Велике інтерв'ю зі співробітником "Таврії", яка незабаром гратиме на рідному українському півострові
Війна перемішала плани кожного із нас. Від початку повномасштабного російського вторгнення вся Україна хоче лише одного: перемоги на путінським режимом і якнайшвидше повернути в країну мир. Кожен має свою історію 24 лютого. Сімферопольська "Таврія", яка до війни виступала у Другій лізі ПФЛ, цього дня перебувала на зборах у Туреччині. Власники клубу від команди зреклися та почали співпрацювати з окупантами. Постало питання виживання. Прес-аташе клубу Олегу Терещенку вдалося виїхати до Німеччини та влаштуватися до клубу другої Бундесліги, "Нюрнберг". Нижче його історія."У нас у Каховці стріляють"
- 24 лютого. Як дізнався про війну?- 21 лютого ми вирушили на збори. З Нової Каховки поїхали автобусом до Борисполя, а звідти вже літаком до Туреччини. 24-го мені вранці зателефонувала дружина і сказала: "У нас у Каховці стріляють". Я одразу не зрозумів, думав, може, грім чи дощ. Потім виявилося, ні. Всі розуміють, що й до цього йшла війна, але це був повномасштабний напад із трьох сторін. Найжахливіше, що вранці все почалося і вже до обіду Каховка, Нова Каховка, Генічеськ були окуповані. Тобто, за великим рахунком, за шість годин вони дісталися до Каховської ГЕС.
Був жахливий стан. У нас у цей час проводились дворазові тренування. Того ж дня наш головний тренер Володимир Бондаренко сказав, що все чудово розуміє, якщо хтось не може тренуватись. Головне попередити, а тренувальний процес має продовжуватись. Зрозуміло, що всі були на телефонах, всі дзвонили своїм дружинам, мамам, татам.
У тому готелі, де жили ми, окрім українських клубів, були й росіяни. Деякі з російських клубів нам висловлювали моральну підтримку: вибачалися, підбадьорювали. А були такі, яким треба пояснювати, що вони неправі: словесно чи фізично.
- Що керівництво клубу говорило та чи підтримувало зв'язок?
- З керівництвом ми зв'язок тримали через спортивного директора. Президент клубу першого дня ще був на зв'язку, сказав, що все буде добре. Але потім різко зник. Здебільшого зв'язок тримали через його сина, Данила - це віце-президент клубу. Проблема була ще в тому, що багато хлопців не мали з собою грошей. Ніхто ж не розраховував, що так станеться: у нас були куплені квитки на дорогу назад, у готелі було все включено і не треба нічого купувати. Ми чекали на зарплату.
Вже потім, коли ми тримали зв'язок із віце-президентом, нам було сказано, щоб проблему вирішували самі. Літак, квиток на літак - ми вам зараз нічим не допоможемо.
Готель був проплачений до 7 березня. Цього дня у нас була запланована контрольна гра з вінницькою "Нивою" та виліт додому. Але нам пішли назустріч трохи продовжили перебування. Потім переселили до іншого готелю. Нам за великим рахунком дали час на роздуми, як вибиратись. Керівництву готельного комплексу дякую, що нас не викинули надвір, хоча могли запросто.
- Як довго ви залишалися у готелі Туреччини?
- Я, наприклад, до 13 числа був. Думав, що робити. Хтось раніше поїхав, хтось пізніше.
Першим покинув команду Сергій Чеботаєв. Він із хлопцями з іншої української команди (уже точно не пам'ятаю, з ким) дістався через Угорщину до України та вивіз свою сім'ю, а сам залишився у Запоріжжі.
- Куди поїхали футболісти?
- Якщо не помиляюся, Чеботаєв у Запоріжжі, наш тренер повернувся до Київської області. Хто у Польщі, хто у Чехії, хто у Фінляндії, хто у Прибалтиці.
