Алла Тютюнник про сценарій фільму «Редакція» та його кафкіанську реальність

Що стоїть за успіхом сценарію, який завоював серця кінокритиків премії «Кіноколо»? Інтерв'ю з Аллою Тютюнник — співавторкою сценарію фільму «Редакція», який отримав нагороду в номінації «Найкращий сценарій фільму».

Фільм «Редакція», знятий на Херсонщині у 2021 році (фінал знімався в 2023 році у Словаччині), вже встиг отримати визнання на міжнародних кінофестивалях. Світова прем’єра фільму на 74-му Берлінському міжнародному кінофестивалі — Berlinale — супроводжувалася довгими оваціями переповнених залів та викликала бурхливі обговорення не лише серед глядачів, а й серед критиків. Сьогодні фільм вже побачили глядачі на міжнародних фестивалях у 12 країнах, а на сторінці у фейсбуці можна ознайомитися з графіком наступних його подорожей світом. 

«Редакція» — друга повнометражна картина Романа Бондарчука. За перший свій художній фільм «Вулкан», також знятий на Херсонщині, режисер у 2019 році отримав 12 нагород у 49 країнах світу, а в Україні — Шевченківську премію. Сценарії до обох фільмів написали «назавжди закохані в Херсон і Херсонщину» Алла Тютюнник, Роман Бондарчук і Дар’я Аверченко. 

Фільм «Редакція» взяв участь у сьомій Національній премії кінокритиків «Кіноколо» і за рішенням журі був представлений у номінаціях «Найкращий повнометражний ігровий фільм», «Найкраща режисура», «Найкраща акторка» та отримав нагороду в номінації «Найкращий сценарій фільму». 
Над сценарієм фільму працювали Алла Тютюнник, Роман Бондарчук, Дар'я Аверченко. Про задум і роботу над сценарієм фільму читачам «Вгору» розповіла Алла Тютюнник — відома українська письменниця, сценаристка, правозахисниця. 

Алло Миколаївно, чому ви обрали для фільму саме тему преси, свободи слова та боротьби з маніпуляціями?

Це частина мого життя. Я і моя родина — письменник Леонід Бондарчук і наш син Роман Бондарчук — багато працювали в різних ЗМІ, я добре знаю життя медіа зсередини. Роман Бондарчук з 14 років вже працював у одній з популярних херсонських газет і бачив, як пишуться новини, як робиться газета. Він був шокований, коли дізнався, що модні у 1990-х роках гороскопи складав працівник газети, як сам того хотів: якщо він сердився на редактора, то писав для його знаку Зодіаку дуже поганий гороскоп на найближчий тиждень, якщо був задоволений, то дуже гарний. Особливо вразив Романа один журналіст, він полюбляв кримінальні новини і вважав, що їх читає найбільше людей. Оскільки в реальному житті таких новин не вистачало, то він їх просто придумував. А ще полюбляв писати вигадані «викривальні» статті про місцевих бізнесменів і продавав їм ці тексти. Більшість бізнесменів платили, аби ця гидота не потрапила в газету. Якось він поділився з Романом своїм життєвим кредо: «Робити бяку людям корисно: вони розумнішають і вчаться бути обережнішими, а я заробляю гроші». 

Коли ми вже готувалися до фільму, Роман доручив виконавцю головної ролі — журналісту «Вгору» Дмитру Багненкові — взяти інтерв'ю у відомих журналістів, щоб ті розповіли, як вони працювали. Діма взяв багато інтерв'ю у впливових, маститих, журналістів, які вважалися зірками на Херсонщині і не тільки. Вони згадували фантастичні «приколи» про свою роботу, свої вигадки й маніпуляції й дуже веселилися. У фільмі є і монолог «зіркового» журналіста, той розказує новачку, як треба вигадувати історію так, аби вона була переконливіша за правду. Цей монолог ми взяли у фільм із записів Діми.

Роман задумав фільм ще в 2019 році, коли почався ковід, коли всі розділилися по «бульбашках», по групах «вірю» — «не вірю», жили в страху. Переляканим людям легко було нав'язати будь-яку теорію, і це дуже залежало від ЗМІ. Ми тоді багато говорили з Романом про відповідальність преси, про відповідальність журналістів, про віру людей у слово журналіста. Ми хотіли дослідити, як це все працює і впливає на суспільство, куди воно прийде, куди ми всі прийдемо — в тому числі і завдяки ЗМІ. Тоді Роман і запропонував, щоб ми зробили сценарій.

