«Наче я новий строк там сидів». Після звільнення з тюрем викрадені громадяни України застрягають у депортаційних центрах РФ і на кордоні

На момент початку російського широкомасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року на територіях, які окупувала російська армія, у колоніях і слідчих ізоляторах, за офіційними даними, перебували понад три тисячі осіб. Згодом цих людей незаконно перевозили по окупованій території та етапували на територію Росії. 

Правозахисники говорять про застосування до них тортур, утримання в неналежних умовах та спроби завербувати у російську армію. Така ж ситуація спостерігається і щодо громадян України, ув’язнених у Росії з політичних мотивів.

Навіть після завершення терміну покарання ці люди не можуть повернутись додому, бо їх знову затримують російські силовики — начебто за порушення міграційного законодавства — і ув’язнюють у центрах тимчасового утримання іноземців. Теоретично після цього їх мали б депортувати в Україну, але через розірвані дипломатичні відносини у відповідь на російську військову агресію це виявляється фактично неможливим для втілення. Так колишні ув’язнені опиняються у невизначеному статусі на довгі місяці та змушені повертатись через треті країни, часом так само застрягаючи у буферних зонах і повністю покладаючись на допомогу волонтерів і правозахисників. 
«Ґрати» дослідили ситуацію та розповідають подробиці. 
В 

«Пацани, танки йдуть»

Російське вторгнення у Херсон у лютому 2022-го ув’язненим Північної колонії №90 запам’яталося доволі яскраво. Хоча що саме відбувається, там зрозуміли не одразу, розповів «Ґратам» один із очевидців тих подій Олексій (прізвища не вказуємо на прохання наших співрозмовників).

«Там у нас сад навпроти зони, виходить. І пацани щось вийшли — і тут вертаються, кажуть: дивіться, пацани, танки йдуть. Тоді почали літати вертольоти їхні. Ми вийшли, позалазили на дах, стали дивитися, як їдуть танки. Вони заїжджали з боку Берислава, через ГЕС (Каховська гідроелектростанція) їхали, виходить. Під’їхали до села, і всі — танки, бронетранспортери — всі повернули дула оці, кулемети свої до нас. Вони, може, не знали, що це зона. І вертоліт теж розвернувся на висоті… Дивляться, що народу багато повилазило. А ми не боялися, нічого не робили, просто дивилися», — пригадує чоловік. 

Через деякий час вертоліт, що завис над ними, знову розвернувся і полетів у бік Чорнобаївки, де був аеродром. Але з поля зору окупантів в’язниця не зникла. 

За кілька днів російські військові зайшли в колонію, всіх вишикували і повідомили, що відтоді керуватимуть вони, а якщо хтось чинитиме опір, то з ним «будуть прощатись». 
Певний час наче нічого не відбувалось, а ближче до весни-літа, за словами Олексія, до них почали привозити ув’язнених із інших колоній і СІЗО в регіоні. 

«Спочатку в таборі нас було чоловік 600-700, ну, може, 800, а стало більше двох тисяч. Ми спали на триярусних ліжках. А 23-го числа…23 листопада, ні, жовтня, нас повезли у Голу Пристань, де  туберкульозна зона була  Голопристанська виправна колонія №7 — лікувальний заклад середнього рівня безпеки для чоловіків, засуджених до позбавлення волі, які хворі на туберкульоз, розташований у селі Стара Збур'ївка Херсонської області. Міст був розбитий уже, вони на поромах попривозили нас у «семьорку» — а там просто жах, руїни якісь були — і протримали там десь два тижні», — каже він. 

Потім до колонії приїхали військові на  «Тиграх»  бронеавтомобіль із кулеметом на даху, який є на озброєнні РФ, поділили ув’язнених на групи і почали вивозити кудись іще. 