"Написав на пошту топ-клубам Німеччини слабуватим англійським. З конкретною пропозицією відгукнувся лише "Нюрнберг"
- Як у тебе з'явився варіант із Німеччиною?- Чисто випадково. Спочатку я хотів повертатися до України. Зрозуміло, що до себе додому я б ніяк не потрапив, а якби й потрапив, то не зміг би довго прожити в окупації, тому що я не сприймаю нічого, що пов'язано з цією "російською весною" та іншою маякнею. Я шукав варіант у західній Україні. Але мені сказали: який сенс повертатися, тим більше, я не маю бойового досвіду і я сам не придатний до армії - у мене логоневроз високого ступеня. Тому я вирішив вирушити до Німеччини. У Польщі на той час і так уже було багато українських біженців, у Німеччині трохи менше. Не вдалося б - поїду до Польщі чи на територію України. Моє завдання було закріпитися за кордоном і влаштуватися на роботу та допомагати.
У Мюнхені я жив у центрі біженців. Там було дві тисячі людей, і він постійно наповнювався. Я вибрав 10-12 найпрестижніших клубів Німеччини і написав на електронну пошту листи слабкою англійською за допомогою перекладача. Написав хто я і що вмію. З усіх клубів відгукнулися чотири: "Баварія", "Герта", дортмундська "Борусія" та "Нюрнберг". З цих чотирьох із конкретною пропозицією був лише “Нюрнберг”. Вони призначили мені зустріч, ми поспілкувалися. Їхній керівник відділу з комунікацій Катаріна Фрітч від початку проводила різні акції для українців. Тому, мабуть, це теж зіграло свою роль, що вони запросили мене на співбесіду без знання англійської та німецької.
- Що зараз входить до твоїх обов'язків?
- Зараз ще проходжу практику, лише днями одержав дозвіл на роботу. У Німеччині ж не все так просто - потрібно спочатку отримати дозвіл, а потім вже працювати. Мої завдання практично ті самі, що й у “Таврії”: відео та фотоконтент для ютуб-каналу, сайту. Мінус у тому, що я не знаю мови. Але клуб пішов назустріч, і з наступного тижня я повинен розпочати мовні курси. Клуб їх оплачує. Тут не тільки я: зі мною ще спортивна тележурналістка Олександра Лобода та її чоловік В'ячеслав Хижняк. Вони також у Нюрнберзі, можливо, мною проходитимуть мовні курси від клубу.
- Що можеш сказати про прес-службу Нюрнберга в порівнянні з українськими?
- У них дуже великий відділ. Пару людей займаються маркетингом, три-чотири - відео та фото для вболівальників, ще кілька - прес-конференціями з тренерами та гравцями, окремо - фан-шоп, окремо - випуск журналу. І так далі. Якщо брати, наприклад, ту ж “Таврію”, де нас було двоє - я та Олександра Сєрова - то ми робили те, чим тут займаються дванадцять-чотирнадцять людей. У нас лише журналу не було. Інтернет-магазин, сайт, відеоконтент, соціальні мережі - це ми робили вдвох. Я читав, як працювала прес-служба луганської "Зорі", але "Нюрнберг" виглядає потужнішим. І підтримка у них сильна. Тим більше, вони займаються не тільки футболом, але й іншими видами спорту. У них дуже багато міських проектів: акції та все, що стосується здорового способу життя.
- У місті багато українців?
- Не так, як у Мюнхені чи Берліні, але є. Наприклад, днями на базі однієї з місцевих шкіл проходив відбір у футбольну школу Нюрнберга серед дітей від 10 до 15 років. Були й українські діти. Здається, шість чи сім осіб: з Києва, Одеси, Запоріжжя. Плюс є й ті українці, котрі тут давно живуть. Вони без проблем йдуть на контакт та надають певну допомогу. Було кілька разів, коли "Нюрнберг" запрошував українців на футбол: за українським паспортом квитки безкоштовні. Здебільшого, зрозуміло, жінки та діти, але їх було не так і мало.
Як зараз допомагаєш із закордону?
