«Свою нещирість ти там не приховаєш». Херсонець Олексій Барчук про свій полон і колаборантів, разом з якими сидів у російських катівнях

Понад 13 місяців в незаконному ув’язненні у російських загарбників провів 59-річний херсонець Олексій Барчук. Разом із ним окупанти незаконно позбавили волі його старшого брата Артема з дружиною Лідією Подозерською, племінника Сергія Барчука і друга родини Олега Самотоя. 

Першим росіяни викрали Сергія Барчука, заступника начальника Пенсійного фонду України в Херсонській області – за те, що він виконав наказ свого керівництва і сховав службові комп’ютери від мародерів і окупантів. Згодом усіх п’ятьох незаконно позбавлених волі членів родини і їхнього друга росіяни звинуватили у викраденні цих комп’ютерів і заявили, що ті нібито належали неіснуючому і навіть не створеному на той час окупаційному «пенсионному фонду» Херсона. 

Родина Барчуків разом із Олегом Самотоєм пройшли всі кола пекла у загарбників: росіяни їх пограбували, катували, утримували в катівнях Херсона, Олешок, Каланчака, Чонгара. Зрештою їх почали «судити» і відпустили за викуп у сумі $5 тисяч за кожного. Після цього Олексій Барчук виїхав з окупації до столиці Естонії, до своїх рідних.

Олексій Барчук разом із іншими ув’язненими був одним із перших бранців новоствореної наприкінці 2022 року російської в’язниці у селі Чонгар Генічеської міської громади. Там же йому вдалось поспілкуватися з іншими незаконно позбавленими волі людьми, серед яких були й доволі відомі на Херсонщині колаборанти. 

Центр журналістських розслідувань зустрівся з Олексієм Барчуком у Таллінні та розпитав його про полон і долю тих людей, з якими він опинився в одній камері у російській катівні.

«Вы все для нас – расходный материал, если что – расстреляем!»

Олег Батурін: Коли росіяни схопили вас, за яких обставин?

Олексій Барчук: Керівництво мого племінника Сергія Барчука попросило його зберегти якомога більше оргтехніки управління Пенсійного фонду України. Він з березня 2022 року кожного дня забирав по одному-два комп’ютери і переносив неподалік, до квартири своєї мачухи
Лідії Подозерської. Звичайно, ми всі знали, що він це робить, але просили його бути якомога обережнішим. 
Коли у приміщенні Пенсійного фонду з’явились окупанти, Артем попросив сина більше туди не ходити. Але Сергій його не послухав і невдовзі зник. Ми запідозрили, що росіяни могли його арештувати. Подумали, що, можливо, зібрану оргтехніку вдасться обміняти на Сергія, тож вирішили перевезти її в інше місце. Звісно, зараз ми розуміємо, що то була абсолютна дурня, що з росіянами абсолютно ніяких домовленостей не можна вести і що через це могли постраждати ще більше людей. 

Поки Артем намагався знайти сина, ми стали вивозити оргтехніку. Найняли бусик, зробили першу ходку, 21 липня 2022 року почали вивозити це до квартири сина в недобудованому будинку на вулиці Чорноморській. Ми думали, що то буде найкращий варіант для сховку…
Коли ми приїхали за наступною партією комп’ютерів до квартири Ліди, нас усіх схопили росгвардійці. Коли вони заводили нас до квартири, я побачив, що вони з собою й Сергія привезли. Потім мене вивели на вулицю з зав’язаними руками, кинули до багажника машини Ліди.

Протримавши там 10-15 хвилин, росіяни спитали, де моя машина і пригрозили прострелити коліно. Довелося сказати і віддати ключі від неї, а також розповісти про комп’ютери Пенсійного фонду. Нас із Олегом змусили ті комп’ютери перенести до їхнього бусика і росіяни відвезли нас до захопленого Дніпровського райвідділу поліції в Херсоні.

