«Він врятував не одне життя». Як військовий медик Юрій Армаш потрапив у полон і допомагав у Новій Каховці українцям, закатованим російськими окупантами

«Коли мене схопили росіяни і відправили до катівні в будівлі поліції, в одній з камер я зустріла військового медика Юрія. Він рятував усіх, кого окупанти приводили непритомними після «допитів» і катувань. Він врятував не одне життя», - так згадує про своє знайомство з полоненим Юрієм Армашем Оксана Якубова, директорка Новокаховського ліцею №2 з Херсонщини, яку в серпні 2022 року російські військові незаконно позбавили волі. 

Військового медика Юрія Армаша з села Клембівка Ямпільської громади Вінницької області повномасштабна війна застала в Олешках, що під Херсоном. Він не зміг вчасно вибратися на підконтрольну українську територію і 3 квітня 2022 року потрапив у полон. Росіяни його тримали понад рік. За цей час він встиг побувати в одній з найвідоміших катівень Херсонщини, створеній окупантами в захопленому відділі поліції в Новій Каховці. Також його утримували в Севастополі і сумновідомій колонії №12 у Ростовській області, яку називають концтабором для українських військовополонених і цивільних бранців росіян. 

У полоні Юрій Армаш став свідком жорстокого ставлення окупантів до українців, катування, зґвалтування неповнолітньої дівчини і багатьох жінок. У Новій Каховці він дізнався історії багатьох людей і як працює збудована росіянами система терору проти мирних місцевих мешканців. У тій катівні він зміг врятувати життя ув’язнених тим, що тільки було під рукою. 
В червні 2023 року мати і сестра Юрія Армаша створили петицію до президента України Володимира Зеленського з проханням присвоїти йому почесне звання Героя України. Менше ніж за два місяці петиція набрала необхідну кількість голосів і зараз очікує на відповідь президента. 

Про свій полон, про побачене і почуте в російських катівнях  Юрій Армаш розповів в інтерв’ю Центру журналістських розслідувань.

«Я намагався виїхати до Херсона з Олешок, але мене ніхто не захотів підбирати» 

ЦЖР: Де саме застало вас повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Яким ви запам’ятали день 24 лютого 2022 року?
Юрій Армаш: Я був в Олешках. 14 лютого 2022 року я прибув до своєї частини для звільнення: 17 лютого у мене закінчувався контракт. Я здав свої документи і мені сказали почекати два тижні. Мене попросили залишатися неподалік від полігону в Олешківських пісках, щоб за першим дзвінком я міг прибути до частини. Тож я зняв там квартиру і чекав.

24 лютого о 7:50 ранку я був у центрі Олешок і бачив як прилетіли гвинтокрили, з яких росіяни спустили свій десант між житловими будинками неподалік від «АТБ». Ще один гвинтокрил полетів до Антонівського мосту. Вони не мали жодних позначок, але коли військові стали спускатися, по їхній формі я побачив, що це були росіяни. 

В самих Олешках тоді почався хаос. Місцеві намагалися кудись виїхати, втекти. Інші просто стояли і все знімали на свої смартфони, хтось забігав до магазинів і змітав з полиць усе, що там було. Передати це неможливо. Я теж забіг до магазину і почав купувати продукти всі підряд, бо не знав, що буде зі мною далі. 

Українських військових я в місті тоді не бачив. Але трохи згодом я їх зустрів, коли намагався виїхати з Олешок в бік Херсона. Я став біля мосту на зупинці, але протягом години мене ніхто не захотів підібрати. Хоча я був сам і в цивільному одязі. Можливо, це мене тоді й врятувало. Бо якби мене побачили у військовій формі ті, хто спускався з гвинтокрилів, думаю, реакція була б зовсім інша.
ЦЖР: Тож ви вирішили залишитися в Олешках?
Юрій Армаш: Виїхати з міста мені не вдалося, тому я повернувся до квартири, яку знімав у передмісті Олешок. Дорогою я зустрів наших військових – танкістів з моєї бригади. Вони мене впізнали, ми привіталися, я побажав їм удачі і вони на чотирьох танках поїхали далі. Два з них попрямували до центральної частини міста, а інші два в напрямку об’їзної дороги. Вже дійшовши додому я почув постріли з танків. Я зрозумів, що почалося зіткнення з ворогом і що тепер тут буде дуже гаряче.

Я швидко заніс продукти і спустився вниз на перший поверх. В цей момент почався артобстріл, дуже близько. Багато людей з квартир повибігали і не знали, що їм робити. Я порадив спускатися всім разом до підвалу. Почалася автоматна стрілянина: мабуть, наші почали стріляти в той російський десант. 