- Ще коли я мав гроші, які керівники "Таврії", сім'я Репілевських, все-таки виплатили нам у квітні, кілька тисяч я перекидав на допомогу батальйону “Госпітальєри”. Там у мене зараз сестра. Якусь частину грошей я відправляв до 80-ї штурмової бригади. Зараз грошей особливо немає, але як тільки я почну заробляти, продовжуватиму допомагати фінансово армії. Я радий, що моїй сім'ї вдалося вирватися з окупованої території та приїхати до Німеччини. Чотири доби автобусом добиралися. Зароблятиму і відсилатиму - те, що я робив, коли у мене були гроші.
- Як твоя сім'я виїжджала із окупованої території?
- На російських блокпостах дуже часто ставили провокаційні питання та поводилися, як бидло. Вже коли вони дісталися ЄС, то підтримка була колосальна. Дорогою з Варшави до Нюрнберга завжди була і моральна підтримка, і фізична. Ось приклад у двох відносинах: росіян та мешканців ЄС. Хоча і в Євросоюзі є ті, хто не дуже прихильно ставиться до нас, але їх небагато. Більшість пересічних людей дуже підтримують. Якщо не фінансово, то психологічно та морально.
"Ми постійно були з ультрас на контакті, завдяки їм відчувався зв'язок із Кримом"
- Наскільки завдання “Таврії” до війни відповідали амбіціям клубу вийти у Першу лігу?- Взимку 2022-го у нас з'явився Володимир Прийомов. Дуже досвідчений гравець. Незважаючи на вік, він знайшов непоганий зв'язок з нашими атакуючими гравцями: Сергієм Кравченком [екс-гравець "Гірника-Спорту", "Титану", "Геліоса" та "Миколаєва"] та Олексієм Бойком. Кравченко, до речі, теж узимку прийшов. І захисник Денис Притиковський, який непогано проявляв себе в інших командах, в яких він грав. Можу сказати з упевненістю, що вони нам допомогли б виконати завдання. Тим більше тренер Володимир Бондаренко, який прийшов у зимове міжсезоння, швидко порозумівся з хлопцями. На зборах ми жодної гри не програли, хоча проводили матчі з вінницькою "Нивою", двома данськими командами. Відчувалося, що за друге місце ми могли б поборотися та зачепитися. Плюс з боку керівництва постійно йшла інформація, що щодо фінансів хвилюватися не варто. Тоді ж планувалась реконструкція новокаховського стадіону “Енергія” під Першу лігу, а то й УПЛ. Тому вся робота велася, щоб команда цього сезону мала вийти до Першої ліги.
- Чи відчувалося в роботі, що сімферопольська “Таврія” на материковій частині України - це кримський проект?
- Через ультрас. Олег Комуняр та його хлопці, якщо була нагода, намагалися приїжджати на ігри. “Таврія” після 2014 року справді сприймалася як політичний проект, але, якщо чесно, я цього не відчував. Я відчував, що "Таврія" - це як птах-фенікс. Є багато прикладів команд, що помирали, а потім відроджувалися. Тому я вірив, що це не суто політичний проект, а відродження команди, яка згодом мала повернутися до Сімферополя на стадіон “Локомотив”. Ми постійно були з ультрас на контакті, завдяки їм відчувався зв'язок із Кримом.
- Хтось із ультрас із Криму приїжджав?
- Ще коли "Таврія" грала у Бериславі, то приїжджали. Після цього майже всі переїхали хто куди, тому щоби прямо з Криму приїжджали, вже ні.
"Репілевський говорив, що вони готуються перереєструвати свій бізнес у Криму"
- Коли ти розпочав роботу у “Таврії”?- Із січня 2021 року.
- Едуард Репілевський на посаду президента клубу прийшов до тебе чи після?
- До. Зимові збори 2021 року вже проводилися, коли клуб фінансував Репілевський.
- Чи були якісь проблеми у клубі до війни?
- Щодо грошей не було. Справа в тому, що він врятував клуб по фінансах, інфраструктурі. Може, якісь труднощі були, але вони чисто робочі, як у будь-якому клубі. Загалом проблем жодних не було.
- Чи була якась інформація, чому Репілевський покинув “Таврію” Новотроїцьке, зупинивши вибір на користь “Таврії” Сімферополь?
