Директор заповідника Асканія-Нова Віктор Гавриленко у службовому кабінеті.Змієлов та орнітолог, борець за довкілля та дослідник, фотохудожник та публіцист. Усе це – про одну людину. Директор заповідника Асканія-Нова на Херсонщині є автором 268 наукових розвідок, 6 книжок, понад тисячі опублікованих фотознімків, що є застиглими миттєвостями дикої природи. А його колекція фотографій рідкісних тварин і рослин заповідника Кодри (Молдова) сьогодні займає почесне місце у колекції Кишинівського краєзнавчого музею.
Віктор Семенович має ступінь кандидата біологічних наук, але при цьому Херсонський державний університет та Інститут агроекології та природокористування НААН України визнали його своїм почесним доктором наук. А Херсонський аграрно-економічний та Дніпровський аграрно-економічний університети – навіть почесним професором. Директор заповідника Асканія-Нова живе навдивовижу багатогранним та насиченим життям. Про яке ми й вирішили розпитати Віктора Гавриленко з нагоди його 65-річчя.
Зміїні стежки визначили долю
— Віктор Семенович, а ким ви мріяли стати в дитинстві?
— З малих років закохався у геологію. Виріс у Андріївському, нині Бердянському районі Запорізької області, на віддаленому хуторі Коза. Бачив, як поблизу працюють геологи, як налаштовують свої хитромудрі прилади, і вирішив: як виросту, теж опаную цей фах. Зібрав колекцію мінералів, яка в мене й досі зберігається. Навіть був за крок від здійснення мети: після восьмого класу збирався вступати до Лисичанського гірничого технікуму. Вже й речі та документи почав було збирати, і не сумнівався, що поступлю – адже у школі мав відмінні оцінки. Та старший брат відрадив: каже, ти найменша дитина в сім’ї (а нас було шестеро), куди ти від батьків. Так і не дав утекти. А другою любов’ю в мене тоді була природа. Адже родина моя мешкала на хуторі у крайній хаті, тож мав можливість спостерігати за довкіллям і тваринами досхочу. На додачу, батько в мене ветеринарив, а я спостерігав за його роботою, допомагав. Тож хірургічним ланцетом навчився орудувати раніше, ніж кухонним ножем. Непогано знав і ботаніку. Але в дев’ятому класі мені до рук потрапила книжка директора Зоологічного музею НАН України Миколи Щербака «По зміїним стежкам», де він захоплено описував свої середньоазійські пригоди. Вона мене й надихнула: після школи поступив на біологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Пам’ятаю, у сімнадцять років на практиці безпечно зловив змію-мідянку, «як Щербак навчив», і показував усім. Змій досі не боюся.
— Коли вперше потрапили до Асканії-Нова?
— Ще наприкінці шестидесятих років минулого століття. Тоді наш колгосп закуповував тут асканійських мериносів, і чоловік сестри взяв мене з собою допомагати. Про заповідник і тварин у ньому я,звичайно, знав, але часу його відвідати тоді викроїти просто не міг.
Оберігати природу – перш за все
— Але студентом планували пов’язати життя з заповідною справою?
— З дитинства у мене в душі жило глибоке переконання, що природа заслуговує на те, аби її оберігали та захищали. Тож іще на першому курсі отримав посвідчення громадського інспектора рибоохорони, і незабаром воно пропало. Тоді ми з групою студентів ловили браконьєрів на річці Самарі. Перехопили їхній човен, і один браконьєр хотів позбутися речових доказів – викинути сітку з рибою. Я в неї вчепився, і шубовснув у воду, а посвідчення ж було в кишені. Тоді хлопці за мене перелякалися, і надавали браконьєру запотиличників. Потім плідно співпрацювали і з Українським товариством мисливців та рибалок – теж виїздили по районах браконьєрів ловити. Коли порядок у цій сфері почав налагоджуватися, мене й моїх товаришів добре за поважали. А на п’ятому курсі до університету заїхав заступник директора заповідника Кодри в Молодові, Анатолій Васильович Івашов. Він і зманив мене у Молдову разом із молодою дружиною. Для життя дали хату, пошкоджену землетрусом у 1977 році. У стінах були такі тріщини, що рука пролазила. Я її сам підлатав, використавши будзагонівський досвід. До речі, у Кодрах мене, вчорашнього студента, «авансом» призначили старшим науковим співробітником – адже мав на той час публікації у наукових журналах Саратова, Сімферополя, Дніпропетровська. Аванс, гадаю, виправдав – доріс у Кодрах до заступника директора заповідника з наукової роботи.
До Асканії-Нова привів Його Величність Випадок
— А як в Україну повернулися?
