Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Деталі – про які розповідають нащадки тих, кому пощастило вижити після розкуркулення, під час Голодомору і на висланні – схожі між собою, хоч листи надходять із різних регіонів України. Це підтверджує, що «розкуркулення» було спланованою спецоперацію компартійної верхівки СРСР, проводилося організовано і мало на меті повне винищення самостійних хліборобів-власників.
Надіслано: 22 лютого 2020 р. 1:33
Кому: Radiosvoboda <[email protected]>
Тема: Розкуркулення: родина Чорних
Я хочу розповісти про рід моєї мами – родину Чорних. Жили вони на своєму хуторі, який так і називали – хутір Максима Чорного, пізніше – Глибокий колодязь, Качкарівського повіту Херсонщини.
За спогадами бабусі, про них говорили: «У них фамілія Чорні, бо працюють «по-чорному». Вони вставали о четвертій ранку, починали день із молитви, а потім – до роботи.
Тепер вже не дізнатися, звідки Чорні прийшли на Херсонщину. Високі, стрункі, синьоокі та біляві, їхня зовнішність була нетиповою для тих місць. Можливо, вони були нащадками козаків, адже неподалік була Кам'янська січ, та й козаків було чимало із прізвищем «Чорний».
За переказами, Максим Чорний служив у Фальц-Фейна чабаном. За сумлінну працю і отримав він цей хутір, який так і називали «хутір Максима Чорного» чи «хутір Чорних». Розташований він був неподалік від Качкарівки та Саблуковки.
Велика та дружна родина з двадцяти восьми осіб працювала з ранку до пізнього вечора. Серед них і його син, Гаврило Максимович, із своєю сім’єю. Швидко змогли стати на ноги на своїй землі.
Та в один день все змінилося. Листоноша попередив: «З кулака і шапку хочуть зняти, тікайте!».
Куркуль-експертник 1-ї категорії – це був вирок. Гаврила Максимовича з дружиною Катериною Пилипівною вивезли з хутора. Розповідали, що всіх розкуркулених посадили у поїзд, а на якійсь станції вагон, в якому були вони, відчепили. Про їхню долю більше нічого невідомо.
Тих з Чорних, що залишилися жити в селі, теж спіткала трагічна доля.
Здавалося б, що можна дізнатися із підписаної учнівським почерком архівної справи звинуваченого за статтею 54.10 КК УРСР Олексія Максимовича Чорного (1888 – 193?), молодшого з синів Максима, засновника хутора.
Виявляється – немало: розкуркулений, коваль артілі імені Ілліча, проживав в селі Саблуківка, Качкарівської сільської ради, грамотний, безпартійний. Олекса агітував односельчан не віддавати зерно: «не скористаєтеся плодами своєї праці, голодувати будете».
Ті, кого він намагався вберегти від лиха, підписали свідчення проти нього.
Із цієї ж справи дізнаюся імена загиблих від голоду членів родини:
дружина Єфросинія Кіндратівна (42 роки),
дочка Анна (20 років),
син Олександр (17 років),
дочка Ольга (? років),
син Іван (13 років),
дочка Олександра (? років),
дочка Тетяна (9 років),
дочка Віра (? років)
і маленький син Микола (2 рочки).
Розповідь про них знайшла на початку 2015 р. на сайті – Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років.
Я спочатку знайшла ось це свідчення: «Машко Марія Ісаївна 1923 р.н., жителька с. Качкарівка у 1932–1933 роках проживала у с. Саблуківка Бериславського району (запис 2007 р. Будько Н.Я.). У роки Голодомору проживала в селі Саблуківка. В сім’ї було 9 осіб: батько, мати і семеро дітей. Ці роки пам’ятаю. Так, у селі був голод. Голодувала і наша родина. Добре не пам’ятаю, чи приходили до нас забирати зерно, але знаю, що все батьки здавали. Доводилося дуже важко, особливо взимку і ранньою весною 1933 року, їли всякий бур’ян, діти шукали по толоках і балках козельці, лободу, інші рослини, приносили додому, батьки все це перемелювали на жорнах і пекли маторженики. Один брат, Іван, був пухлий, згодом і помер, йому було років сім. Батько теж помер взимку. Вмирали й інші люди. Особливо мене вразила смерть дітей Чорних, мабуть, тому, що я сама була ще дитиною. У них була велика родина, їсти було нічого. Померли і батьки, і 5 дітей, вижило тільки двоє. Для них викопали яму на кладовищі, поховали без труни. Просто посадили під стінку. Після них помер мій батько; труну зробили, але яму викопати не могли, бо земля була дуже мерзла, а люди слабі. То поставили труну до Чорних, яку прикрили дошками, а весною викопали яму батькові і поховали».
Власне, з цього допису, який я знайшла … просто ввівши у пошуковик прізвище і назву села, і почалися мої дослідження історії родини моєї мами…
Гаврила Максимовича реабілітували відповідно до ст. 3 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року та рішення комісії з питань поновлення прав реабілітованих Нововоронцовської районної державної адміністрації.
А Сава Гаврилович (мій дідусь) прожив довге життя, зміг уберегти сім’ю від голоду та війни. Працював ковалем так само сумлінно, як звик. Та час від часу з сумом згадував рідний хутір, безкраї лани та глибокий колодязь.
Історія розкуркулення старшини Олешківської Січі Федора Чечина
Від: Олена КозинецьНадіслано: 1 березня 2020 р. 9:47
Кому: Radiosvoboda <[email protected]>
Тема: Розкуркулення
Мого прадiда, Федора Чечина, старшину Олешкiвськоi Сiчi, батька чотирьох дiтей, господаря – розкуркулили. Вiн того сорому не витримав – помер молодим. За ним, вiд горя, померла і його дружина. Але ті властi нi на що не звертали уваги, й нікого не жаліли. На заслання у казахські степи відправили їхнього 18-річного сина.
Це був мій дід Олексiй Федорович Чечин.
Дiдусь менi розповiдав про це iз сльозами на очах. Вiн чуть не замерз у тому краю, але добрi люди пiдiбрали і залишили у себе. Навчили ремеслу пiчника. Таким чином дiд вижив.
Там, на чужині, він оженився і вже з дружиною повернувся додому у село Нова Маячка Олешкiвського району Херсонської областi.
Звiсно, від господарства його батьків нiчого не залишилося – нi житла, нi краму. Все покрали.
Дiд згадував, що у сусiдiв стояв їхнiй буфет, але вiн не міг навiть нагадати, що того його.
Дiдова старша сестра, Марфа Федорiвна, у колгосп працювати не пiшла. Все життя працювала удома, шила, кіз тримала, городину вирощувала. А ще спiвала у церквi. І, вірите, нi на кого не мала образи. Дуже жалiла та любила своїх рiдних брата та сестру, всiляко їм допомагала. Своїх дiтей у неї не було, але племiнникiв усіх вона любила, турбувалася про них.
Страшнi часи досталися моїй рiднi. Я знаю точно, що такi, як мiй прадід і дiд, змогли б дуже багато принести користi. Сильні, працелюбні, людяні. Але та влада таких і винищувала, таку політику проводила репресивна машина КПРС. Нікого не жаліли – ні стариків, ні дітей.
Сiм'ю мого тата також розкуркулили у Білорусi. Вони жили у селі Дворище Вiтебської областi. У дiда Мартина було семеро дiтей, був лiс свiй. Його ще й досi там звуть «Мартинiв лiс».
Теж прийшли і все забрали. Родна вижила, бо всi були трударi великі. Слава Богу, там хоч нiкого не висилали.
Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.
Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.
У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.
Пишіть на адресу [email protected]