«Сім чи вісім «воронків» одразу заїхали. У кожен «воронок» залазили по 30-40 чоловік. У нас було 35 чоловік у «воронку». Першу партію нас, чоловік 250, повезли на  Армянськ  місто в окупованому Росією Криму, біля адмінкордону з Херсонщиною, ми постояли години дві — і нас повезли у Сімферополь. Там у них — ФСБшна тюрма,  СІЗО №2  За даними правозахисників, зараз у Сімферополі діють три слідчих ізолятори окупантів: СІЗО №1, СІЗО№2 та СІЗО№8, що підпорядковується ФСБ. Два останніх відкрили після початку широкомасштабного російського вторгнення. Правозахисникам відомо про утримання там військовополонених, а також свавільно затриманих цивільних громадян України, зокрема, з Херсонської та Запорізької областей, де вони тримають полонених наших. Ну, і нас», — говорить Олексій. 

В 

«Якщо на промзону не ходиш, то в ямі сидиш»

У Сімферополі етапованим влаштували «прийомку»: усіх, хто виходив із автозаків, били охоронці. Олексій каже, що його били по ногах і попереку. Інший співрозмовник «Ґрат», ще один із тогочасних ув’язнених, Віталій, розповів, що дехто від побоїв втрачав свідомість. 

«Нормально нас побили, дуже сильно. Комусь зуби повибивали, мені там зуб вибили. Когось били так сильно, що вони «вимикались», і їх потім приводили до тями. Нічого від нас не вимагали. Не знаю, чого вони хотіли. Мабуть, враження на нас справити», — припускає чоловік. 

Згодом така практика повторилася вже в Росії, куди ув’язнених перевезли із Криму, каже Віталій. Після прибуття він з’ясував, що опинився у колонії №14 у Краснодарському краї. 

«Коридор такий зробили із міліції чи кого там іще, ОМОНу (російські спецпризначенці). Ти поки біг від «воронка» до їхньої адміністрації, то тебе вони палицями [били], кричали, крили лайкою нецензурною. Зайшли у ту кімнату, там купа їхньої адміністрації. Нас роздягли догола, позабирали всі речі наші. В процесі теж били людей, провокаційні запитання ставили. Дали роби, поселили в бараки. Спочатку в один усіх звезли, а потім минув десь тиждень, і нас розкидали повністю по зоні», — пригадує Віталій. 

Олексій потрапив у колонію №2 у селищі Двубратському, теж у Краснодарському краї. Там їм одразу поставили умову — всі мають працювати: в’язні шили куртки від форми співробітників автозаправок чи будівельників і обрізали нитки на камуфляжній формі «для мисливців». Гроші за роботу їм не платили. 

«Ти якщо на промзону не ходиш, то в ямі сидиш. А там до тебе ставлення таке, як до собаки», — говорить Олексій. 

За словами співрозмовників «Ґрат», в обох колоніях їх закликали оформити російський паспорт, залякували, комусь із засуджених пропонували долучатись до російської армії і воювати проти України. 

«Багато хто з хлопців побрали ті паспорти, лишились там. Але багато відмовились. Моя країна — це моя країна. Так, ми — покидьки своєї країни, натворили, так, але ми не зрадники. Хотіли, щоб ми позиції [українських військових] здавали. Та вони мені хату розбомбили, дітей в погріб загнали, а я — щоб на них працював? Та це просто гниди, тварюки, терміти, вони люблять чужими руками загрібати жар», — каже Олексій. 

В 

«Росія мене пропустила, а Латвія не прийняла»

Віталій від таких пропозицій адміністрації також відмовлявся і сподівався вже незабаром повернутись додому: йому залишалось три з половиною місяці від його терміну за ґратами. Говорить: дійсно, як прийшов час, із колонії його звільнили, але одразу того ж дня приїхали російські поліцейські і забрали його у райвідділ.  

«Склали на мене адмінпротокол, ніби я незаконно перетнув кордон Російської Федерації! Тоді повезли в суд. Суд мені призначив штраф у дві тисячі рублів і видворення з країни. І мене помістили у Центр тимчасового утримання іноземних громадян у них. Я там просидів вісім місяців. І ці вісім місяців, я так скажу, були наче я новий строк там сидів», — каже Віталій.  