На ніч мене закрили в «обезьяннике» з залізним столиком і стільцем, прибитими до підлоги, і площею десь метр на два. Вранці мене перевели до камери з одними нарами і розмірами десь 2,5 на 3,5 метри. В ній було дуже холодно. Ми спали там з Артемом «валетиком», а Олег лежав на підлозі. Потім моя дружина передала спальники і ми вже могли більш-менш краще там лежати. Ліду ж тим часом тримали в коридорі біля чергового – мабуть, її не було куди посадити. До речі, всі чергові в «поліції» були українці.

Олег Батурін: Колаборанти?

Олексій Барчук: Так. Росіян, здається, взагалі не було. Старша слідча була з Криму, начальник окупаційного райвідділу поліції – з Донецька. Всі «поліцейські» і чергові були «наші». 

Олег Батурін: Вас допитували? Про що питали?

Олексій Барчук: Мене допитувала слідча Соболь Вікторія Вікторівна. Вона одразу пригрозила мені десятьма роками тюрми, сказала, що ми «разграбили российский Пенсионный фонд». А це, мовляв, крадіжка «государственного имущества в особо крупных размерах, совершенная группой лиц». 

Я тоді спитав у неї: що саме ми вкрали у Російської Федерації? Однак Вікторія Соболь нічого не змогла пояснити, наполягала на своєму. Потім записала якісь свідчення, я написав там, що ні з чим не згоден і своєї вини не визнаю. В жовтні 2022 року вона ще раз до мене прибігала, сказала, що росіяни готуються нас відпустити під домашній арешт. Дала якийсь документ на підпис, а в ньому, як з’ясувалось, насправді йшлося про подовження нашого арешту. Вікторія Соболь нам просто набрехала. 

Олег Батурін: Тобто, весь цей час вас просто тримали в камері?

Олексій Барчук: Тримали і іноді виводили на примусові роботи. Приміром, коли над відділенням поліції стали літати «Хаймарси», поліцаї стали закривати вікна мішками з піском. Мене з Олегом виводили переносити і складати ті мішки. Іноді нас примушували переносити якісь стільці і столи, замітати двір. 

Тоді ж я бачив як начальник цієї окупаційної поліції (Набережний Сергій Анатолійович, – прим. автора) заїжджав у двір на моїй машині, Renault Logan MCV 2016 року випуску. Мабуть, вона йому сподобалась: дуже економна, дизельна. Цю машину мені так і не повернули.Пізніше, вже в Чонгарі, мені сказали, що вона стоїть на якомусь майданчику в Скадовську і що я її можу викупити. Але що б я з нею робив? Їхав би на херсонських номерах через усю Росію до Естонії? Тож з дружиною ми вирішили: хай їй грець тій машині.

Олег Батурін: Скільки вас протримали в захопленому Дніпровському райвідділі поліції?

Олексій Барчук: З 21 липня до 20 жовтня 2022 року. Потім нас вивезли на автозаках спочатку до Олешок. Там ми просиділи дві ночі в тамтешньому відділі поліції. 

23 жовтня 2022 року мене, Артема, Ліду і Олега Самотоя на якомусь автобусі, типу шкільного, вивезли до захопленої поліції в селищі Каланчак Скадовського району. Виводили зігнутими пополам і з зав’язаними за спину руками, дивлячись у підлогу. Піднімати голови не дозволяли. В автобусі на очі натягнули шапки чи капюшони – у кого що було. Росіяни наказали нам вести себе тихо: «Вы все – расходный материал. Если что – остановимся, выведем вас на обочину и расстреляем. Вы для нас никто».

До Каланчака таких як ми росіяни привезли приблизно 20 бранців. Мабуть, позбирали нас з усіх захоплених райвідділів поліції області. 

Там нас тримали в невеликій вузькій камері, дуже пильній, з гнилою дерев’яною підлогою. «Хто не міг співати російський гімн – того били електрошокером»

Олег Батурін: Чи відрізнялись умови тримання в Каланчаку від Херсона?