Стрілянина тривала десь з півгодини. Тоді до нашого підвалу забігли два хлопці. Дуже молоді: одному 21 рік, іншому 24. Хлопці з нами пересиділи стрілянину, але не знали, куди їм далі йти. Вони сказали, що війна застала їх у селі Ліві Саги, де вони нібито відпочивали. Я запропонував їм залишитись у мене. Вже познайомившись ближче, я дізнався, що один із них із Харкова, а інший з Запорізької області. Про те, що вони військові ЗСУ я дізнався лише наприкінці березня, коли вони наважились мені про це сказати. Я ж їм одразу зізнався, що є військовим і постійно заспокоював хлопців, що скоро все буде нормально і ворога вдасться вибити з Олешок.

Так ми жили разом до 3 квітня. Час від часу перебіжками вибігали за продуктами. Оскільки по місту вже стояли російські блокпости, ми намагалися вийти, коли їх на деякий час знімали і можна було не потрапити їм на очі. А потім стало геть сутужно. В нашому мікрорайоні російські військові почали виламувати двері і заселятися до квартир, постійно стукали до людей, перевіряли документи. Я зрозумів: якщо вони прийдуть до нас, у них виникне дуже багато питань. Ніхто б не повірив, що три молодих хлопці з різних куточків України просто так живуть собі в орендованій квартирі в окупованому місті.  

3 квітня ми вирішили спробувати виїхати з окупації. Узгодили все з нашою військовою частиною, знайшли перевізника з Нової Каховки, який за 17 тисяч гривень погодився перевезти нас до Запоріжжя. Його «пробили» наші служби, водій виявився «чистий», але нам потрібно було якось дістатися до Нової Каховки. Задача не з простих. Забрати ж нас з Олешок водій ніяк не міг. Ми вирішили діяти. Часу чекати у нас уже не було.

Коли ми виходили з будинку, серце було в п’ятках. Бо йти довелося через коридор із російських військових. Вони запросто могли нас зупинити і спитати документи. Як би ми їм пояснили, хто ми такі? Слава Богу, пройшли. І пішли за гугл-картою полем, тримаючись правої сторони дороги. 

Пройшли два російські блокпости. А вже на третьому вони нас побачили в бінокль і почали в нас стріляти. Ми спробували втекти, але почувши, що кулі свистять коло вух, що в нас стріляють на ураження, я крикнув хлопцям зупинитися і не рухатись.
ЦЖР: Це вже було за межами Олешок?
Юрій Армаш: Так. Біля села Челбурда.
Спочатку росіяни думали, що ми українські розвідники. З поля до їхнього намету нас вели гуськом, навприсядки. У наметі відібрали наші телефони, документи, повністю роздягнули, вивернули наплічники. Я при собі мав усі свої медичні документи, дипломи і додатки до них. Посвідчення офіцера я знищив ще в квартирі в Олешках. Те ж зі своїми військовими посвідченнями зробили й хлопці. В наметі ми отримали триндюлів непоганих…

ЦЖР: Вас били?
Юрій Армаш: Так. Хоча в голову старалися не бити. Їхній старший, який нас затримував, сказав, щоб побоїв не було видно, бо завтра нас мусили забрати.

ЦЖР: Хто вони були? Хто саме вас затримав?
Юрій Армаш: Солдати «ДНР». Вони мали наліпки і нашивки «ДНР». Та й форма у них була специфічного кольору, що відрізняється від російської. Крім того, ми чули як вони спілкуються між собою: або російською, або суржиком. 

ЦЖР: Де вас тримали в ту ніч?
Юрій Армаш: Їхній командир наказав нас кинути до ями. Але нас завели до намета, де ми й просиділи всю ніч. Дехто з «ДНРівців» намагався з нами поговорити, а дехто кричав на нас, що ми маємо «відчути на собі все те, що вони відчували вісім років на Донбасі». 

ЦЖР: Вам дали поїсти?
Юрій Армаш: Нам дозволили поїсти те, що у нас було з собою. Ділитися з нами своєю їжею вони не хотіли. 

ЦЖР: Скільки військових «ДНР» там було?
Юрій Армаш: Повністю набитий намет, приблизно на 20 ліжок. Хтось із них чергував, хтось відпочивав. 
Вранці за нами приїхали: командир групи, який нас затримував з якимось добре екіпірованим військовим. Думаю, це був росгвардієць. Нас повезли до Нової Каховки, сказали, що не треба переживати, що там просто перевірять наші документи і все. А ми ж до останнього казали, що цивільні і не маємо відношення до військової справи. Та коли ми в’їхали в Нову Каховку, то зрозуміли, що не все так просто. Бо всюди там побачили російські прапори.

