Ми щодня робимо вибір – для когось він полягає в тому, яку сукню вдягти чи коли кинути палити. Хтось змінює своє життя кардинально, обираючи нову роботу. А якщо, наприклад, ви втратили малу батьківщину, бо прийшов ворог, залишили квартиру, батьків, гарну роботу, взяли за руку дитину і поїхали практично в нікуди – останнім потягом з окупованого Криму? І вже тоді все почали «з нуля»? Це історія 44-річної Тетяни Болгарової, яка з програміста-фрилансера «зліпила» з себе гончариню.
Ми з Тетяною друзі у Facebook, а познайомились особисто на одному заході в обласному Центрі народної творчості – саме тут у неї майстерня. У Криму вона лишила батьків і комфортне життя. За ці п’ять років у неї з’явилось сиве волосся, нова робота і нові проблеми.
«На цю тему вже можу зараз нормально розмовляти. Я поїхала з Криму, тому що не хотіла, щоб мій син бачив брехню. Тобто, коли в школі – одне, вдома – інше. Він усе це бачив, плакав і казав: «Мені шкода Україну». Тимур перейшов на українську мову, це при тому, що ми всі розмовляли російською. Коли мама моя закінчувала школу, ввели російську – і все, вона забула українську, робота, все-все – російською, і пішло… Зараз Тимур не каже жодного слова російською», – розповідає Тетяна.
На ній фартух, бо я відірвала її від роботи. Десь там, у дворі, багато людей, а в майстерні – тиша і творчий затишок, поруч лише Тимур, який уважно слухає, про що ми говоримо.
Обирали, куди поїдуть, разом із сином – їм було все одно, адже рідні на материковій частині України не мають. Хотіли у Львів – Тимур, надивившись світлин, закохався у це місто. Але у Львові хлопці з ДСНС, які зустрічали переселенців, пересадили їх на автобус – і вони поїхали у Луцьк. Пам’ятають, як в автобусі забули зошити Тимура, що йому купила бабуся – й автомайданівці наздогнали той автобус і повернули бабусин подарунок. Влаштували їх спочатку в Луцьку в ресторані, який волонтери пристосували для тимчасового перебування. Жили там кримчани, донеччани, жили – і шукали, що робити далі.
У Херсоні не так, каже вона, тут зустрічаєш проросійські настрої, коли не розуміють: а чого з Криму поїхала, що там такого? Які ви переселенці? Тут більше байдужості. Як на Херсонщину потрапили? «Сонце моє хворіло дуже – клімат інший. Тому вирішили – поїдемо в Херсон, до Криму два кроки, якщо що – ми пішки доберемося. І чекаємо тепер, щороку – у нас такий етап, що от, думаємо, – є надія скоро повернутися додому. Рік проходить – носи повісили. Потім знову надія – ну, все, скоро переїжджаємо додому…», – говорить Тетяна.
Ми спілкуємося в оточенні Тетяниних глиняних кружок, тарілок, витинанок, кота на стіні й фігурок химерних створінь із глини, які змайстрував одинадцятирічний Тимур. Тетяна мріє, коли будуть гроші, видати його книжку, яку він написав і проілюстрував. А ще, розповідає з гордістю: син виграв олімпіаду в Херсоні з математики.
Вона закінчила Севастопольський виш у 1999 році й заробляла на життя фрилансом – програмування, дизайн, верстка, копірайтинг. Це давало можливість у Криму комфортно жити разом із сином. Коли перебралась на материкову Україну, замовників втратила. Каже, треба слухати, які тобі дає всесвіт підказки. От не можеш знайти замовлення – і все. До цього було, а потім немає. Значить, треба щось змінювати.
Знову був початок, так само, як і після розлучення, коли синові виповнилось лише півтора року.
Після Волині Тетяна з Тимуром перебралися у Голу Пристань на Херсонщині, Тетяна почала співпрацювати з історико-розважальним комплексом «Зелені хутори Таврії». Це проект, реалізований на межі Голопристанського та Олешківського районів, об’єднав кілька десятків членів особистих селянських господарств під прапором сільського зеленого туризму.
Потім вона напросилася вести екскурсії – за 7 хвилин ти зустрічаєш групу, розказуєш і ліпиш горщик…
ЦЕ ВАЖКА РОБОТА – ЗМІНЮВАТИ СЕБЕ
Як виявилось, екстремальні умови їй подобаються – нема коли думати, просто сідаєш і робиш. Треба вижити – йдеш уперед. Отак усе потроху й пішло. «Зараз я не скажу, що впевнено тримаюсь. Є моменти, коли ти думаєш: кину все, я вмію програмувати, знаю як це робити, закрив очі – і робиш. І не треба вже вчитися. А тут ти постійно вчишся, експериментуєш», – каже Тетяна.
«Гончарне коло я виграла у грантовій програмі для переселенців від Міжнародної організації з міграції, Великобританія. Моє коло коштувало 22 тисячі гривень – звісно, сама я таких грошей не знайшла б. Спочатку були тренінги, потім ми писали бізнес-план, захищали.
І якщо ти проходиш, якщо в тебе вірять, – ти отримуєш те, що треба. Я вже почала годувати себе – пічку купила сама, не нову, вживану, але сама, спеціальний розкаточний стіл – це другий грант, у 2018 році, проект «Економічні можливості постраждалим від конфлікту» від USAID», – каже вона.
У 2017 році потрапила на один із ярмарків, що організовує обласний Центр народної творчості, а в них була ідея – зібрати майстрів разом.
«Тут, у майстерні, де ми зараз, був сарай. І я попросила – візьміть мене до себе. Взяли», – каже Тетяна.
Останній місяць був важкий – ту саму безцінну для роботи пічку зіпсував горе-майстер, ще й гроші взяв і не повернув. Зірвані замовлення, домовленості з магазинами. Каже, зараз викручується, як може, картає себе за довірливість.
Ірина Староселець, Укрінформ
Фото автора та зі сторінки Тетяни Болгарової у Facebook