Олексій Барчук: У Каланчаку з чимось було трохи легше, а з чимось ще гірше. Головні відмінності – людей у камері там тримали більше. Іноді нас було по десять чоловік –  у камері на двох. А ще там можна було спілкуватися. Часто у камеру садили місцевих, які розповідали нам якісь новини. Ми ж були повністю ізольовані від зовнішнього світу з 21 липня. І Наталка, моя дружина, іноді передавала нам із їжею записки. Довгий час ми їли тільки те, що вона нам передавала, бо росіяни нас взагалі не годували, давали лише кип’ячену воду. 

Вже пізніше росіяни знайшли якесь кафе поруч із «поліцією» і нам стали готувати якусь баланду з російської курячої тушонки. Все, що було – куряча баланда, хліб і іноді «Мівіна», тільки у них це називалось «Доширак». 

В Каланчаку нас примушували вчити гімн Росії. Начальник ізолятору тимчасового тримання, російський майор, який представився як Андрєй Олєговіч, роздав нам текст гімну і пригрозив: хто не зможе його напам’ять заспівати, отримає електрошокером. Так і було: хто не міг проспівати російський гімн – того били.

Олег Батурін: Кого, наприклад?

Олексій Барчук: Переважно, наркозалежних і алкозалежних, затриманих росіянами. Звісно, у них з пам’яттю не дуже добре, тож їм діставалось за незнання російського гімну. 

Пам’ятаю, ще одного хлопця били струмом за те, що спідня білизна у нього виявилася з маркуванням ЗСУ. Били й інших, коли виводили на допити. Але нас, кого привезли туди з Херсона, уже не допитували. 

Олег Батурін: Коли вас вивезли з Каланчака?

Олексій Барчук: 20 грудня 2022 року 12 чоловік вивезли з Каланчака до села Чонгар. Там росіяни якраз відкрили новий ізолятор. Що Росія може відкрити першим ділом на окупованій території? Звісно, тільки нову тюрму. Коли нас везли з Каланчака, то дорогою в Новотроїцькому Генічеського району взяли ще чотирьох чоловіків. Усіх шістнадцятьох і привезли до Чонгара.

Ми там були перші в’язні. Все там було новеньке, ремонт ще тривав. Нас посадили до вісьмох камер в одному крилі. Камер відеоспостереження ще не було, тож тюремники відпрацьовували на нас свої «вміння». Всі вони були місцеві колаборанти, з херсонської «Північної виправної колонії №90», Херсонського слідчого ізолятора і з Голопристанської виправної колонії №7, що в селі Стара Збур’ївка.

Росіян було небагато – можливо, тільки в «особливому» відділі і ще один «опер» був їхній. 

Начальником загону в ізоляторі Чонгара був колаборант Селюк Антон Володимирович, який працював у слідчому ізоляторі в Херсоні. Ще там був фельдшер з херсонського ізолятора, який у окупантів дослужився до посади «начальника медичної служби». Начальником у Чонгарі став Тютюрай Олег Вікторович, який теж працював у херсонській «Північній виправній колонії №90» (Саме він очолив незаконно створений росіянами «следственный изолятор» і займався репресіями проти цивільних осіб. У грудні 2023 року суд заочно виніс йому вирок – 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, – прим. автора). Як на мене, український суд дав йому дуже мало, адже очолювана ним бригада спецназу УСИН Херсонщини (окупаційне «управление службы исполнения наказаний» – це установа-клон «УФСИН» Херсонщини – окупаційного «управления федеральной службы исполнения наказаний», який очолює інший відомий зрадник Євген Соболєв,  – прим. автора) найбільше знущалась над викраденими людьми. 