За місяць групу утримуваних в цьому центрі повезли у Верхній Ларс на кордон з Грузією, аби провести видворення. Але цього не сталося. За словами Віталія, у нього був з собою український паспорт, але друге фото (на 25 років) туди не було вклеєно, тож російські прикордонники вирішили, що документ недійсний. 

Ще через пів року Віталія повезли на кордон з Латвією — доставили в Псков. 

«Чотири доби їхали. Це туди і назад. У наручниках нас везли, наче ми якісь особливо небезпечні злочинці. Голодні. В туалет нормально сходити неможливо. Кажуть: ідіть удвох. Ну, як це — удвох? Коротше кажучи, тоді Росія мене пропустила, а Латвія не прийняла. Мовляв, їдьте, звідки приїхали. Привезли мене назад», — розповідає чоловік.

За його словами, це тривало, поки в Росії якось не змінились умови для підтвердження особи іноземців. Після початку широкомасштабного вторгнення російський президент Володимир Путін видав кілька указів, які були начебто покликані врегулювати ситуацію з громадянами України. Зокрема, такий документ від 29 вересня 2023 дозволяв виїхати з території Росії у сусідню державу, якщо та погодиться, громадянам України, термін дії документів яких сплинув, а також людям без документів на основі копії довідки від російського МВС про встановлення особи. 

Справа зрушила з місця, якусь групу людей з центру тимчасового утримання нарешті депортували. 

Тоді Віталія і ще трьох чоловіків знову повезли у Верхній Ларс. Кордон проходили два дні. 

«Ми там [у транзитній зоні] перебували дві доби. Спали просто на підлозі. Хтось там ковдру якусь взяв, покривало, то можна було лягти поспати», — каже він. 

Віталій розповідає, що в Грузії їм допомогли волонтери: розселили, допомогли дати лад з документами. Потім він через Молдову повернувся в Україну.

«Я спілкувався зі слідчим. Моя мама писала заяву, ще коли я був в Росії. Але, чесно кажучи, я приїхав сюди, і не знаю, який у мене статус, чи визнали мене потерпілим. Не знаю, на якому я небі, взагалі… Але хотілось би, щоб це все не лишилось без покарання», — говорить Віталій. 

За даними української правозахисної організації «Захист в’язнів України», такі випадки дійсно розслідуються: станом на кінець 2024 року 244 колишні ув’язнені та 143 їхніх родичів отримали статус потерпілих у провадженні про порушення законів і звичаїв війни (стаття 438 Кримінального кодексу).  
В 

«Ввечері поселили у транзитну тюрму, а вранці повезли вже в Керч»

Тим часом Олексій у в’язниці в Краснодарському краї перебував ще два роки і три місяці. Каже, що українців із колоній в окупації привезли туди двома етапами: перший — той, де був він — налічував близько 150 осіб, і потім за кілька днів прибула ще одна група до 100 людей. 
Звільнився чоловік у листопаді минулого року. 

«11 листопада нас повезли в Краснодар, там ми просиділи добу, навіть менше. Ввечері нас поселили у транзитну тюрму, щось таке, а вранці повезли вже на Керч. У Керчі 45 днів я просидів. Тільки ми вийшли, шість чоловік, приїхала ФСБ, посадили нас в машину, повезли у райвідділ, почали фотографувати, відбитки пальців брати. Дали підписати якийсь бланк, щоб ми нічого не знімали, нічого нікому не розповідали, вибухові речовини не підривали. Та мені воно й не треба. Потім привезли нас у хостел», — розповідає Олексій. 

Нічліг оплатили волонтери. Потім з окупованого Криму колишнім ув’язненим потрібно було знову виїхати на материкову територію Росії і самостійно дістатися до кордону з Грузією. У Грузії одразу поїхали в українське посольство, потім чекали, поки оформлять документи, щоб повернутись в Україну.

«Все, я приїхав, моя жінка мене зустріла. Повернувся я додому», — каже Олексій. 