Алла Тютюнник і Роман Бондарчук

Написання сценарію було процесом довгим?

Сценарій не робиться за один раз, як і взагалі будь-який художній твір. Принаймні, я так не вмію: за один раз написала — і все. Восени 2019 року ми поїхали в Юрмалу, у нас там є друзі, оселилися в  будиночку в лісі. Це було необхідно, щоб тимчасово забути про всі свої численні обов’язки та справи і почати працювати над сценарієм. Ми тиждень з Романом обговорювали зібрані матеріали, аналізували записи, які робили ми самі й Діма Багненко. Через тиждень Роман поїхав, сказав, що сценарій треба закінчити через місяць. Я залишилася, і ми працювали дистанційно. Це було дуже складне завдання, майже нереалістичне завдання, але ми впоралися. Він приїхав через місяць, ми ще тиждень попрацювали вживу — і нам сподобався результат. Це був вечір 4 листопада, за вікном йшов перший тихий сніг, ми взяли пляшку шампанського, келихи і вийшли в засніжений ліс. У нас тоді ще не було ні чітких планів, ні грошей на фільм, але чомусь були впевнені, що фільм — буде. 

Потім ми дали сценарію полежати. У 2020-му році, під час локдауну, ми його перечитали, обговорили. І я знову опинилася сама у готельчику «Княжа Гора» біля Тарасової гори, працювала ще два-три тижні. Потім приїхали Роман із Дар’єю Аверченко, і ми обговорювали те, що я напрацювала, задавали одне одному тисячу питань: наскільки це логічно? наскільки це доречно? наскільки це правдиво? Реальність, яку ми описували, виглядала абсурдистською, але це була наша реальність, справжня, ми в ній жили багато років.

Дуже люблю ці періоди. Це така фантастична робота! Якісь герої з'являються нізвідки, стають живими і починають пручатися твоїм замислам щодо них. Вони щось хочуть робити по-своєму, вони діють інакше, і ти торопієш, думаєш: вони живі?

Потім Роман давав читати сценарій друзям, чиї думки були для нього важливі. Потім ми ще зібралися в Херсоні й доробляли сценарій. Потім, коли вже почалися зйомки восени 2021-го, деякі епізоди довелося скорочувати, а деякі — дописувати, бо час у написаному тексті тече зовсім інакше, ніж у фільмі… Восени усі епізоди, окрім фінального, Роман вже зняв. А зйомку фінального епізоду — посадку нового лісу — відклав на весну.

А 24 лютого 2022 сталося повномасштабне вторгнення військ ерефії. Якийсь час нам було не до сценарію й не до кіна. Але вже восени того року Роман написав мені, що потрібен інший фінальний епізод, і ми почали думати. На той час ми з чоловіком були біженцями з окупованого Херсона, жили в Румунії у друзів. Робота над фіналом фільму рятувала від пережитих страхів і невизначеності. Я написала 5 варіантів фінального епізоду, режисер писав свої варіанти, потім казав: давай ще подумаємо, це добре, але ще не так. І ми повернулися до варіанту, який придумали ще до війни: посадка лісу, але — після війни. Усе, що відбувалося в сценарії навколо посадки лісу, було доосмислено, написано і знято вже під час війни. І знімали цей епізод не в Олешківських лісах, які на той час були вже окуповані, а в Словаччині.

Зйомки однієї з фінальних сцен фільму «Редакція»

Це ж така довга історія — робити фільм! Коли нарешті його закінчили, я просто не вірила, що ми це змогли, що ми це подужали. Це в основному завдяки Роману, він не відступається, якими б не були перешкоди, він шукає, як вирішити проблему. І вирішує.

Ви говорили про беззаперечну довіру людей до преси, але зараз складається враження, що українці довіряють далеко не кожному слову ЗМІ...

Зараз дійсно не кожному слову, і так вже давно. Критичного мислення українці навчалися на своїх помилках і на різних семінарах, правозахисники видавали й видають багато навчальних матеріалів. Чимало чесних ЗМІ завели рубрики про те, як розрізняти фейки. Але у фільмі головний редактор газети «Пектораль» так говорить про неправдиву рекламну статтю: якщо нам замовили рекламний матеріал, гроші заплатили, ми маємо виконати замовлення. «Нас цікавлять рекламодавці і читачі, читачі і рекламодавці». Такою була і філософія редакторів найпопулярніших газет в Херсонській області.