ЦЖР: Вас привезли до будівлі поліції?
Юрій Армаш: Так. Наші супроводжуючі сказали на вухо тим, хто був у поліції, що ми, можливо, українські розвідники. І нас почали «приймати»: поставили на розтяжку, роздягнули, дивилися, чи є татуювання. В одного з хлопців їх було дуже багато. Вони зачепили поліцаїв так, що вони назвали його «грешником». Його били більше. У мене теж є тату, але мене [били] менше. 

На розтяжці ми простояли близько години. До останнього казали, що ми цивільні. Поки не вийшов керівник їхньої групи і не сказав: «Может, вы всё-таки начнёте говорить правду?» Ткнув мене гумовою палицею і каже: «Почему ты врёшь, если ты начмед, старший лейтенант медицинской службы?» Ну і все почалося по новій. Знущалися над нами «с пристрастием». Мене лупили гумовим кийком, а Влада, у якого було дуже багато татуювань, лупили головою просто об стіл. Очі при цьому нам зав’язали скотчем. Вони робили все, що хотіли. 

ЦЖР: Скільки над вами знущалися в холі поліції?
Юрій Армаш: Ще близько години. Розпитували наші анкетні дані, записували це в журнал. Через кілька місяців я бачив той журнал…
Потім нас завели до різних камер. Мене – до камери №5 на першому поверсі. Миколу – до камери №4, а Владислава кинули на підвал. Та камера називалася «Пешка». Не знаю, чому. Всі камери мали нумерацію, крім цієї. 

«Строк перебування на підвалі в Новій Каховці залежав від волі окупантів і їхніх ротацій»

ЦЖР: Як виглядала ваша камера? Чи були в ній інші бранці?
Юрій Армаш: Камера довжиною близько 5-6 метрів, шириною – біля 1,7 м. Там був умивальник у туалет, вікно за трьома решітками. Коли мене туди кинули, я був у шоці, бо був там уже сімнадцятим. У камері знаходились люди різного віку. Найстаршому десь 55 років, а наймолодшому, Олександру – 19.

Переважно бранців росіяни звинувачували в тому, що вони є навідниками, що скидають геолокації російської техніки. Були й підприємці і посадові особи. Всі сиділи по-різному, деякі ледь не з першого дня окупації. Потім я зрозумів, що тривалість перебування на підвалі залежала від волі самих російських військових, від їхніх ротацій. А також від твоєї поведінки. Якщо ти гарно їх попросиш і підеш щось робити: мити підлогу або прибирати, то, можливо, вони на тебе звернуть увагу і відпустять.

ЦЖР: Як вас кормили в Новій Каховці?
Юрій Армаш: Перші 2,5 – 3 тижні дуже погано. Давали їсти раз на день, якщо залишиться щось після окупантів. Рятувало нас те, що приносили рідні інших бранців. Вони ділилися з усіма, не було такого, що «це – моє і тільки я це з’їм». Можете уявити, скільки їжі мали принести рідні, щоб розділити те все на 17 чоловік? Але ми ділили. 

Зі мною сиділи самі цивільні. Лише один був волонтер – парамедик, у військовій формі. Його часто забирали на перев’язки, для надання медичної допомоги. Потім він зник. Пізніше мені пояснили, що він вийшов на свободу по обміну полоненими.

ЦЖР: А що було з вами? Що казали вам росіяни, чи допитували вас?
Юрій Армаш: Допити почалися з першого дня. Проводили їх представники ФСБ, одні й ті самі. Я зрозумів це з їхніх розмов уже на третьому допиті. Під час допитів мені закривали обличчя і на руки за спиною надягали кайданки. 

Питали, де зброя, скільки людей в нашій розвідгрупі. Оскільки я був з трьох найстаршим, мені одразу сказали, що я – «командир підрозділу». Питали, де наші позиції, звідки ми прибули і з якою метою. Допитували «с пристрастием». Використовували шило: на шиї натягували шкіру, проколювали її і залишали шило висіти так, щоб я це відчував. Оскільки я не казав їм того, що вони хотіли почути, бо я не міг їм казати те, чого немає, вони стали використовувати ніж. Проколювали ним ногу.

ЦЖР: Як саме?
Юрій Армаш: Коли я сидів, вони брали ніж і спиралися ним у верхню частину ноги, поки не відчували, що лезо доходить до кістки. Робили так і з іншими хлопцями. 

Коли ж росіяни розуміли, що відповіді не буде, вони застосовували «Тапік», військовий польовий телефон. Мені чіпляли дроти від нього на вуха і крутили, крутили, крутили, піддаючи електричний струм, поки я не став кричати: «За що? Невже за те, що я з 2017 року, перебуваючи на службі, рятував життя не лише українських військових, а й тих, кого ми брали в полон?» Я ж рятував і їхніх же, «ДНРівців». Почувши це, росіяни зупинилися і почали про щось між собою перемовлятися. Але після цього вони припинили мене катувати.
ЦЖР: Як довго тривали всі ці «допити»? 
Юрій Армаш: Перший – десь з півтори години. У хлопців так само. Коли мене, «розмальованого» [від тортур] завели назад до камери, то інші бранці були в шоці. Я тоді не бачив на одне око, так воно запливло. На другий день допитували близько години. Але «Тапік» уже не використовували, лише гумовий кийок і биту. Били в потилицю і зверху по голові. Намагалися бити так, щоб я не відключився і не втратив свідомість.

