Молися, зараз будемо розстрілювати: росіяни катували і тримали у ямі чиновника з Голої Пристані

— Документи де? — питає чоловік, що розмістився за столом у тісній кімнаті. Він вичікувально дивиться на 55-річного затриманого українця Івана Мошенського, який сидить на стільці обличчям до нього.

Той стримано пояснює, що знищив усі службові папери. 

Чоловік за столом злиться і гарчить:
— Як це знищив?! Чому знищив?!
— Була така вказівка, — виправдовується Іван.
— Хто дав вказівку?! — не вгамовується окупант, якого сам Мошенський сприймає за представника Росгвардії, хоча той себе ніяк не відрекомендував.

За спиною Івана стоїть ще один росіянин і періодично бʼє його. Не лупцює безперервно, а навпаки — наче відмірює удари, щоб вони приходилися точно по вразливим місцям.

Така увага до Івана не випадкова — він обіймає посаду начальника відділу з питань надзвичайних ситуацій, цивільного захисту населення, території та мобілізаційної роботи у виконкомі Голопристанської міськради Херсонської області. Тож росіяни сподіваються вивідати в нього важливу для себе інформацію, та залишаються ні з чим. Наступні два тижні стануть для Івана найважчими і найдовшими в його житті.

Викрадення мера

Іван Мошенський працював у мерії Голої Пристані — місті за 40 хвилин від Херсона, якщо їхати автівкою через Антонівський міст, і 20 хвилин, якщо пливти катером по прямій. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення через сімейні обставини чоловіку довелося шукати собі інше житло. Він оселився на квартирі у родичів, де квартирантом мешкав ще один чоловік — Андрій на прізвисько “Зуб”.

Уже в перші дні великої війни російські війська окупували Голу Пристань, однак міська рада продовжувала працювати. Мошенський із колегами навіть домовилися з місцевими фермерами, щоб централізовано купувати в них картоплю та овочі і таким чином забезпечувати населення продовольством.

У магазинах ще були залишки продуктів, але нових поставок годі було й чекати, тож такі заходи мали допомогти містянам протриматися.

Якийсь час цей статус-кво зберігався. Аж поки росіяни не затримали мера Голої Пристані Олександра Бабича. Це сталося 28 березня 2022-го. Пізніше того ж року дружина Бабича Ольга розповість МІПЛ, що до цього в Голій Пристані вже знали про викрадення росіянами міських і сільських голів. — Містом ходили чутки, що Олександр наступний, — згадуватиме Ольга. 

За словами заступниці мера Світлани Лінник (у листопаді 2022 року президент Володимир Зеленський призначив її начальником Голопристанської міської військової адміністрації), окупанти забрали Бабича з його власного подвірʼя.

— Деякий час він перебував під конвоєм у своєму кабінеті, — розповіла Лінник МІПЛ. — Потім росіянин на ім’я Олексій розпорядився вивести голову. Бабич узяв теплу куртку, віддав мені ключі від своєї хати та службового авто. Його знову посадили до білого мікроавтобусу, з якого виглядали озброєні чоловіки в чорному. Автівка рушила у бік Скадовська. З того часу він жодного разу не вийшов на зв’язок.

Довгий час про місце утримання Бабича не знали ані його дружина Ольга, ані Світлана Лінник. Але потім стало відомо, що загарбники вивезли посадовця в окупований Крим: влітку 2022-го він перебував у СІЗО № 1 Сімферополя, в листопаді його перевели до СІЗО № 2.

Станом на початок 2023 року Бабича все ще утримували в СІЗО № 2, однак на поточний момент перевіреної інформації про його місце перебування немає. Росіяни не підтверджують його утримання офіційно, не висувають звинувачень та не надають адвоката.

Камера № 8

Після викрадення росіянами Бабича мешканці Голої Пристані вийшли до міськради на мітинг проти російського свавілля, згадує Іван Мошенський. Люди намагалися таким чином привернути увагу і показати свою позицію окупаційній владі. Проте ситуації це не змінило: загарбники потроху прибирали все більше “повноважень” на себе. 

— Наприкінці березня вони поставили ультиматум, щоб ми звільнили будівлю міської ради, — переповідає Іван хронологію подій. 

Тоді ті співробітники, що ще залишились у місті, вивезли документи з будівлі мерії. Ще на деякий час українські посадовці облаштувались у приміщеннях управління соцзахисту. 