- У сезоні-2020/21 у нього була новотроїцька "Таврія" і вони вже хотіли з нею йти з аматорів до Другої ліги, тобто вже професіоналів. І фінансування у них було набагато вище. А тут якраз стався випадок: у сімферопольської "Таврії" були проблеми фінансові, тим більше після ковіда (тоді ж у багатьох клубів почалися труднощі з грошима), неясність із майбутнім. Їм запропонували команду. Репілевські без проблем погодилися на сімферопольську "Таврію", вони вже мали бажання заявитися до Другої ліги. Тим більше, інфраструктура дозволяла: стадіон у Мар'янівці для Другої та Першої ліг цілком нормальний.
- "Таврія" стала першим клубом вже після початку повномасштабної війни, яка оголосила, що припиняє існування. Для тебе це шоком стало?
- Ні. Керівництво своїми діями ще коли ми були в Туреччині, давало зрозуміти, що футболу не буде дуже довго. Як мінімум півтора-два роки. Тому ця заява керівництва, що ми вже все, для мене не стала несподіваною. Можна було заморозити на якийсь час. Але я впевнений, що Таврія знову відродиться. Може, справді заморозили. На офіційному сайті написали про припинення існування, але, швидше за все, це буде довга пауза. Я сподіваюся принаймні.
Найцікавіше, що я досі вважаюсь співробітником "Таврії". Хоча востаннє ми отримували гроші ще за лютий у квітні. Тобто я вже до клубу жодного стосунку не маю, але я досі рахуюсь як співробітник.
- Наскільки відомо, екс-президент “Таврії” Репілевський разом зі своїм сином став співпрацювати із колаборантами та відвідував “футбольний турнір” у Новій Каховці у день побєдобєсія. Чув щось про це?
- Чув. Про це не лише я чув, а й ті, хто там був присутнім та активно займається інформаційною війною на боці України. Та й телеграм-пабліки орків не соромилися виставляти фото, де Репілевський із гауляйтером Леонтьєвим були присутні на цьому всьому. І за російськими новинами я десь бачив шматочок інтерв'ю з Репілєвським, у якому він казав, що вони чи то вже, чи готуються перереєструвати свій бізнес у Криму. У них готова продукція, є покупці, але потрібні банки, тож один із реальних варіантів - працювати через Крим.
Я не знаю чому так відбувається. Дуже прикро чути від цієї людини такі речі. Але кожен має свій вибір. На війні ти чи за, чи проти - чи співпрацюєш, чи ні. Або ж ти співпрацюєш із якоїсь конкретної причини. Мабуть, у нього на це є пояснення. Чи відмажеться він потім, коли прийдуть ЗСУ і нарешті наша область та Крим будуть звільнені, і що він говоритиме - йому вирішувати. Особисто для мене це був шок. Тим більше, найкращому другу Репілєвського, меру Нової Каховки Коваленку, у березні дали орден Мужності. І виходить друг власника ордену ось такий.
"Після війни кожен питатиме, хто що робив, як допомагав і де був. А зараз просто нам треба згуртуватися"
- Ще про "турнір", який проходив у Новій Каховці. Чи були там якісь гравці із Херсонської області?- Я не помітив. Все було знято на мобільний телефон, тож якість була не дуже. Наскільки мені відомо, наскільки я чув, більшість із тих, хто грав та представляв навіть Каховський район, це були завезені люди для картинки. Тобто більшість того, що відбувається у Херсоні, Каховці, Новій Каховці - це для російського споживача. Тому що насправді все сумніше і гірше.
- Залишаєшся на зв'язку з Херсоном? Як ситуація в області?
- Для російських медіа роблять спеціальну картинку. Наприклад, Каховка: показується картинка, де в парку Свєтлова гуляють до 20 людей, і всі раді. Але це насправді не так. Скільки я дзвонив і питав, із 35 тисяч населення кожен другий-третій виїхав. Може, тисяч десять чи трохи більше там лишилися. Зрозуміло, що переважно пенсіонери і ті, хто не змогли виїхати з фінансових чи ще якихось причин, бо це не дешеве задоволення виїхати. По Херсону я знаю також, що половина населення виїхала. Та й узагалі, якщо взяти по області, то населення скоротилося вдвічі. Це лише офіційні дані. Якщо брати неофіційні, ще менше.