Був у Чонгарі заступник начальника тюрми – Шах Леонід Михайлович. Я коли прочитав про нього в медіа, одразу його впізнав. Ще був Андрій Олександрович, «Саныч», по прізвиську «Кожаный» або «Кожа» чи «Кажан». Можливо, це його прізвище. Він був нижче рангом, але знущався над полоненими, мабуть, більше за всіх.Олег Батурін: Як гадаєте, чому вони були такими жорстокими?

Олексій Барчук: Попервах їм платили дуже велику як на той час зарплату – близько 76 тисяч рублів на місяць. Ми про це чули, коли вони між собою розмовляли в коридорі. Потім їм стали зменшувати зарплату і вони менше стали до нас чіплятися.

Їх змушували вчитися проводити в камерах обшуки за російським законодавством. От на нас вони й «тренувалися»: по три-п’ять разів на день влаштовували ті обшуки. Виганяли нас у коридор, примушували протягом певного часу вибігати і забігати назад, стояти в дуже складних позах – хто не тренований, тому більше п’яти хвилин дуже важко втриматись. Деякі люди не витримували, падали на коліна. Їх за це наглядачі били. І погрожували: «Если не встанешь – забьем насмерть!» Били всіх. Не було нікого, кого б за щось не били.

Коли ми поверталися до камери, там усе було перевернуто, нам давали п’ять хвилин, щоб усе прибрати. А потім усе починалось по-новій. В якийсь момент наглядачі перестали нас бити. Мабуть, через те, що там стало більше бранців і вони не могли приділити часу на знущання для кожного. Найбільше нас діставалось від спецпризначенців окупаційного «УФСИН». Вони приїжджали час від часу і конкретно на нас тренувались. Били по ребрах, ногах, всьому тілу – тільки по обличчю не били ніколи. Бо до того новенького СІЗО частенько приїздили якісь комісії з перевірками і питали у нас, наївні: «У вас все хорошо?» Ми відповідали: так, у нас усе добре. Коли ж комісія виїжджала – все продовжувалося знову.

Пам’ятаю як встановили камери відеоспостереження за нами. Нам забороняли то сидіти, то лежати. Постійно була купа заборон. Наприклад – не можна займатися спортом, якимись вправами, то курити забороняли. Сміятися, голосно розмовляти теж забороняли. Якщо хтось не слухався – карали всіх. Наглядачі називали це «воспитанием по Макаренко»: один провинився – відповідає вся камера. 

Пам’ятаю як спецназ «УФСИН» вивів нас на чергову «перевірку». У одного з наших піднявся тиск і він впав, втратив свідомість. Росіяни його побили, змусили повзти назад до камери. Але чоловік не міг навіть поворухнутися. Росіяни розлютилися і сказали: «Если ты не ползёшь, то все остальные будут приседать!» Нам довелося присідати до тих пір, поки він таки не зміг заповзти до своєї камери. Нам порахували, що ми встигли присісти 205 разів.

Від такого «режиму» у багатьох хлопців сильно поопухали ноги. Настільки, що вони не могли до туалету ходити. Але лікар у СІЗО нічим не міг допомогти: жодних ліків у нього не було. Свобода за 5 тисяч доларів

Олег Батурін: Коли окупаційний суд став розглядати вашу справу? Як це починалось?

Олексій Барчук: Моя дружина найняла адвоката. Спочатку це був Шаміль з Криму. Він один раз приїхав до Чонгара десь у березні 2023 року і просто спитав як у нас справи. То була розмова ні про що. Потім Наталка знайшла іншого адвоката і він уже став добиватися, щоб нас відпустили хоча б під домашній арешт. Новий адвокат збирав докази того, що нас неправомірно заарештували, неправомірно тримали такий довгий час без висування жодних обвинувачень. 