Наприкінці травня в місті зʼявився призначений росіянами гауляйтер — так званий “голова військово-цивільної адміністрації Голої Пристані”. Ним став 44-річний український бізнесмен Геннадій Недялков, який до вторгнення мав кілька мʼясних підприємств на території Херсонщини.

У серпні 2023 року Теплодарський міський суд Одеської області визнав Недялкова винним у колабораціонізмі і заочно засудив його до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Саме Недялков остаточно припинив діяльність Голопристанської міської ради, змусивши посадовців залишити будівлю управління соцзахисту. Але документи чиновники все ж забрали з собою.

— Ну і все, з кінця травня ми вже, так би мовити, розбіглися, — продовжує розповідь Іван. — Були здебільшого вдома. Але [колеги] почали потрошку виїжджати через Василівку — тоді ще можна було виїхати.

Мошенський розумів, що йому теж непогано було б залишити місто, але власного транспорту не мав, тож продовжував жити на квартирі родичів.

У той день — 24 серпня, у свято української Незалежності, — прийшли, власне не по нього, а по його співмешканця. 

За словами Івана, Андрій “Зуб”, який колись працював рятувальником на пляжі, любив покурити маріхуану. З важкими наркотиками він не звʼязувався, але для окупантів і цього було достатньо (на окупованих територіях людей з наркозалежністю цілеспрямовано відловлюють від початку повномасштабного вторгнення). 

— Здається, в його гаражі знайшли коноплю чи щось таке, — розповідає Іван. — І після цього приїхали до нас на квартиру, щоб провести обшук.   

Це були поліцейські, які почали працювати на російську владу. Жодних документів вони не показували, але Іван їх впізнав. Ордера на обшук чи понятих також не було.

Під час перевірки колаборанти зазирнули і в телефон Мошенського, побачили українські Telegram-канали, переписки. Утім вирішальним моментом, скоріше за все, стали деякі робочі папери, зокрема відомості щодо укриттів у місті. 

Таким чином Мошенського затримали разом із його сусідом — посадили в мікроавтобус і відвезли у місцевий відділ поліції. Там Іван опинився в камері № 8, де вже перебувало кілька людей. Але до наступного дня більше нічого не відбувалося.

Допит

Десь о десятій ранку 25 серпня Івана викликали на допит у невелику кімнату на тому ж поверсі неподалік камери. 

Допит проводили не місцеві поліцейські, а росіяни — росгвардійці чи ефесбешники, як думає сам Мошенський. 
Івана посадили на стілець, привʼязувати не стали, але він навіть не намагався вставати, розуміючи, які будуть наслідки. Він згадує чоловіка, що сидів за столом перед ним. 

— Старшого я пам’ятав, бо він керував цими всіми підрозділами у місті, наскільки я розумію, — каже Іван. — Він і в міській раді заявлявся, поки я ще там був: зі мною не спілкувались, заходили в кабінет до керівництва [Світлани Лінник] і там вже вели якісь розмови.

Збоку від старшого за окремим столиком сидів ще один окупант, а позаду Івана стояв кремезний чоловік у масці.   

Івана питали про робочі документи, про керівництво (на той момент Лінник вже виїхала з міста, стверджує Мошенський). Але найбільше їх цікавила службова автівка, що належала міській раді, марки Ford Kugа. 

— Цей автомобіль окупанти забрали відразу, — каже Іван МІПЛ. — На той час він був уже десь в Росії, напевно. Тож я так їм і говорив, що їхні товариші давно його вивезли. 

Майже всі питання супроводжувалися ударами. Бив Івана той чоловік, що стояв позаду, — здебільшого по голові, також пройшовся по нозі металевим прутом.

Хоча Мошенський вважає, що побиття було стриманим. На його думку, окупанти планували залучити його в майбутньому до співпраці, тож намагалися не перестаратися з цим. 

Той, що сидів збоку від Івана, також один раз вдарив його ногою в обличчя — ніс не зламав, але губу розбив.

Найбільше під час цього допиту постраждали ребра й печінка. 

— По печінці він [чоловік позаду] бив не кулаком, а рукою, — пояснює Іван. — Видно, якийсь “спеціаліст”, бо він довго прощупував місце, в яке треба бити, а потім наніс ударів 20, таких коротких, давлячих.

Попри біль, Іван намагався не кричати. Йому здавалось, що демонстрація слабкості призведе до жорсткішого побиття, тому стримувався.