В 

«Докази були тільки у вигляді фотографій згорілого бушлата»

Окрім засуджених, викрадених із колоній в російській окупації, із проблемами під час звільнення стикаються й ув’язнені з політичних мотивів, які були свавільно затримані, засуджені та утримувались у Росії. 

Один із них — Андрій Коломієць, активіст Майдану, якого Росія затримала у 2015-му, коли той поїхав на зустріч зі своєю майбутньою дружиною Галиною, і засудила, звинувативши у нібито нападі та на бійців спецпідрозділу «Беркут» у Києві під час Революції гідності. У січні 2025-го чоловік вийшов на волю після 10 років ув’язнення, але його одразу затримали знову і помістили в центр для іноземних громадян. 

Свого часу його справа була дуже резонансною, обвинувачення представляла одіозна кримська окупаційна прокурорка Наталія Поклонська, пригадує керівниця Кримської правозахисної групи (КПГ) Ольга Скрипник. 

«Власне, жодних доказів не було. Докази були тільки у вигляді фотографій згорілого бушлата — і на тому все. І підкреслюю, що це була кримінальна справа в окупованому Криму за розслідуванням подій на Майдані в Києві. Це була дуже абсурдна справа, але людина все одно отримала 10 років, бо він дійсно був учасником Майдану, і це було головним тригером, власне, чому на нього вирішили повісити цю справу», — розповідає правозахисниця. 

За її інформацією, наразі Андрій Коломієць все ще перебуває у центрі тимчасового утримання іноземних громадян у Краснодарському краї Росії, тамтешній суд визнав його визнав його винним у порушенні міграційного законодавства. Спочатку чоловіка заарештували на 90 діб, потім 14 квітня продовжили цей арешт на такий самий строк.

При цьому Росія ще кілька років тому визнала перебування Коломійця на її території небажаним, і на цій підставі він підлягає депортації, зауважує голова КПГ.

«Він сидить там не один, там кілька десятків громадян України, які за різними статтями відбували покарання. Не всі вони з політичних мотивів були засуджені, але, тим не менш, усі вони незаконно перебувають у цьому так званому депортаційному центрі. Тому що формально Андрій підлягає депортації, але Росія у цьому відмовляє, посилаючись на так звану  СВО  російська влада називає свою воєнну агресію проти України терміном «спеціальна військова операція», і дипломатичних відносин між двома країнами немає», — каже Ольга Скрипник. 

За словами правозахисниці, Коломієць має українські документи, проте він не мав можливості вклеїти фото у паспорт у 25 років, бо на той момент відбував у Росії незаконне ув’язнення. 

«Вони його і депортувати не хочуть, і відпустити не хочуть. Тому вони його тримають у цьому депортаційному центрі. Це — типова проблема у всій Росії із 2022 року. Є певні механізми, але вони не є чітко регламентованими, правовими, це — більше політичні речі, коли деяких людей, все ж таки, відпускають. Або деякі громадяни України роблять документи тут, на нашій території, передають туди, і далі суд якось там виносить рішення», — розповідає Скрипник. 

Як зазначає голова Кримської правозахисної групи, утримання у центрах для іноземних громадян в Росії нічим не обмежене в часі, тобто може тривати доти, доки їхні суди продовжують такий арешт. Скрипник зауважує, що це не є просто наслідком правової колізії — такі заходи часто вживаються навмисно і застосовуються російськими силовими структурами, зокрема, і для тиску на українців. 

«Рано чи пізно навідуються представники міноборони російського, пропонують: може, ти все-таки до нас підеш, до російської армії — і все буде добре. Є випадки, коли тиснуть і вимагають піти на якусь співпрацю. Тобто вони використовують це дуже вразливе становище людей для того, щоб відправити їх на війну проти України. Хоча у нас (КПГ) не було зафіксовано випадків, щоб громадяни України погоджувались. Але я не можу говорити за всі депортаційні центри», — каже Ольга Скрипник. 

В 

Неволя після звільнення 

Станом на 24 лютого 2022 року на території України, які окупувала російська армія, відбували покарання 2422 засуджених та трималось під вартою 900 осіб. Це — дані Міністерства юстиції, надані «Ґратам» у відповідь на інформаційний запит. 

