Його впізнають на вулицях, у нього просять автографи, з ним хочуть селфі. На Херсонщині не кожну столичну знаменитість зустрічають так, як Анатолія Толока. Народний — і за званням, і за визнанням. 55 років служіння театру і глядачу. 200 ролей, як 200 життів. Сьогодні улюбленець публіки святкує: Анатолію Степановичу Толоку 80! Ексклюзивно для читачів «Нового дня» — велике інтерв’ю з театральною легендою.
— Анатолію Степановичу, в Херсоні, перед входом до театру Миколи Куліша, вмонтована поки що єдина іменна зірка — Анатолія Толока, встановлена до Вашого попереднього ювілею. Відчуття глядачів, яких зустрічає атрибут слави фаворита, зрозумілі, це гордість. Але цікаво, з якими думками Ви проходите поряд із власною зіркою?
-— Я зовсім не марнославна людина, простий, як двері. Не люблю, коли брешуть — і в мікрофони, і у вічі. Взагалі фальшу не терплю. Така вже кров і таке виховання. А ця зірка, як бомба для мене була. Згадую, як Олег Мішуков, з яким дуже тісно співпрацювали, говорив: Толя, на 75 років ми тобі такий ювілей зробимо! Але до ювілею нашому геніальному другу дожити не судилося… А я якось візьми та й скажи директору театру Олександрові Книзі про той задум Олега Васильовича, який він так і не встиг втілити… І вже до ювілею у мене з’явилася зірка. Хоча, звісно, день народження лише привід для свята і урочистого відкриття чогось, але суть в іншому — у праці, справі, якою ти живеш. Тільки уявіть собі — в цьому театрі я з 1966 року!
— Така вірність місцю роботи, якщо не сказати — служіння, викликає повагу. Але ж не повірю, що за увесь цей час Вас не переманювали до театрів великих міст…
— Звісно, запрошували до багатьох театрів, всіх вже й не пригадаю, ну от до Ленінграда точно переманювали. Чесно? Не хотів я нікуди їхати, мені тут цікаво працювати. Пам’ятаю, як з Євгеном Петросяном познайомився. Він гастролював у Херсоні, а я, грішним ділом, підробляв на сцені — монтувальником, не вистачало акторської зарплати. І тоді, до речі, «заслуженим» вже був… Коміку якийсь ящик потрібен був для виступу, його я й клепав. Познайомилися завдяки моєму зауваженню, на репетиції підказав Євгену Вагановичу, де не так акцент поставив. А він мені — якийсь підозрілий монтувальник, та ти точно актор!
— А правда, що до театрального училища Ви вступали зовсім не на акторську спеціальність?
— Правда. Ми з братом, Саша танцював у ансамблі Верьовки в Києві, до Дніпропетровського театрального училища на хореографів подалися. Пам’ятаю, на вступних 12 танців видали — молдавський, російський, український, чечітку, матроський… Прямо мокрі були. За нами вийшов директор училища і говорить: хлопчики, оце в нас зустріч творча на заводі, так от 17 числа поїдете туди зі своїм матроським танцем. Кажу, як, у нас же 17-го екзамен? А він — нічого, воно почекає. І тоді я зрозумів, що ми вже вступили.
— Родом Ви з Донеччини, навчалися у Дніпропетровську. То яким же вітром до Херсона занесло?
— До Дніпропетровського театру ім. Т. Г. Шевченка мене забрали просто з училища, одразу давши другу акторську категорію, хоча починають у театрі з третьої. І приїхав якось у Дніпропетровськ тодішній директор херсонського театру. Подивився виставу зі мною та й запросив до себе. А я на той час мав конфлікт із директором. Через що? Взяли мене у профком, призначивши відповідальним за охорону праці. А я ж молодий, принциповий, та на білому коні шаблюкою, як Чапаєв… Сказав, не поставлю підпис, якщо будуть порушення, і край. От директор на мене і вз’ївся. Зате в Херсоні пообіцяли — вже через місяць квартиру отримаєш і вищу категорію артиста. І хоча в мене там — ні родичів, нікого, зовсім чуже місто, переїхали ми з дружиною дуже швидко.
— Першу роль свою в Херсоні пам’ятаєте?
— Аякже! «Сині роси» М. Зарудного. Директор тоді запросив мене в кабінет і сказав: синку, обирай собі роль, яку хочеш. Я взяв Клима Острового. Негативний персонаж, а мені подобалося, що роль жива, з характером, а не якийсь там «герой-героїч», як тоді говорили.
— Це достатньо немаленька роль. А враховуючи, що у Вас їх вже є не менше 200, і немало головних, яку ж пам’ять треба мати, щоб вивчити довгі тексти?
— Колись у нашому театрі була вистава «У неділю рано зілля копала», йшла «на ура», і її дуже берегли. І захворів виконавець головної ролі — Гриця. Мене викликали терміново, п’єсу — в зуби, вистава завтра. І що — ніч не спавши, прийшов на єдину репетицію і вивчив роль. А тоді на мене подивилися, і так Гриця я вже й грав. Колега, якого зняли з ролі, навіть не ображався, просто в мене вийшло переконливіше. За Гриця, до речі, премію отримав, 70 карбованців, при зарплаті 120 це були непогані гроші.