— То були 90-ті роки минулого століття, розпад СРСР, парад суверенітетів. У Молдові почали підігрівати націоналістичні настрої, нас, приїжджих, називали «русофонами». Спостерігаючи, що відбувається, визначився, що Кодри, як науковець, я переріс. Почав шукати роботу в галузі за межами Молодови. І зізнаюся, пропозицій було чимало: Придніпровський науковий центр у Дніпропетровську, Полтавський педагогічний інститут, опорний пункт Всесоюзного інституту біологічних методів захисту рослин у Геленджику. Заступник міністра лісового господарства Молдови особисто просив не звільнятися, але все вирішив Його Величність Випадок. Заходить до мого службового кабінету бібліотекар із стосом свіжої літератури, й ніби між іншим зауважує: «Асканія-Нова знову конкурс на посаду директора оголосила». Заповідник Асканія-Нова саме тоді виділили, як самостійну наукову установу зі складу Інституту тваринництва степових районів. Тож я подав документи на кадровий конкурс. Було п’ять кандидатів, але комісія 16 квітня 1990 року підтримала саме мене, бо мав кращий потенціал: закінчив аспірантуру, як еколог, захистив кандидатську дисертацію з екології у Москві, а 1985 року був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Тож призначення відбулося, і спочатку було дуже важко: адже заповідник, як цілісна структура, фактично не існував на той час. Підрозділи не тільки виявилися розосередженими, а ще й їх працівники часом між собою конфліктували. Практично не було науковців, тож багато що довелося створювати наново, налагоджувати взаємодію. Знадобилося років із п’ять, аби все в нас вийшло. Тоді заповідник мав 186 працівників, зараз – 268, з них 15 науковців.
Пригоди натураліста на тілі відмітини залишили
— Як фотохудожник, ви знімаєте дику природу, але птахи й тварини зазвичай позувати для знімків не рвуться. Та ще й агресію до занадто нав’язливих виявляють. Ви під неї «не підставляєтеся»?
— Справді, я фотохудожник-натураліст. Людей знімаю тільки в тому випадку, якщо вони порушили природоохоронне законодавство, і в цей момент фотознімок перетворюється на доказ правопорушення чи злочину. А для роботи з представниками фауни, треба знати поведінку тварин, дотримуватися певної дистанції з ними. Хоча все передбачити неможливо. Якось на мене понісся велетенський бик – гібрид американського бізона та сірої української худоби. Наздогнав би, і наслідки могли вийти такі самі, як після зіткнення з потягом. Тож тікав від нього щодуху, і примудрився з розгону заскочити на двометрової висоти канальну плиту, на вершечку якої й розпластався. Маю на тілі й відмітину, яка вряди-годи чухається й служить нагадуванням про іншу пригоду, не пов’язану з фотографією. У вольєрі степових орлів мали забрати маленьких орленят з гнізда, оскільки батьки їх чомусь з’їдали. Я повинен був накрити великим сачком орла, а бригадир забрати пташенят. Та щойно орел потрапив під часок, як орлиця зірвалася з гнізда, та впала на мене. Один її кіготь пропоров формену одіж і спину, а іншою лапою хижий птах зняв з голови частину скальпу.
«Живу із безперервним відчуттям тривоги»
— З українськими чиновниками легше знаходити взаєморозуміння, ніж з птахами й тваринами?
— Зізнаюся відверто – десятиліттями живу із безперервним відчуттям тривоги. Адже система, в якій ми живемо, хронічно нестабільна. А заповідник – це така справа, яка не допускає «різких рухів». Тому завжди дуже насторожено ставлюся до змін у вищих ешелонах влади. До того ж, заповіднику Асканія-Нова постійно не вистачає фінансів. З року в рік наші бюджетні запити задовольняють на 35-55 відсотків, тому безперервно йде пошук варіантів, як зводити кінці з кінцями. Хоча немає чого пищати:як то кажуть, назвався грибом – лізь до кошика.
— Віктор Семенович, якби доля дала змогу «відкрутити назад» кількадесять років, що хотіли б змінити у своєму житті?
— А знаєте, нічого. Не змінив би ні дружину, ні спосіб життя. Переконаний, що мені й так пощастило: зустрічав на шляху добрих людей мав сильних наставників, справжніх професіоналів своєї справи, з якими міг зажди говорити відверто, і які за негараздів завжди готові були плече підставити. Втілив мету свого життя, бо хотів і мріяв присвятити його природі. Йду цією стежиною далі. Тому я – щаслива людина.
— Дякую за інтерв’ю, і вітання із 65-річчям. Многая літа!
Запитував
Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
Фото автора.
Новий день