Організація «Захист в’язнів України», Центр прав людини ZMINA та Європейська мережа судового захисту прав ув’язнених (EPLN) спільно з науково-дослідною лабораторією Львівського державного університету внутрішніх справ зафіксували у листопаді 2022-го масштабну депортацію ув’язнених із пенітенціарних закладів, розташованих на окупованих територіях Херсонської та Миколаївської областей, до Росії. Загальна кількість депортованих, за їхніми попередніми оцінками, може становити близько 1800–2000 осіб.

Правозахисники окремо наголошують на незаконному характері депортації ув’язнених з окупованих Росією регіонів у Росію: міжнародне гуманітарне право забороняє примусове переміщення цивільних, окрім випадків евакуації для їхньої ж безпеки, однак тоді держава, що проводить евакуацію, мусить забезпечити людей задовільними умовами з погляду санітарії, здоров’я, безпеки та харчування. Цього здійснено не було. 

Також, за даними правозахисників, непоодинокими випадками були повторні затримання таких ув’язнених після звільнення у Росії і звинувачення їх у порушенні російського міграційного законодавства. 

Тоді ці люди опинялись у центрах тимчасового тримання іноземних громадян (ЦТУІГ), що могло тривати місяцями і фактично перетворювалось для них на нове ув’язнення. 

Як зазначається у доповіді, покинути територію Росії до серпня 2024 року громадянам України можна було через пункт пропуску на кордоні з Україною «Колотилівка-Покровка» або через транзитні країни — Латвію чи Грузію. Але з перетином кордону часто виникали проблеми.

«У лютому 2024 року латвійські органи правопорядку затримали групу з 14 людей із Херсонщини за підозрою у причетності до злочинної діяльності та повернули їх на територію РФ. Російські міграційні органи, своєю чергою, відправили затриманих до центру утримання іноземних громадян. У червні того ж року стався новий інцидент на латвійському кордоні, коли група з шести колишніх ув’язнених з Херсона протягом трьох днів не могла його перетнути. Чоловіків утримували в автобусі прикутими один до одного в очікуванні дозволу на перетин кордону. Зрештою цей маршрут використовувати припинили», — йдеться у документі. 

За цими даними, зараз транзит відбувається здебільшого через Грузію. 
В 

«Це такі ж біженці, що постраждали не менше за інших»

Об’єднання «Волонтери Тбілісі», про яке, зокрема, згадують колишні ув’язнені, діє у грузинській столиці з березня 2022 року. Спочатку планували передавати гуманітарну допомогу в Україну, згодом до цього напрямку додалася допомога шукачам притулку, розповідає засновниця ініціативи Марія Бєлкіна. Вона — громадянка Росії, що переїхала до Грузії близько семи років тому разом з родиною. 

Про ситуацію з українськими громадянами, що були незаконно вивезені у російські місця несвободи і їхні проблеми після звільнення, Бєлкіна дізналась влітку 2023-го від колеги. За словами волонтерки, вони поїхали на кордон і познайомились із групою колишніх ув’язнених, ті їм розповіли про вивезення під прицілом автоматів із колоній на окупованій Росією території і труднощі із поверненням додому. В процесі з’ясувалося, що йдеться про тисячі постраждалих, а отже, їхніх потенційних підопічних. 

«Спочатку моя команда була досить сильно проти. Мені довелося піти в певному сенсі проти них, сказати, що колишні ув’язнені — такі ж люди, як і всі решта, це такі ж біженці, що постраждали не менше за інших. І тут треба розуміти, що ці люди відбули своє покарання, і як мені здається, дістали більше покарання, ніж повинні були, враховуючи, що вони пережили. Це був липень 2023-го… І з того моменту почався потік», — каже Марія Бєлкіна. 