Я все своє життя намагалася цих читачів якось просвітити, виховати критичне мислення, прагнення правди і розуміння, що робиться у світі. Я написала статтю на цю тему, на мою думку, дуже переконливу, принесла редактору найпопулярнішої газети. А він сказав: «Це прекрасна стаття, мені дуже подобається, але друкувати я це не буду, наші читачі цього не зрозуміють, їм потрібні інші, легші теми». Тоді, у 2002 році, ми з відомою правозахисницею Наталею Бімбірайте, Леонідом Бондарчуком та журналістом Андрієм Матросовим  вирішили зробити свою газету «Вгору», щоб люди вчилися розрізняти правду і неправду, щоб розуміли, що в світі робиться, щоб ставали активними, боролися за свої права, щоб вони впливали на владу, на ситуацію в місті й області. Газета була прекрасна. До нас приїздили експерти з Америки, з Польщі, вони казали, що серед регіональних ЗМІ України наша газета найкраща.

А мером у той час вже був колаборант Володимир Сальдо, який зараз служить окупантам на Лівобережжі. От яка роль ЗМІ була в тому, що Сальдо тричі підряд був мером у Херсоні? Дванадцять років! І всі його рекламні статті, брехливі від початку до кінця, місцеві газети із задоволенням друкували і брали за це гроші. А ми цього не робили. Ми боролися з Сальдо та його бандою, яка грабувала місто. Наші журналістські розслідування були вражаючі, центральні онлайн-ЗМІ їх поширювали, ми писали запити в прокуратуру, СБУ і в поліцію, деякі його оборудки нам разом з іншими активістами вдалося зупинити, як, наприклад, вирубку парку «Дубки» задля побудови супермаркету «Амстор». І Сальдо сказав бізнесменам: хто дасть хоч одну рекламу в цій газеті — прощайтеся з бізнесом. І як газета «Вгору» мала виживати за таких умов? Деякі дружні бізнесмени приносили нам гроші в кишенях, аби ми тільки не закрили газету. Але просили ніде про них не згадувати. Коли вже після 2014 року нам принесли в газету явно відверту проросійську рекламну статтю і запропонували великі гроші, ми відмовилися це друкувати, а дві найпопулярніші газети — надрукували. Ми написали в СБУ заяву про те, що статті сепаратистські, порушують закон України, а нам відповіли, що немає підстав притягати ці газети до відповідальності, бо це — свобода слова.

Один з наших героїв фільму, редактор популярної газети «Пектораль», звичайно, негідник. У тому сенсі, що його цікавлять тільки рекламодавці і гроші. І він готовий на будь-які компроміси, на будь-яку брехню. Але у фільмі він симпатичний. Він розумний, талановитий, амбіційний, він хоче бути успішним, він все життя робив свою газету. А як він міг стати успішним і не прогинатися перед владою за тієї системи, яка існує в Україні? Який у нього був вибір, щоб зробити газету популярною?

Ми не давали в газеті «полуничку», ми не вживали матюків, ми не друкували реклами алкоголю, заїжджих гадалок, «святителів», «спасителів», «святих Марій», а також реклами численних фінансових «пірамід» і «коучів», які обіцяли всіх зробити мільйонерами, натомість писали розкішні розслідування, викривали, рятували місто від банди Сальдо, яка нищила історичний центр. Ми боролися за своє місто, за думки читачів — і що? Начальник «Укрпошти» був особистим другом Сальдо. І він зробив усе, щоб «Вгору» не передплачували в місті і в районах. А конкуренти доплачували продавцям у газет у кіосках, щоб вони нашу «Вгору» не брали. Ми боролися 15 років, а папір дорожчав і дорожчав, і врешті решт паперову газету довелося закрити. Але тепер є незалежне й цілком успішне онлайн-видання «Вгору», і воно продовжує роботу.

Який був вибір у нашого героя-редактора? І взагалі, в кожної людини, яка хоче себе реалізувати в таких умовах? Я все життя думаю над цим питанням. Якщо не зміниться система, правила, закони, у таких, як наш редактор у фільмі, вибору практично не лишається. На щастя, в цьому світі є люди, для яких правда і справедливість важливіші за всі спокуси успішності. Є такі люди, як головний герой нашого фільму Юра, якого прекрасно зіграв Дмитро Багненко, бо він сам такий. В одному з епізодів фільму на питання коханої, як їй донести до людей свою правду, якщо вона тоне в тисячі неправд, Юра відповідає: «Якщо не говорити свою правду, вона стає отрутою». На щастя, таких людей стає все більше. Або ти підлаштовуєшся і можеш стати успішним, або ти не підлаштовуєшся — і тоді ти вічний борець, іноді успішний, іноді ні. Не всі витримують життя в боротьбі, не всі досягають успіху в житті, якщо стають на цей шлях.