— Яка ж у Вас улюблена роль, є така?
— Є. Іван Непокритий, «Дай серцю волю — заведе в неволю» М. Кропивницького. Ця роль мене зачарувала одразу: чиста сільська душа, людина, яка простягне руку ближньому в лиху годину. Я плакав на сцені… Себе грав, це точно.
— Зізнаюся, для мене найпереконливіший Тарас Бульба — саме той, якого зіграли Ви. Як давалася одна з найяскравіших Ваших ролей, певно, непросто?
— Боявся, страшенно боявся грати. Ну а як, це ж класика, «Тараса Бульбу» в школі вивчали, це ж роль ролей. Тоді й вигляду такого не мав, як на Бульбу, під яким кінь прогинався, коли він на нього сідав, я ж геть худий був. Мені кажуть, нічого, буде все, як треба. Пошили мені такі костюми, що нічого так вигляд мав.
— Існує роль мрії Анатолія Толока? Кого б хотілося ще зіграти?
— Чесно, короля Ліра мріялось зіграти — знаєте, як лебедину пісню. Але такої вистави поки в нас немає.
— Непроста була б роль короля Ліра, з характером. Ви універсал, і Ваші персонажі різнопланові. То кого ж легше грати — негативного героя чи комічного?
— Легше — це коли Папандопуло з «Весілля в Малинівці», якого і я грав. Інколи й сам, після серйозних ролей, просив у режисера чогось іншого — простака дайте, я вам так його видам!
— Не можу не запитати, як Ви, провівши фактично все життя на сцені, сприймаєте лайку у виставах, таку нині модну?
— Знаєте, для мене прикладом завжди був Олександр Масляков. Вести «КВК», смішний до чортиків, але щоб він якийсь там форшлаг дозволив у себе, та такого бути не могло. Визнаю — це і є мистецтво. Навіщо ж, люди, здивуйте чимось, але не лайкою. Якщо вже матюки зі сцени йдуть, з п’єдесталу, це ділить театр на два світи, проти будуть навіть ті, хто лається. Скажуть, що ви, та такого і в житті вистачає! У театр йдуть очиститися.
— До речі, що хотіли б сказати рідному театру?
— Скажу одну крамольну фразу: академічному театру побажати хочу академізму. Щоб він був таким, як тоді, коли в ньому працювали такі корифеї, як Машинський, Мікуцький, Кузьменков, Басюк, Голубєв, коли на гастролях ми чули: а ваш театр на дві голови вищий, ніж у нас.
— Що цікавить Анатолія Толока, крім театру? Які у Вас захоплення?
— Обожнюю рибалку. На Донеччині, де пройшло моє дитинство, був тільки невеличкий ставок, а тут — Дніпро! Я коли приїхав до Херсона, не міг крючка зав’язати і не знав, як вудку робити, це тут мене навчили. І так загорівся, три мотори, два сейфи, човен, а потім — ще один, такий був судноводій, та ви що! Хоча рибалити не завжди й час був, у театрі повне завантаження, коли-не-коли на річку вирвешся.
— Не раз бачила Вас у тролейбусі. Невже в народного артиста, зірки театру, немає автівки?
— Немає, не було і не буде. Якось теща вмовляла: Толя, та давай куплю тобі машину. В неї гроші на книжці були, поки не згоріли, як і у всіх. Так вона казала потім: краще б я тобі машину купила. А я автівку не хотів і не хочу, не люблю транспорт.
— Про що думається зараз? Що у 80 хочеться сказати?
— Думається, що прожив не фальшиве життя, чесне і добросовісне, у трудах і турботах, віддавши всього себе театру. А про глядача говорив і говоритиму, поки в дерев’яний бушлат не зіграю, що глядач мене зростив, херсонський глядач. Мій найкращий шанувальник і педагог, у нього я вчився грати. Впізнають мене навіть по голосу, от у магазин тільки зайдеш — ой, це ж Ви, і на вулиці зупиняють. Хоч завжди почуваюся дуже незручно і не знаю, як в такі моменти поводитися…. А ще — от хочеться сказати одну штуку: здоров’я, буває, підводить, але в душі відчуваю себе молодим і думаю часто не як людина у віці. Така от, знаєте, подвійна свідомість.
— Вже за декілька днів Херсон побачить Ваш бенефіс. Розкриєте секрет, чого чекати від ювілейного концерту?
— Ще півтора місяці тому мені на Суворова услід кричали: а ми квитки вже взяли, обов’язково будемо у Вас! Люди чекають. Це вже, здається, шостий мій бенефіс. Були такі програми на 50, 60 років і т. д. А тут сценарію, якщо чесно, зовсім не знаю. Сказали прийти на репетицію, на свій номер. Готують мені сюрприз і кажуть, що таки буде схоже на День народження, коли ти приймаєш вітання, а не працюєш. Бо на своє 75-річчя всі два відділення мокрий був — і тільки присяду, вже на сцену треба бігти.
Марина САВЧЕНКО, Новий день