На другому допиті питання були дещо іншими: звідки ми прийшли, що бачили, де знаходяться українські військові, чи були ми в лікарні, чи провідували когось зі своїх? Я все заперечував. Пояснював, що ми прийшли з Олешок, щоб доїхати до Запоріжжя. Все. На другому допиті у мене були розв’язані очі, а росіяни були всі в масках. Вони дістали мій телефон і я мусив розшифрувати їм кожен запис у своїй телефонній книзі. 

Третій допит був десь через тиждень. На ньому росіян більше цікавила моя спеціальність і що я можу. Вони запропонували працювати з ними, надавати медичну допомогу їхнім військовим. Я зрозумів, що у них усе дуже погано з медициною, а пізніше остаточно в тому переконався. Тоді ж я сказав, що хочу додому, до рідних і що мене не цікавить їхня пропозиція. Але додав, що як лікар у будь-якому випадку я надаватиму допомогу цивільним, якщо буде така потреба. 

Їм такий варіант підходив. Відчувши це, я насмілився попросити їх подзвонити своїм рідним і сказати, що я живий і здоровий. Вони погодилися. Мені дали телефон, два ФСБшника вивели мене на задній двір відділу поліції і дозволили зробити дзвінок на вайбер мамі. Перед цим вони попередили, що саме я повинен говорити: що я знаходжусь у Новій Каховці, що знімаю квартиру у якоїсь бабусі, що зі мною все добре, що зв’язок тут поганий і тому я не можу їй дзвонити. Все це я сказав мамі. Але я говорив з такою інтонацією, що вона зрозуміла: тут щось не те. Після дзвінка мене завели до камери.

З 20 квітня мене почали виводити для надання медичної допомоги цивільним, яких росіяни сильно били. Деяким доводилося робити не одну перев’язку. Щодня я надавав допомогу приблизно десятьом людям. Згодом я бачив «журнал прийому», бачив кількість тих, кого окупанти тримають у будівлі поліції. Та я й сам запитував, скільки вони тримають людей, пояснював, що це необхідно, аби розрахувати кількість потрібних медикаментів і матеріалів для перев’язок. Судячи з відповідей, одночасно вони тримали там не менше 65-70 людей.

«ФСБшники сварили підлеглих: «Ми привели людей, щоб ви їх тримали, а не розбивали їм обличчя!» Але ті все одно били, поки не набридне»

ЦЖР: Як виглядав цей журнал? Там були вказані прізвища викрадених і затриманих людей?
Юрій Армаш: Прізвища, імена, по-батькові, дата «прийому», що їм інкримінують, за що затримали і навіть хто їх курує: були написані позивні ФСБшників. Все, що я запам’ятав, я передав СБУ.

В тому журналі були і чоловіки, і жінки. Тільки останніх вони тоді тримали в приміщенні паспортного столу. Хоча деякі жінки були і в підвалі. Приміром, які набравшись хоробрості і під легеньким градусом спиртного ходили по базару і кричали: «Слава ЗСУ!» 
Пам’ятаю як надавав допомогу одній жінці віком приблизно в 40 років в одному з двох карцерів у підвалі. Виводити наверх її не хотіли. Я робив перев’язку голови: жінку били гумовою палкою. За що її взяли і за що її били я не знав. 

ЦЖР: Чи видавали росіяни вам ліки? Чи було їх достатньо?
Юрій Армаш: Усе залежало від їх ротацій. В кожній групі росіян був свій медик, але він займався лише російськими військовими. Мені ж видавали те, що було у нього в наявності. Але давали так мало, що постійно доводилось просити, просити і ще раз просити. Я казав, що немає чим забинтувати, немає чим обробити рани. Я просив дати хоча б щось елементарне. Давати не хотіли, але давали. Бо розуміли, що когось вони «прийняли» занадто жорстко, десь перегнули палицю. Це я чув з їхніх розмов між собою. Пам’ятаю, їх не раз ФСБШники сварили: «Ви що творите? Ми привели їх, щоб ви їх тримали в камері, а не розбивали їм обличчя!» Але це мало діяло. 

Іноді мені доводилося замість бинта перев’язувати голову, руки, ноги звичайним простирадлом. Бувало різне. Ламали ноги. Особливо жорстоко ставилися до чоловіків до 35-40 років. Тим, кому було після 45, ставилися більш лояльно. Про таких іноді казали: «Не чіпайте діда» і вже не били. 

ЦЖР: Чи були важко поранені через побої окупантів?
Юрій Армаш: Так. Я пам’ятаю двох цивільних і одного військового. Мене викликали надати їм медичну допомогу, але я змушений був сказати, що не в силах хоч щось для них зробити. 

Один із них був працівником Каховської ГЕС. Його тримали в кабінеті на другому поверсі цілодобово прикутим до сейфу. Одна його рука була прив’язана до батареї, а друга – до сейфу. Під час «допиту» росіяни витягували з його рук вени сталевим дротом. Я подивився і сказав, що допомогти нічим не можу, бо потрібно зашивати, «спаювати» вену. Я міг лише перев’язати, подивитись, щоб воно не гнило, прочистити, але тільки не зашивати. Тож росіяни кудись його відвозили і запаювали вени. Він сказав мені свій вік: 48 чи то 49 років. Я навіть пам’ятав його прізвище. Його намагалися знайти, але марно. Куди він подівся, я не знаю. Але росіяни за деякий час його відпустили. Я це зрозумів, коли він мені приніс передачу. Коли я спитав російських військових, від кого це, вони сказали: від того, кого я перев’язував на другому поверсі. 

Пам’ятаю ще одного чоловіка. Його затримали і десь на четвертий день полону зламали йому ногу. Били так сильно, що шкіра на його лівій нозі лопнула і зламалась кістка нижче коліна. Я робив йому перев’язки і зупиняв кровотечу, але в перший день не зміг побачити перелам. Бо чоловіка дуже важко було втримати. Тримали його тоді наші поліцейські, які перейшли служити окупантам. А на другий день побачив характерну синюшність на нозі і одразу сказав, що вона зламана, що треба робити рентген і накладати гіпс, що проста перев’язка нічого не дасть і він просто втратить ногу. 

Чоловіка відвезли, загіпсували і повернули до поліцейського відділку, протримали ще десь з чотири доби. Я потім сказав російським військовим, що його треба відпускати. А вони: «Та все нормально, він загіпсований». Кажу, ні, не нормально, бо його навіть з загіпсованою ногою поліцаї-колаборанти нещадно б’ють. Мабуть, їм просто не було більше над ким познущатися, а їм дуже хотілося. А тоді в підвалі поліції лежало багато незрозумілого алкоголю. Типу сурогату горілки. Вони напивалися і починали бити людей. Перша камера була їхня «найулюбленіша». Вони заходили до неї, обирали жертв, заводили їх до іншої камери без дверей, приковували їх кайданками до труби і просто били, поки не набридне.
ЦЖР: Чи мали ви можливість дізнатися імена тих, кому ви надавали допомогу?
Юрій Армаш: Ні, бо надання допомоги відбувалося під їхнім пильним наглядом. Я знаю лише прізвища жінок, які були в жіночому крилі. Мене через деякий час перевели до цього крила, там були кращі умови. Так, там не було туалету, стояло звичайне відро. Але там був хоча б електрочайник.

ЦЖР: Коли вас туди перевели?
Юрій Армаш: 3 травня 2022 року, після одного курйозного інциденту. Тоді до моєї камери №5 закинули молодих «ДНРівців». Наскільки я зрозумів, за мародерство. Хтось їм сказав, що серед нас є український військовий і вказали на мене. По їхніх обличчях я зрозумів, що мені бажано не ночувати з ними разом. Тож коли мене вивели надати комусь допомогу я попросив перевести мене до іншої камери, бо вранці можу не прокинутись. 

Тоді командиром групи, яка перебувала на той момент у поліцейському відділку, був дагестанець. Він наказав перевести мене в жіноче крило. Там я знаходився до 19 серпня.

«Спочатку росіяни його придушували, а потім облили ноги бензином, підпалили і дивилися як горить» 

ЦЖР: Скільком людям ви допомогли в полоні?
Юрій Армаш: Десь біля сотні. Розумієте, я і вночі працював, мене часто піднімали. Доводилось і на вулиці робити перев’язку, бо над кимось починали знущатися ще на вулиці перед входом до поліцейського відділку. Бувало, люди свідомість втрачали. Бували нічні допити. Людям зривали нігті. Багато чого було.

ЦЖР: Над ким росіяни так знущались?
Юрій Армаш: То був наймолодший з бранців, 18 років. Йому зривали нігті на ногах. Я дуже довго робив йому перев’язки, бо йому після катувань не надавали жодної медичної допомоги. Хлопець приблизно чотири доби просто просидів у камері, поки його пальці не стали гнити. Тільки тоді мене привели до нього. 

Загалом вдень доводилося надавати медичну допомогу частіше, ніж уночі. Хоча вдень більше траплялось жінок, чоловіки були здебільшого вночі. Частіше це були молоді люди, ніж літнього віку. Бо молоді частіше виходили в комендантську годину за цигарками і росіяни їх ловили. По Новій Каховці постійно їздили патрулі, які пересувалися навіть на військовій вантажній машині з вбудованою будкою з посадочними місцями. За одну ніч до неї могли згребти 5-10 чоловік. 

Дуже багато людей були з пораненнями голови. Часто мені траплялось специфічне поранення у вигляді дивного круглого отвору. Десь після двадцятого чоловіка з такою раною я все не міг зрозуміти, від чого це, чим можна так бити? Військові потім сказали мені, що це рана від глушника для автомату. Ним полонених били, коли супроводжували їх до відділку поліції. Якщо росіянам щось не подобалося, вони доставали глушник і просто лупили тим місцем, де нарізана різьба, на яку накручують сам ствол автомату. І от тим місцем окупанти з усієї сили били людей по голові. Як правило, це було саме вночі.

ЦЖР: Чи були загиблі від російських тортур?
Юрій Армаш: Загиблих я не пам’ятаю, хоча можу чогось не знати. Бо окупанти часто кричали щось типу: «Вивозимо його в поле на розстріл!» або «Давайте його відвеземо і втопимо». Не знаю, чи переходили вони від слів до діла. 

Пам’ятаю одного чоловіка років 35-37, якого привезли з катувань. Спочатку над ним знущалися у відділку поліції, а потім його вивезли на Дніпро. На березі йому прив’язали на шию канат, затягнули його як зашморг і змусили плисти. Чоловік встиг відплисти від берега десь на 20-30 метрів і росіяни починали різко смикати до себе цим канатом і тим самим придушували його. А потім витягли його на берег, облили йому ноги бензином, підпалили і дивилися як горить. Чоловік кричав від болю, але потушили вогонь вони не одразу. Все це він сам мені розповідав. Я бачив лише наслідки – його випалені ноги. 

ЦЖР: Ви згадували, що у росіян з медичною допомогою було дуже погано. Чи могли б ви розповісти про це детальніше?
Юрій Армаш: Декілька разів мене водили надавати медичну допомогу до сусіднього з поліцією будинку, де раніше було місцеве управління СБУ. Всі випадки там були відносно нескладні: колоті рани, порізи від ножів. Але одного разу росіяни привезли українського військового з проламаним черепом. По його голові ударили з такою силою, що череп просто тріснув. 

Хлопець сказав, що є водієм МТ-ЛБ. Його схопили на запорізькому напрямку. Коли його привезли, він був перев’язаний, але в дуже поганому стані, все з нього сочилося. Коли я розмотав його голову і побачив рану, то зрозумів, що нічим не допоможу. Максимум я міг гарно забинтувати, поставити тампони, аби зупинити кровотечу. Але цього було недостатньо. Я одразу сказав росіянам, що хлопця треба негайно везти до шпиталю. У відповідь почув: «Його ніхто не прийме, та й шпиталю як такого у нас у принципі немає». Тоді росіяни розгорнули десь у районі Нової Каховки свій мінімальний медичний пункт. Але я наполіг, щоб хлопця вивезли якщо не до військового шпиталю, то хоча б до цивільної лікарні. І додав: коли його привезуть до мене вже зашитого, тоді я вже зможу надавати йому бодай якусь медичну допомогу. 

А допомагати пораненим тоді часто не було чим. Бувало, я просив голку з ниткою, щоб самому когось зашити. У російських військових не було елементарних матеріалів і ліків. Навіть банальної таблетки стрептоциду я не міг у них допроситися, щоб хоча б знезаразити рани. 
Були періоди, коли у росіян узагалі не було свого військового медика. Тож мене виводили надавати допомогу їхнім військовим. Там усе було серйозно: поруч були дві людини з автоматами, один із них стояв і уважно дивився на мої руки, мабуть, щоб я ненароком не заколов пораненого окупанта шприцом.

«У поліції Нової Каховки я бачив таке, від чого мені було дуже страшно»

ЦЖР: Яким чином у росіян діяв весь цей механізм викрадення, катувань і утримання людей? Чи існувала якась ієрархія в тому ж поліцейському відділку? Що ви змогли помітити?
Юрій Армаш: У поліцейському відділку всі підпорядковувалися ФСБ РФ. Усі: і росгвардійці, і солдати, які приїхали з якоїсь Калмикії чи з Бурятії, і місцеві поліцейські-колаборанти. Але вже серед них була своя ієрархія. Колаборанти підпорядковувалися Росгвардії, та ж у свою чергу – ФСБ. 

Водночас наші колаборанти могли собі дозволити спуститися до якоїсь камери, витягнути будь-яку людину, прикувати її і знущатися стільки, скільки заманеться. За цим же ніяк не простежиш. Знаю, що в багатьох випадках цим поліцаям виносили догани, до чого я теж докладав руку. Приміром, якось одного чоловіка поліцаї витягнули і сильно побили вночі. А вранці мене викликали надати йому допомогу. Я зробив перев’язку і потім пішов напряму до їхнього командира-дагестанця і розповів, що перев’язав чоловіка, який ще вчора був абсолютно цілий і здоровий. Дагестанець після цього дав тим колаборантам тирла. Бувало, він просто підходив до них і давав ляпаса або починав принижувати перед іншими. Тож поліцаї намагалися все робити більш приховано.

ЦЖР: Хто з них усіх був найжорстокішим?
Юрій Армаш: Буряти. Якось у росіян пройшла ротація і до поліцейського відділку прибули буряти. На той момент мене там уже всі знали, я вже сидів у жіночому крилі. Також я зумів перетягнути до себе і тих двох хлопців, яких схопили в полон разом зі мною. 

Тим бурятам не сказали всієї інформації. Їхній командир знав, що я надаю медичну допомогу пораненим, а його підлеглі – ні. І вони вирішили мене зарізати. Один із бурятів майже дістав ніж прямо в холі поліцейського відділку і став навпроти мене. На моє щастя в цей момент зайшов командир і крикнув буряту з ножем: «Не смей его трогать!» І пояснив тому, що я медик. 

ЦЖР: Коли ці буряти з’явилися і скільки вони там перебували? 
Юрій Армаш: Десь у кінці травня – на початку червня 2022 року. У них були ротації, хтось там знаходився по 15 днів, хтось по 20. Іноді ми питали, коли буде ротація, але ніхто нам не міг сказати нічого конкретного.

ЦЖР: Яку роль російські окупанти відводили місцевим колаборантам? За що ті відповідали?
Юрій Армаш: Колаборанти займалися тільки цивільними полоненими, крім підприємців. Останніми займалися ФСБшники, бо в них був свій зиск. Я чув, що від багатьох підприємців, які там сиділи росіяни вимагали великі гроші. Місцеві ж колаборанти займалися більш «дрібними» справами і всіляким благоустроєм: щось там фарбували, білили бордюри, виводили полонених на роботи і на прогулянки, передавали їм передачі. Більш конкретних завдань у них не було. На постах вони не стояли, лише чергували в самому відділку по двоє на добу. 

Поліцаї отримували зарплату. Мені теж пропонували там залишитися працювати. Обіцяли платити 75 тисяч рублів на місяць. 

Чим більше мене виводили надавати комусь допомогу, тим більше я розмовляв з тими, хто був у поліцейському відділку. Так я дізнався, що начальником штабу поліцаїв-колаборантів була Юлія, яка працювала там зі своїм чоловіком, який керував іншою групою підлеглих. Вони ділилися по групах: звичайні «поліцейські», «патрульні» і «слідчі». Росіяни їм приблизно розповіли як воно все має працювати і так їх поділили. Юлія займалася фінансуванням, видавала всім зарплату – готівкою на руки.

До речі, її чоловіка потім підірвали в машині. 

ЦЖР: Сергій Москаленко? (В березні 2022 року він став «начальником изолятора временного содержания» в окупаційній поліції Нової Каховки. Москаленко був причетний до викрадень і катувань багатьох мирних жителів Каховського району. Ліквідований 17 березня 2023 року на території Ювілейної громади Херсонського району, – прим. ЦЖР).

Юрій Армаш: Так, Москаленко. Повненький, низенький, лисуватий. 
Загалом штат поліцаїв у Новій Каховці був розрахований чи то на 45, чи то на 48 чоловік. Але фактично там знаходилось 15-18 осіб. Багато хто з поліцаїв приходив, один день працював і вже більше не повертався.

ЦЖР: Ви служили й до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, тож з росіянами і їхнім ставленням до українців ви стикалися й до 24 лютого 2022 року. Наскільки однаковим, з вашого досвіду, був рівень їхньої ненависті до нас до і після початку розв’язаної ними великої війни?
Юрій Армаш: Такої жорстокості як після 24 лютого я не очікував. Хоча я бачив багато чого і до того, але чесно кажучи, був шокований. В поліції Нової Каховки я заходив у такі кабінети, і бачив там те, від чого мені було дуже страшно. Я бачив там ножівки, бензопили, сокири, мачете. Все було в крові. Я розумів, що мене не викликали надавати допомогу тим, кого цим катували, мабуть, росіяни їх одразу кудись вивозили. 

Кабінет з закривавленими знаряддями тортур знаходився на другому поверсі поліцейського відділку, у лівому крилі. Такий звичайний кабінет. Там ніхто не заселявся. Якось мене привели до нього надати допомогу чоловіку 40-45 років, здається, грузинської національності. Росіяни забили його ногами, почепили йому до вух «Тапік», облили водою і били електричним струмом. Але були в будівлі й більш таємні кабінети, до яких мене навіть не заводили.