Намагаючись витиснути з затриманого бодай якусь інформацію, його душили: натягнули на голову пакет із супермаркету і стягували навколо шиї. Та поліетилен, певно, був із дірками, оскільки чоловік потроху втягував повітря.

— Він дихає, дихає! — чув Іван розлючені голоси. Тож це катування швидко припинили.

Допит тривав близько години. Після цього чоловіка відвели в камеру.

У земляній ямі

Приблизно о шостій вечора того ж дня Івана і ще одного затриманого на прізвисько “Алі”, якого теж взяли через маріхуану, вивели з камери в коридор. На голови намотали футболки і заклеїли будівельним скотчем, щоб українці нічого не бачили. 

Чоловікам наказали лягти на підлогу броньованого позашляховика типу “ТИГР”. Іван пригадує, що їх везли менше години, тобто вони відʼїхали десь за 50 км від Голої Пристані. Там їх вивели з машини і наказали стрибати в ями. Футболки з них знімати не стали, тож чоловіки все робили наосліп.

Іван опинився у квадратній ямі глибиною по груди. Пізніше він побачить, що “Алі” сидів на відстані півтора метри у схожій, тільки круглої форми.

Першу добу їх не годували, потім охоронці почали приносити консерви, паштет, хліб, чай. 

На другий день, 26 серпня, Івана витягли з ями і з завʼязаними очима повели до лавки, де влаштували новий допит. Росіянин, який допитував, не назвався, Мошенський його не бачив.

— Я зараз навіть не пам’ятаю, про що він питав, — зізнається колишній бранець. —  Але, здається, все про те ж саме: про керівництво, чи знаю я якусь інформацію, чи маю контакти з українськими силовими структурами.

Допит знову супроводжувався побиттям. На цей раз били по голові дволітровою пляшкою з водою.

Наступного дня Івана дістали з ями, стрічку з очей можна було приспустити, тому він трохи роззирнутися: зрозумів, що їх привезли в дитячий табір на березі моря. Згодом чоловік зрозумів, що його вивезли у Скадовськ.Бранця відвели у двоповерховий корпус і наказали підмести приміщення. У фоє були якісь речі, зокрема військові рюкзаки. Також Іван думає, що туди привозили спорядження для ППО.

Окрім цієї роботи, Іван майже весь час перебував в ямі.

— Це дуже вузький окоп, — розповідає він МІПЛ. — У мене був квадратний, тому я міг боком хоч одну ногу витягнути прямо. Вночі я примудрився навіть два рази підняти ноги до гори, зігнутися і таким чином лягти на спину. Але ж земля була гола.

На пʼятий день бранців поміняли місцями — тепер Іван опинився в круглій ямі:

— Не знаю, чому так зробили. Не сподобався я якомусь там “кренделю”.

У круглій ямі розміститися було важче. 

— Ти весь час сидиш у позі ембріона. Це дуже складно, — ділиться Іван спогадами.

В той же день на територію табору привезли ще двох полонених — батька й сина. У хлопця в телефоні знайшли якусь “просунуту програму”, як каже Іван, через що підозрювали, що він передає інформацію українським спецслужбам. 

Батька кинули в яму до “Алі”, хлопця посадили до Івана. І так невеликий простір став зовсім тісним. Разом вони пробули до ранку.

В обід наступного дня Івана і старшого чоловіка забрали з ям і посадили в пікап. Везли недовго, хвилин 15. За словами співрозмовника МІПЛ, вони приїхали до воріт сусіднього табору, де їх привʼязали до дерев будівельними стяжками. Згодом Іван дізнався, що це був дитячий табір “Слава”. 

— Стій тут, згадуй усе, що знав і не знав, а ми приїдемо — і тобі труба, — до погроз такого роду Іван уже звикнув. Окупанти увесь час обіцяли його то розстріляти, то закатувати.  

Так — в обнімку з деревом — він простояв ще добу. Час від часу туди підʼїжджали автівки, з яких виводили інших людей і привʼязували так само. 

— Ще було чоловік шість, — каже Мошенський. — Це такий психологічний вплив, тому що в туалет ніхто не відпускав.

За добу його відвели до самого табору. 

Сушарка

На території табору була велика пральня. Одне з приміщень слугувало для сушки одягу, рушників і постільної білизни. Обладнання тут не залишилося, але була металева конструкція, куди мали б вішати речі. Окупанти привʼязували полонених саме до неї.
Наручників не використовували — замість цього пристосували канати.

Іван зрадів, що більше не доведеться стояти — в приміщенні були стільці. Був і ще один позитивний момент: тут бранців годували три рази на день гарячими стравами.  

