Напівпаралізований житель Херсонщини пише картини
Те, що пережив житель Козачих Лагерів Ігор Євтухов, зламало б багатьох у цьому житті, але тільки не його самого. Своїм прикладом він, інвалід I групи, показує, як приймати непрості виклики долі і не здаватися, ніколи, хай там що. Сьогодні для наших читачів – вражаюча історія про силу духу і Божий дар, про доброту чужих проти черствості своїх.
Палата на п’ять ліжок у більш ніж скромній сільській лікарні. Таких тут декілька – ну хоча б так. Пройти курс крапельниць чи ін’єкцій, підлікуватися з хронічною недугою – за всім цим до району їхати не треба, допомогу нададуть на місці, у Козачелагерському терапевтичному відділенні Олешківської ЦРЛ. А от для 59-річного Ігоря Євтухова сільська лікарня у буквальному сенсі домівкою стала. Інваліда I групи сюди помістили на численні прохання односельців. У Козачих Лагерях дуже поважають цього чоловіка. Ігор Валентинович – художник, без відповідної освіти, але з даром Божим. Свого часу розписав стіни місцевого храму. А картини! Вони тут чи не в кожній хаті. На полотнах – здебільшого унікальна природа Козачих Лагерів і Кринків, з очеретяними заростями на Конці. Не даремно ж ці місця так любив великий Остап Вишня! Пейзажі написані Ігорем Євтуховим з натури. Його з мольбертом раніше легко можна було зустріти десь на березі. Щоправда, таким односельця не бачили давно і вже не побачать. Років п’ять тому життя художника докорінно змінилося, відколи він переніс інсульт. Підступна недуга паралізувала лівий бік – рука й нога нерухомі. Через це чоловік може тільки сидіти і недовго стояти, тримаючись за стілець. Зізнається – в черепі має дірку… Отвір від операції з видалення гематоми прикритий тільки шкірою з волоссям. Голову чоловік не те що вдарити, застудити боїться, наслідки можуть бути непередбачуваними. Тому навіть при щонайменшому протязі накривається глибоким капюшоном. Тепер тільки з ним носить кофтини і майстерки. Зрозуміло, що з такою хворобою потрібен серйозний догляд, не так медичний, як домашній. Після інсульту людину тільки деякий час тримають у лікарні, подальша опіка за нею – обов’язок рідних, це як «отче наш». От тільки, на жаль, не для всіх. Це до хвороби, коли був на ногах і непогані гроші заробляв, Ігор Євтухов був потрібен дітям і дружині. Коли ж його розбив параліч, став для близьких тягарем.
«Ніхто мене не виганяв із хати, я сам пішов, заважати онучці не хотів», – ніби виправдовується чоловік. У лікарні кажуть – виїхавши на виклик на прохання сусідів, просто не змогли залишити тяжко хворого в тих умовах, у яких він жив вдома. Це холодна кімната в будівлі окремо від хати. За обігрів слугував електроматрац, на якому спав чоловік. За туалет – відро, що, в принципі, у сільських умовах норма, але ж його ніхто не поспішав виносити.
Вже третій місяць чоловік лежить у лікарні – чистий, нагодований, усміхнений. Тут і про улюблене зайняття згадав! Поряд із ліжком – мольберт, а під ним – головний скарб: пензлі і олійні фарби. Їх приносять односельці, щось купують за мізерну пенсію художника, а щось дарують. Кришечку на заповітному тюбику він відкручує хвацько… зубами. Призвичаївся, бо однією рукою незручно. На шматку ДВП застиг фантастичний сюжет: холодне жовте сонце на фіолетовому тлі, а десь видніється планета. Картину замовив односелець, робота вже майже готова.«Щоб Ви розуміли, в мене дуже багато планів. Хочу виставку персональну відкрити, адже в людей багато моїх картин, думаю, позичать для тимчасової експозиції. Хочу показати, що потрібен і що ще живий. Малювання для мене спасіння, те, що тримає мене на цьому світі», – розповідає Ігор Євтухов.
Про родину – стареньку матір, дружину, доньку, синів і онуків, художник розповідає тільки хороше. Згадує, як все життя старався задня них, у донецьких шахтах працював, щоб у рідних було все необхідне. Та він і на Херсонщину родину перевіз, бо в 90-х на Донбасі бандитизм розгулявся. Словом, беріг він своїх, як міг… «Чому ж тепер вони Вас так не бережуть?», – німе питання, його на моєму обличчі, певно, прочитав художник. У відповідь – невимовний біль в очах. Так вже влаштована людина, уповає на підтримку кровних, не дай, Боже, що… Тільки іноді чужий ріднішим за своїх виявляється. Ігор Євтухов щодня не втомлюється дякувати персоналу лікарні – за догляд і повагу, за добре слово, на яке тут не скупляться.
– Ситуація в Ігоря Валентиновича була просто критична, мусили забрати до себе. Провели йому три курси лікування, відкрапали, ну все, що необхідно при його діагнозі, зробили. А потім він у нас і залишився, рідні приходять вкрай рідко, – розповідає завідувач терапевничним відділенням с. Козачі Лагері Олешківської ЦРЛ Павло Хомячук.Направду, керівництво вже давно натякає завідувачу, що такому пацієнту не місце в стаціонарі, що не на це виділяються бюджетні кошти і т.д. Вчинити не по-людськи із напівпаралізованим художником тут не можуть. Разом із тим, взяли пацієнта тільки на час холодів. А ще – селом поповзли чутки, що незабаром лікарню закриють, мовляв, про це вже попередили медперсонал. Самі люди в білих халатах на цю тему ані пари з вуст. ЦУ тримати в таємниці чергове скорочення? Але якщо це правда, напівпаралізованому художнику ніде буде й зимувати. Медики кажуть, мріють про санаторну реабілітацію для Ігоря Євтухова. Мріють, бо вибити безкоштовну путівку давно за межами фантастики.
З цього редакційного завдання повертаюся зі змішаними почуттями. З одного боку – з талановитою, позитивною людиною і милосердним персоналом познайомилася, з іншого – не втомлююся дивуватися людській черствості.
Марина САВЧЕНКО, Новий день
