монументом. Але знову ж таки не галичани – буковинці. Однак повторюю: якби ж річ лише в пам’ятниках!
У тому турі я виразно бачив, як тріумфально «проєкт Новоросія» крокує і Сходом, і Півднем. Як дедалі густіше він виявляє себе в повальному замилуванні всіма можливими ятями, йорами, всіма тими твердими знаками російської ментальної присутності. Одне лише слово «трактиръ» траплялося на десятках вивісок. А скільки «царских охот»? А всілякого штибу «памятных м?ст», пов’язаних із царицею Катериною, любовно доглянутих і душевно прикрашених? А затята боротьба безлічі «громадських активістів» за повернення Екатеринослава, Елисаветграда та інших географічних міток? А повсюдні церкви, церкви, церкви московського підпорядкування?
Голими руками, думав я. Прийдуть путінці й голими руками все собі заберуть. Але тут-таки я себе заспокоював: як добре, що вже ХХІ сторіччя й загарбницькі війни в минулому! Як добре, що всі ці «новоросійські» сантименти – не більше ніж поверхові та швидкоплинні модні забавки все ще дуже інфантильних співвітчизників. Як добре, що ці милі інфантили дорослішають на очах. Ще трохи – і сформуються остаточно. Як сучасна європейська нація, віддана розмаїттю та історичному плюралізму.
В цих думках я й помилявся, й не помилявся водночас. Так, виявляється, буває.
Оригінал ось тут.
Кавун.Сity