Коли Мошенський зайшов у кімнату, то побачив трьох привʼязаних людей. Вони були місцевими — двоє хлопців з Приморського Скадовського району і один із Брилівки Херсонського району.

— Цей хлопчик із Брилівки приїхав велосипедом на море покупатися, — розповідає він, — і його затримали, бо росіяни заборонили людям там бути.

“Сокамерників” Івана тримали вже тиждень — два. Періодично окупанти підвозили нових полонених. Так, за якийсь час у сушарці зʼявились троє людей із Покровських хуторів — жінка років 40 і двійко чоловіків. 

— Основна претензія [майже до всіх затриманих] була, що вони здають на підконтрольну українську територію пересування і розміщення російських окупантів, — пояснює Іван.

Утім особливої можливості поспілкуватися там не було — охоронці не дозволяли, а двері в кімнату завжди були відчинені.

Люди спали сидячи. В одну з ночей полонені вирішили поставити разом кілька стільців, щоб можна було лягти, але росіяни то побачили і заборонили. За будь-яке порушення “дисципліни” тут карали погіршенням харчування.

Деяких затриманих водили на допити, Іван знав, що когось катували струмом, когось жорстоко били. Мошенського більше не допитували.

Дорога додому

Восьмого вересня Іван почув: “На вихід!”

Мошенський відчув, що його мають відпустити. Разом із ним вивели і посадили у “бусик” чоловіка і жінку з Покровських хуторів. 

Українцям наказали сісти на підлогу машини. Поʼвязка на очах Івана (це вже був не скотч, а шмат тканини) просвічувалась на сонці, тож він бачив, що їх везуть скадовською трасою. Автівка минула спочатку Нову, а потім Стару Збур’ївку. Чоловік впевнений, що їх спеціально везли подалі, аби заплутати сліди. 

Врешті його висадили з машини за селом Забарине. 

— Вставай навколішки! — гарчав один із окупантів. — Молися, зараз будемо розстрілювати!

— Якби хотіли розстріляти, не везли б так далеко, — міркував собі Іван, але мовчав.

Росіянин пересмикнув затвор пістолета. Але потім кинув чоловіку його паспорт. Іван видихнув — це означало, що його точно відпускають.
Автівка, в якій ще сиділи двоє інших полонених, рушила далі.

А Іван встав і повернувся на трасу — тепер йому треба було дістатися домівки.

За хвилин 10 — 15 повз нього проїхав той самий “бусик”, тобто чоловіка і жінку висадили десь неподалік.

Мошенський йшов у бік Старої Збур’ївки. Намагався піймати “попутку”, проте ніхто не зупинився. Іван і сам розумів, що за два тижні полону в жахливих умовах став схожим на безхатька.

Ввечері він дістався села і відчув, як болить усе тіло.

— Почалися болі в паху, у суглобах, — розповідає Іван. — Два тижні сидіння у ямах і на стільці так просто не минули.

Чоловік згадав, що його знайомий живе за Новою Збур’ївкою, залишилось тільки дістатися туди. Він йшов через біль, але все одно кожні 60 кроків зупинявся, щоб перепочити. Побачивши здалеку синьо-червоні спалахи поліцейської автівки, зійшов з траси і затаївся в кущах — ризик потрапити знову до рук окупантів був надто великий.

Дорогою пішов дощ, що тільки ускладнив пересування, але врешті Іван дістався потрібної адреси. Переночував у знайомого, а на ранок той відвіз його машиною у Голу Пристань.

Девʼятого вересня він повернувся додому. Та залишатися тут було небезпечно, тому чоловік швидко завершив справи і 13 вересня катером дістався до ще окупованого Херсона, де в нього жила сестра. До 11 листопада, тобто до звільнення обласного центру, він перебував у неї.

Зараз Іван Мошенський живе у Херсоні, працює. Він залишається начальником відділу з питань надзвичайних ситуацій, але тепер уже в Голопристанській військовій адміністрації, яка поки що — до деокупації міста — базується в обласному центрі.

На здоровʼя чоловік не скаржиться. Каже, що пройшов ВЛК і лікар виніс вердикт: “здоровий”. Тільки, як зʼясувалось, під час полону він переніс інфаркт, ще в камері поліцейського відділку у Голій Пристані.

— Себе я не бронював, якось “западло”, — наостанок каже Іван. — Може, знадоблюся десь у ЗСУ, то я піду.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Авторка: Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