За її словами, відтоді на кордоні вони зустріли близько трьохсот таких людей. З українського боку «Волонтери Тбілісі» співпрацюють із правозахисною організацією «Захист в’язнів України», ті надають підопічним юридичну підтримку, документують їхні свідчення, допомагають із логістикою і квитками додому. 
Найскладніше — тим людям, у кого, крім довідки про звільнення, немає інших документів, зауважує Бєлкіна. Таких, за її спостереженнями, більше половини із тих звільнених з ув’язнення, хто опиняється на грузинському кордоні. Щодо них грузинська сторона подає запит українським дипломатам, а ті мають підтвердити її особу. 

«Такі люди опиняються у підвалі термінала, що будується. Йдеться про абсолютно нелюдські умови: відсутність гарячої води, опалення, нормального денного світла. Це — буквально підвал, у якому лежать будматеріали, і в якому наші підопічні примудряються жити, і таке життя може тривати місяць, може тривати півтора — такий звичний термін. Їх там навіть не годують, їжу привозимо ми», — розповідає волонтерка. 

В 

Як Україна реагує на ситуацію 

У Міністерстві закордонних справ України у відповідь на запит «Ґрат» зазначили, що через розірвання дипломатичних відносин на російській території не функціонують українські консульства, тож дипломати не мають змоги допомогти громадянам України перетнути кордон — вони можуть підключитися тільки у суміжних з Росією країнах. 

Як повідомив речник міністерства Георгій Тихий, через те, що російські органи влади найчастіше намагаються депортувати українців, що звільняються після відбуття покарання, до Грузії, Київ та Тбілісі узгодили окрему процедуру підтвердження громадянства та повернення в Україну громадян України, які відбували покарання в пенітенціарних закладах на тимчасово окупованій території України та були переміщені до Росії. 

«Після здійснення відповідних процедур громадяни України, як правило, документуються посвідченням особи на повернення в Україну. Оформлення та видача посвідчення на повернення в Україну здійснюється протягом одного робочого дня за умови наявності усіх підтверджуючих особу та громадянство документів. Українська сторона постійно працює над вдосконаленням механізму транзиту зазначеної категорії громадян через територію Грузії без тривалого перебування в цій державі та буферній зоні кордону з РФ», — йдеться у відповіді МЗС.

За цими даними, у 2024 році посольство України в Грузії оформило посвідчення на повернення в Україну 95 особам з числа раніше засуджених, а за перші три місяці 2025 року — 37 особам.

Водночас, як зазначило посольство України в Грузії у відповідь на запит організації «Захист в’язнів України» (документ є у розпорядженні «Ґрат»), у 2024 році йшлося про 216 звернень від раніше засуджених осіб на отримання такого посвідчення, а у 2025 році — про 44 звернення.
За словами юристки організації Анни Скрипки, в середньому процедура встановлення особи і підтвердження українського громадянства, що дозволяє її підопічним отримати потрібний для повернення додому документ, досі складає від одного до трьох місяців. Найгірше — тим людям, які в результаті отримують відмову. Як з’ясували правозахисники, серед тих, хто намагався в’їхати у Грузію 2024 року, таких людей було дев’ятеро, цього року посольство не зафіксувало жодної відмови станом на 20 березня. 

Як пояснює Скрипка, відмови найчастіше дістають люди, які до засудження в Україні з різних причин не отримали паспорт, а мають тільки свідоцтво про народження. 

«Наприклад, зараз на супроводі у мене клієнт, який третій місяць сидить в підвалі у буферній зоні. Посольство України в Грузії говорить, що не можуть [досі] його підтвердити. У нього відкрита форма туберкульозу, він кашляє кров’ю, задихається, вже чотири рази викликали швидку, але, на жаль, вони його не госпіталізують», — зауважила правозахисниця. 

За словами Анни Скрипки, станом на кінець квітня на супроводі організації одночасно перебувають близько 15 колишніх ув’язнених, а загалом до України з 2022-го повернулись близько 400 таких осіб і ще до сотні залишились у Грузії. 


Анастасія Москвичова
На фото зверху: СІЗО в Новочеркаську Ростовської області Росії, де утримують, зокрема, українських цивільних. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати