У книгозбірні Вахтанг Кіпіані дякує присутнім за цю зустріч. Говорить, що буде намагатись коротко розказати про книжку і відповісти на запитання. Чоловік каже, що книга має два виміри. Пояснює, скільки працював над нею.
"Ви часто питаєте скільки років я працював – пів року – книжка вже готова. Тому що я перед цим 25 років збирав матеріал. Але ця книжка не була б можлива, якби в 2014 році, не стались ті історичні події, і не були б прийняти низка законів про так звану декомунізацію. Якби не ці закони, цієї книжки б не було. Бо українська держава протягом 25 років існування зберігала секрети комуністичного радянського союзу. 2010 чи 2011 рік я знімаю фільм про радянського розвідника Миколу Кузнєцова, люди старшого віку пам’ятають його, про подвиг розвідника. Архів КГБ відкриває фонди, там є справа про бандерівців. А в справі десятки закладок. Я кажу – не зрозумів? А це, кажуть, не можна, це ще засекречено. 2011 рік, Кузнєцов загинув в 44, українська держава зберігає секрети НКВД… Якби я сьогодні взяв ту справу в руки, в ній би закладок не було".
Як продовжує говорити письменник, у 2014 році інститут національної пам’яті, ініціював ці зміни. За його словами, вже 6 років діє закон, поки тільки суцільні плюси. Якщо матеріали про справу є, вони видаються на руки."В черговий раз, коли я прийшов до архіву СБУ, попросив кілька різних справ, зокрема справу Стуса. Мені було цікаво подивитись оригінал, бо я бачив тільки вирок і кілька окремих документів. Мені принесли цю справу, я подивився, погортав, спитав чи можна фотографувати. В мене спитали – у вас флешка є? Я дав диск, через 15 хвилин я покинув архів СБУ. Тобто вони мені все відсканували. Я витратив на підготовку 15 хвилин. Решта було читання шести томів справи вже в електронній формі. Прочитав декілька разів і зрозумів, що якщо це ущільнити в один том, це реально прочитати і зрозуміти не тільки історію Стуса, ми знаємо чим вона закінчується, а зрозуміти як система починає стежити, потім знаходять людей, в яких може про нього щось буде, паралельно саджають інших, при чому іноді за статтями на шквалт зґвалтування. Як намагалися зробити зі Стусом та його друзів назвати злочинцями", - продовжує Вахтанг Кіпіані.
Як говорить автор книги, дійшов до історії людини, яка точно не збиралася помирати в тюрмі, в якої були великі творчі плани, який був літератором, в якого був син, дружина, великі амбіції, він знав собі ціну, і знав, що він з великої літери літератор. Говорить, що ця книжка взагалі не про поезію, тут про людину.
"Я пішов до агентства "Віват", ми з ними три книжки випустили, і вони сказали давайте зробимо. Тому через пів року книжка і з’явилася. Моя ідея була не різати документи. Залиши все в повному обсязі, і залишити все детально і об’ємно про один рік життя Василя Стуса. 13 травня 1980 року було порушено справу про Василя Стуса. А 13 травня 2021 року – Медведчука, його адвоката. Стуса відправили в табір, і потім ми не знаємо про його життя нічого. Ми не знаємо про зошит з віршами, який в нього було вилучено. Наче він був мало цінний, і наче був спалений. Я в це не вірю. Все що ми знаємо про арешт, суд, перебування в таборі і смерть – все це є в цій книзі. Ці п’ять років його життя – є суть цієї книги", - говорить письменник.
За словами Вахтанга Кіпіані, в залі суду – Василя Стуса захищали лише дві жінки по справі – це були його подруги – Галина Коцюбинська і Світлана Кириченко. Це унікальні особистості. Ця історія подається як легенда, але вона виявилася правдою. Тобто сиділи якісь люди, але ні дружини, ні сина, ні матері, ні сестри – не було. Вони не знали про суд, бо їм не повідомили. Як додав Кіпіані, Василю сказали, що рідні від нього відмовились. Справа була закрита за відсутності справи злочину. Тобто він не був злочинцем, визнаним радянською владою. Відповідно ті люди які його судили, звинувачували, конвоювали і людина, яка його захищала - зробили злочин в історичному сенсі, - продовжує письменник.У 1972 році – Василь Стус пише заяву, яку можна назвати "покаянною".
"Він каже, "Я советский человек, советский литератор, не националист, никогда им не буду. Моя главная цель – работать для свого народа. Я отказываюсь, чтоб мои книги печатались". Виникає питання, як літератор може відмовитись публікувати свої книги. При чому на той час публікувались покаянні заяви дисидентів, але не Стуса. Левова частина свідчень про нього – це свідчення його товарищів по бараку, які про нього розповідають усілякі дурниці. При цьому це ж не можна ніяк перевірити. Оці єдині, останні 12 блогів (нарисів) в якийсь спосіб передались через дружину Гаускаса в правильні руки, і через декілька місяців цей текст повертається до Радянського Союзу, через радіо "Радіо Свободи", "Голос Америки", голосом Надії Светличної читається цей документ. Світ дізнався про останні місяці життя по цьому документу", - каже Вахтанг Кіпіані.
Письменник розповів, що коли книжка виходила, він мав взяти дозвіл на тексти, ці 12 блогів, і коли книга вийшла, то синові Дмитру її подарував. Син написав, що книжка хороша. Минув рік і на одному з каналів, Дмитро сказав – що книжка є політиканством і скільки можна чіплятися до людини. Чому так - письменник так і не зрозумів.
На зустріч з автором книги прийшла студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Анастасія. Дівчина розповіла, що давно цікавиться темою дисидентського руху."В дисидентському русі було дуже багато напрямків, і вони всі були не стільки проти, скільки за щось боролися. І взагалі, я пам’ятаю, ще в школі, для мене дуже важливими були, у нас були практичні заняття, і для мене важливим були оці їх моменти, спогади, їх опрацьовувати, бачити той спротив, який формувався. І сприйняття цих людей не як говорив пан Вахтанг, не як можливо героїв, а що це в першу чергу - людина. Людина яка ставала проти системи, яка ставала на захист прав, на захист свободи, України. Звичайна людина, такі як ми, може стати проти системи і система не тримається від таких людей саме, вони не є гвинтівками, вони вибиваються і система просто б'ється об них як об скалу, хоча це звичайні люди, здавалося б. Читаючи ці спогад, у мене йде така теплота, коли чуєш розмови і особливо вчинки цих людей, то мене просто виникає відчуття, що я також можу впливати. Ми не є натовпом. Як іноді нас вчать, що краще мовчати, ні, кожна людина може зробити вчинок і вплинути на ситуацію в країні. Це мене дуже надихає".
Віра Снігур розповіла, що їй дуже сподобалася ця зустріч, жінка на неї дуже чекала. Говорить, цю книжку замовили взимку через інтернет ще тоді, коли вона була заборонена. Тоді вирішили підтримати автора, і всюди де могли рекламували її.
Павло працює вчителем. На зустріч з письменником Вахтангом Кіпіані прийшов з дружиною.
"Дуже хотіли придбати цю книгу. Читали багато коментарів стосовно Стусу і стосовно відносин з Мєдвєдчуком. І хотіли побачити автора книги. Дуже вражені. Багато чого зрозуміли і стосовно відносин і про період боротьби дисидентів за свої права, стосовно долі Стусу. Багато речей почули, яких ми не знали. Їх було важко знайти і зрозуміти. Вдячні атмосфера тепла, багато людей прийшло. Дякуємо авторові та організаторам за цю можливість дізнатись більше про ці історичні події".
UA:Херсон