Кадр із фільму «Редакція»

Події фільму, попри свою абсолютну реальність і правдивість, сприймаються як якийсь сюр, як те, чого не може бути. Така «нереальна реальність» була прописана вже у сценарії чи вибудувалась у процесі зйомок?

Така «нереальна реальність» — повсюди. Критики після показу фільму у Гамбурзі написали:

«Цей фільм своїм абсурдистським гумором надає нового звучання поняттям правди та справедливості».

Нам хотілося трохи струсити людей, щоб вони зрозуміли, в якому абсурді ми живемо. Так, гумор абсурдистський, але ж усе, що є в цьому фільмі, правдиве, відбувалося насправді. Наприклад, викрадення покійника з похоронного бюро озброєними найманцями іншої похоронної контори. Це чорний гумор, але це — правдива історія. А вибори мера Харкова Кернеса? Кандидат у мери був у комі, вже практично не дихав, але це не заважало газетам писати, що він не в комі, телебачення показувало його звернення до виборців з лікарняного ліжка про те, що він живий і скоро повернеться. І виборці проголосували практично за мертву душу — хіба це не чорний абсурдистський гумор нашого буття? Коли Сальдо знову — вчетверте! — балотувався на посаду мера, всі вже знали, хто він і що наробив у місті. Але журналісти справно писали рекламні статті, ці проплачені ним статті виходили в газетах, його агітатори ходили по домівках, а він сам... танцював на центральній вулиці в Херсоні. Слідом за ним інші кандидати теж почали танцювати. А коли я побачила, як під час передвиборчої кампанії Трамп з Ілоном Маском танцюють у передвиборчій кампанії в Америці, я зрозуміла, що божевілля — воно вже повсюди.  

Кадри з фільму «Редакція»

Програмні директори Голандського фестивалю Film by the Sea написали:

«Це майже кафкіанська алегорія, яка іноді містить більше правди, ніж нам би хотілося чути».

Так, ми зайшли у кафкіанський абсурд і намагаємося пристосуватися до нього. У своєму фільмі ми показали це, щоб люди прокинулися і захотіли би щось змінити у своєму житті.

Чи бачите різницю у сприйнятті фільму зарубіжного глядача та українців — принаймні тих, як бачили його на фестивалях?

Мене час від часу питають: а ви фільм свій робили для українського глядача чи для закордонного? Для всього білого світу ми робили. На фестивалі у Вроцаві глядачі  порівнювали події у фільмі і політичні перегони в Америці — і ці танці, і обмовки Байдена, і перев’язані вуха у прихильників Трампа для реклами, бо ж вважається, що у виборах головне — реклама. У Сараєві глядачі дійшли висновку, що фільм — це не лише про Україну, а про весь наш світ в еру постправди. Хтось із критиків написав:

«Смішний, злий і сміливий заклик до дій для України та її народу». 

Творці фільму «Редакція» на Берлінале: продюсерка Дар’я Бассель, оператор Вадим Ільков, співавторка сценарію та співпродюсерка Дар’я Аверченко, співавторка сценарію Алла Тютюнник, співавтор сценарію і режисер Роман Бондарчук

Світло в кінці тунелю Ви бачите?

Я би вже померла, якби не бачила. Що б не відбувалося, я буду робити свою роботу. У мене є усвідомлення місії, я буду пистаи й робити те, що я вважаю правдою. Я буду доносити свою правду, наскільки мені це вдасться. 

Роман Бондарчук, Алла Тютюнник, виконавиця головної ролі у фільмі «Редакція»Жанна Озірна, Дар’я Аверченко на Sarajevo Film Festival, серпень 2024 року

Лариса Жарких, Вгору

P.S. В український прокат «Редакція» виходить 28 листопада, а до того Роман Бондарчук зі своєю командою буде їздити і зустрічатися з глядачами на допрем'єрних показах у 10 містах України, серед яких є і Херсон. Не пропустіть можливість побачити цікаве українське кіно, до того ж зняте на Херсонщині, та поспілкуватися із режисером-земляком!