Трохи згодом окупанти призначили нам нового «слідчого» по справі, який приїхав з Підмосков’я. Він потім сказав, що мене, Олега і Ліду спробують відпустити під домашній арешт. Однак росіяни щось наплутали і відпустили першими Олега, Ліду і Артема Барчука. Моя дружина зняла в Чонгарі будинок, щоб можна було надати в «суді» докази, що ми всі маємо де тут бути під домашнім арештом. Мій адвокат спробував оскаржити ухвалу про продовження мого перебування під арештом, однак нічого з цього не вийшло. 30 серпня 2023 року мене викликав до себе «слідчий», у якого вже був Сергій Барчук і спитав, чи хочемо ми завтра вийти на свободу і що у нас навіть не буде «судимості»? Звісно, хочемо. Він посадив нас до машини і привіз до дому, який зняла Наталка. Згодом туди під’їхав мій адвокат і адвокат Сергія, мені сказали підписати якийсь документ. 

Росіяни замінили нам статтю «обвинувачення» на якусь іншу і відтепер окупаційний пенсійний фонд не мав до нас жодних претензій. На наступний день нас відпустили.

Але це було не просто так, як виявилось. До нас приїхав адвокат і пояснив, що росіяни не повернуть нам наші документи, поки ми їм не заплатимо – по $5 тисяч з кожного. Ми зібрали гроші, за мене перерахував потрібну суму мій син. Поки ж чекали грошей і повернення документів, ми зайнялись своїм здоров’ям. Бо ми тоді виглядали – жах просто. Чахлики невмирущі! 

З Чонгара ми виїхали з дружиною до Криму, а потім відправились до Естонії, до родичів. Виїхав з окупації і Олег Самотой. Він після всього пережитого став нам більше ніж друг – він уже як член нашої сім’ї. Навіть сина його моя дружина називає «двоюрідний синочок». 


«Якщо ти людина нечесна і не хороша – в полоні це одразу видно»

Олег Батурін: Чи були серед інших бранців, з якими вас тримали росіяни, знайомі вам люди?

Олексій Барчук: Я бачив Ігоря Колихаєва, міського голову Херсона. Він у Чонгарі сидів. Двері наших камер були напроти. Нам і до цього казали, що в СІЗО сидить Колихаєв. А потім, коли у нього була відкрита «кормушка», я його побачив. Це була камера №22, на її дверях було написано «Иван Иванович Иванов». На дверях кожної з камер було написано, хто там сидить і фото. На дверях камери Колихаєва фотографії не було.

З Чонгара його вивезли 29 червня 2023 року. Куди – не знаю. Наскільки я знаю, в Чонгарі його не катували. Навіть коли представники «УФСИН» приїздили, вони нічого з ним робили. 

А ось інших бранців я до того не знав. Знаю, що серед них були колаборанти. Наприклад, Володимир Стацик. Довго він сидів…

Олег Батурін: Це ж відомий колаборант із Каховки!

Олексій Барчук: Так, він із Каховки. Вже потім я дізнався, що в Україні Стацика звинувачують у колабораційній діяльності, бо він працював в окупаційній поліції. 

Мені він розповідав, що його примусили. Коли почалась повномасштабна війна, він працював у місцевому громадському формуванні з охорони правопорядку «Щит». Володимир Стацик сказав мені, що він з іншими хлопцями вирішив слідкувати в Каховці за порядком, бо в місті вже правоохоронців не було. Вони дивились за порядком, виїздили на чергування. А потім [на початку квітня 2022 року] у Каховці з’явився начальник окупаційної поліції [Олег Буховець], який сказав хлопцям: «Йдіть до нас у «поліцію», всі!» Багато хто відмовився.

Стацик теж попервах не хотів. А потім взяв і здуру підписав документ та пішов туди на роботу.

Вовка потрапив до нашої камери, коли ми ще сиділи в Дніпровському райвідділі поліції в Херсоні, влітку 2022 року. Потім його з нами перевезли до Каланчака, а потім і до Чонгара. Моя дружина зв’язалася з сестрою Стацика і вона передавала йому через Наталку якісь передачі.