- Чи збираєшся повертатися до України після війни?
- Може бути. Але якщо в мене в Німеччині все вийде, я займатимуся тією справою, яка мені подобається. В Україні футболу ще довго не буде. Іншого я робити не вмію. Так, я працював учителем у школі дев'ять років, але в моїх планах поки що я не бачу, що я одразу приїду до звільненої України. Можливо з часом, якщо з'явиться можливість.
- Ти казав, що твоя сестра служить.
- Вона дивом із донькою виїхала з Чорнобаївки ще першого дня. Вона за освітою психолог, працювала в Херсоні в центрі психологічної допомоги та паралельно займалася медслужбою - готувала себе, чим займатиметься під час війни. Так вийшло, що вона не перший рік співпрацювала з батальйоном “Госпітальєри”. Коли все почалося, вона приєдналася до батальйону. Зрозуміло, що батальйон в основному існує на спонсорські пожертвування. Це люди, які на передовій допомагають пораненим та ціною свого життя рятують життя інших. Здебільшого у батальйоні жінки, але є й чоловіки. Тому я чудово розумію, що я маю стимул не тільки для своєї сім'ї працювати, але допомагати “Госпітальєрам” та іншим хлопцям, які зараз на передовій.
Є непогане відео, зняте одним із українських бійців. Він сказав дуже чудову річ: кожен із українців має займатися своєю справою, якою вміє, на благо перемоги України. Якщо він не вміє поводитись зі зброєю, він може допомагати.
Якщо повернутись до теми українців за кордоном. Я кілька разів із цим стикався. Я завжди казав, що для мене тут теж передова: я намагаюся все робити так, щоб допомагати своїм в Україні. Тобто нам не потрібно одне одного обзивати та принижувати. Після війни кожен питатиме, хто що робив, як допомагав і де був. А зараз просто нам треба згуртуватися і психологічно, якщо не можеш фізично допомогти.
Навіть якщо буде оголошено загальну мобілізацію і в армію призовуть мільйон чоловіків, то не всі з них отримають зброю. Із п'ятнадцяти зі зброєю будуть лише один-два. Решта - у тилу. Зрозуміло, що допомагатимуть, та все ж.
І ще один момент. Останнім часом мовне питання знову порушується. Закордоном воно особливо відчувається: є люди, яким все одно, російською чи українською ти спілкуєшся, головне, щоб ти був із України. А є принципові. Але коли я йду і чую спілкування російською, я підходжу, говорю “Слава Україні!” і людина позитивно реагує, це свій.
- Як гадаєш, коли закінчиться війна?
- Зараз війна переходить у затяжний процес. Головне, що зупинили блискавичний наступ. Одні з тих, хто зупинив, були хлопці з "Азова" в Маріуполі, завдяки яким довелося росіянам знижувати чисельність своїх наступальних військ з інших регіонів. Наскільки довго затягнеться?
Все залежатиме від терпіння наших союзників: наскільки довго вони зможуть спонсорувати нас і фінансово, і зброєю. Наскільки довго вистачить. Але я думаю, що в українців надовго вистачить терпіння та спротиву. Ну і як довго будуть вівцями у росії. Навіть ті, хто каже, що не обирали путіна і при цьому не показують своєї позиції, я вважаю їх вівцями. Всі, хто показав свою позицію щодо України позитивну, вони про це заявили та виїхали з росії. Може, вони мають трохи інші уявлення, але принаймні від цих людей ти не чекаєш якихось поганих речей.
Ти ж, мабуть, знаєш, що ультрас “Црвени Звезди” підтримують політику рашки. У центрі для біженців був цікавий волонтер. Батько серб, мати - українка, а сам він народився в Німеччині. Він байкер, один із ультрас “Црвени Звезди”. Проте він допомагає українцям. Ось такий цікавий парадокс.
UA-Футбол