Олег Батурін: За що ж росіяни позбавили Володимира Стацика волі?

Олексій Барчук: Він хоч і погодився працювати в окупаційній поліції Каховки, але дуже хотів «дати задню». Тож росіяни повісили на нього розбещення малолітніх. 

Звільнили Стацика раніше ніж мене. У Вовки є брат десь під Москвою, має свою фірму і у нього є гроші. Вони найняли московських адвокатів і добились, щоб викупити Володимира Стацика. Тож росіяни відпустили його з тюрми за гроші. Коли його відпустили, він ще у моєї дружини Наталки з місяць, мабуть, жив у Чонгарі. Чекав поки йому повернуть документи і відібрану у нього в Каховці машину. Потім він їздив до Каховки владнати свої справи. 

Однак нічого поганого за нього я взагалі не можу сказати. Володимир Стацик – нормальний, звичайний чоловік. Просто зробив хибний крок, повівся на, так би мовити, «пропозицію» окупантів. Ще з нами сидів Олександр Гавриляк, якого росіяни звинувачували в продажі зброї. Був ще Володимир Оксамитний, ми його називали по-батькові – «Анатоліч». Обидва вони теж із Каховки, їх також випустили раніше за мене. «Анатоліч» казав, що займається ремонтом автомобілів, що має свій будинок і хвору дружину. Він дуже хвилювався, що вона його не дочекається…

Ще з нами сидів один поліцейський з Каховки – Михайло Повшик. У нього була не звичайна посада.

Олег Батурін: Начальник відділення карного розшуку окупаційної поліції Каховки, він же ветеран АТО, допитував в окупації викрадених у Каховській громаді людей.

Олексій Барчук: Кажу ж, не простий «поліцейський»! Його до нас уже в Чонгар привезли. Він теж сидів із Гавриляком і Оксамитним. Потім їх відпустили.

Ще сидів з нами один цікавий чоловік – Папян Вазген Вруйрович, з Дар’ївки, підприємець. Його забрали нібито за те, що він у когось вкрав мотоцикл. 

Папяна привезли спочатку до Дніпровського райвідділу поліції, тримали разом із Лідою Подозерською в Чаплинці, а потім зі мною у Чонгарі.

Мені він розповів, що відкрив автомайстерню біля Херсонського машинобудівного заводу і там з дозволу ФСБ РФ ремонтував машини. Автівки росіян він ремонтував безоплатно, а ще торгував спиртом під прикриттям ФСБ. Спирт він брав десь у Каховці, а збував його на Дніпровському ринку. 

Олег Батурін: Тобто, був, по суті, колаборантом?

Олексій Барчук: Відверто кажучи, Стацика мені було більш шкода, ніж Папяна. Хоча у Вазгена доля була непростою. Він розповідав, що його родина переїхала до Херсонщини після землетрусу у Вірменії, вже у Дар’ївці він пішов до школи. Дитинство у нього було важким, його всі обзивали, били, принижували – як він сам казав. Тож він трохи обізлився, став займатися боротьбою. Батьки його жили доволі бідно, а дядько його сидів у тюрмі, він не знав інших способів заробити на життя крім як нечесних. Вазген розповідав, що за домовленістю з окупантами він їздив до Олешок, збирав на штрафмайданчиках покинуті машини, марафетив їх і продавав. З того під час окупації він і жив.

Ми Вазгену пояснювали, що так робити не можна, що на чужому горі до раю не в’їдеш. Не певен, що наші розмови на нього якось подіяли.
Взагалі у полоні кожна людина проявляє себе по повній. Якщо ти людина нечесна і не хороша – це одразу видно. Ти можеш скільки завгодно намагатися це приховати, і вважати себе кимось особливим, але в полоні у росіян правда обов’язково проявиться. Всі почуття там загострюються, кожну недомовку, кожен погляд, кожен твій подих бачать інші. Свою нещирість там не скриєш. 

ЦЖР