Ще в поліції окупанти насильно вирізали з тіл затриманих цивільних татуювання, які їм не подобались. Деяким видаляли їх ножем, деяким випалювали марганцівкою. Була там людина, яка конкретно цим займалася – такий собі праведник, дядя Саша, дуже «набожний». Він дуже відомий на всю Нову Каховку, зранку йшов до церкви, а після обіду до поліцейського відділку і там знущався над людьми. Хоча він майже завжди був у масці, його всі впізнавали по голосу. Він визначав татуювання, які вважав «небогоугодними» і видаляв їх. 

«Я спитав дівчину: «Це зробили російські військові?» Вона мовчки опустила голову і відповіла: «Так»

ЦЖР: Як окупанти ставилися до жінок, яких вони тримали в паспортному столі?
Юрій Армаш: Усе залежало від їхнього віку. 

ЦЖР: Тобто, навіть не від ступеню їхньої «вини» перед загарбниками?
Юрій Армаш: Тільки від віку. І ще від ротацій у росіян. Бо деякі окупанти полонених узагалі не чіпали, їм було пофіг. Затримали та й затримали. Але якщо окупантам було пофіг, то й сиділи такі бранці дуже довго. Коли ж ними починали цікавитися, то більшу частину відпускали. Хтось із затриманих йшов на контакт, хтось пробував грошима вирішити свої питання, але це залежало, знову ж таки, від ротації. Деякі російські військові брали гроші, а деякі навпаки кричали: хто пропонуватиме гроші, той сидітиме довше. Одна полонена жінка намагалася вирішити свої питання за допомогою сексу. Досі пам’ятаю її обличчя…

Коли в поліцейському відділку знаходилися буряти разом із калмиками, вони часто заходили до молодих дівчат – віком до 25-30 років. Вони їх навіть сортували за віком і розміщували в окремих камерах. Час від часу жінок виводили з камери і заводили в інше крило. В тому паспортному столі були два входи, і біля одного з них знаходилася кімната для переодягання поліцейських, з душем і нормальним туалетом. Дівчат туди заводили вночі і там їх ґвалтували. Коли ж у росіян закінчувалася ротація, вони, бувало, заходили в камери і ґвалтували жінок там. Моя камера була поруч, усе було прекрасно чути…

ЦЖР: Вам доводилося надавати допомогу таким жінкам?
Юрій Армаш: Спочатку одній, яку тримали на підвалі. Але я не зміг дізнатися, чи то від наруги у неї виникла кровотеча. 
Найгірший же випадок був з 14-річною дівчинкою, яку росіяни тримали в полоні. Вона дуже приховувала, що її ґвалтували. Якось нас вивели на прогулянку і я побачив, що з неї тече кров та підняв хай серед поліцаїв-колаборантів. Я кричав: ви що, не бачите, що в неї кровотеча? Поліцаї побігли до росгвардійців, дівчину забрали і відвезли до лікарні. Там їй вкололи кровоспинне і одразу привезли назад, буквально за годину. Також їй виписали курс лікування, щоб усе загоїлося, бо все там у дівчини, як я зрозумів, було порване. Росіяни купили їй таблетки і зобов’язали мене щоранку і щовечора підходити до неї і видавати їй ліки. Мене підводили до її камери, і не заходячи всередину я мав видати їй потрібну дозу ліків.

Згодом нас знову вивели на прогулянку. Курс лікування дівчини добігав кінця, таблетки закінчувалися. Я спитав дівчину, чи все нормально? Кровотечі вже не було видно і вона теж сказала, що її вже немає. Я спитав тоді, що з нею сталося? Вона не захотіла відповідати. Я запитав: «Це зробили російські військові?» Вона мовчки опустила голову. Я її запевнив, що про це ніхто крім мене не знатиме. Після того вона відповіла: «Так». Я спитав, де все це сталось. Дівчина сказала, що її виводили на другий поверх поліцейського відділку, де жили російські військові. Вони там облаштували собі спальні місця, по декілька чоловік на один кабінет. Приводили її туди, де саме спали росіяни. Я спитав, чи був контакт? «Так, був». Після того дівчина замкнулася і більше не змогла зі мною говорити.

«Росіяни над нами знущалися і казали: «Ми вам зробимо райське життя»

ЦЖР: Коли вас вивезли з Нової Каховки і куди саме?
Юрій Армаш: з 19 серпня по 11 вересня 2022 року я знаходився в Севастополі. Не знаю, де конкретно, але місце було схоже на якийсь військово-морський навчальний заклад. Наші вікна виходили на плац і ми бачили як там проходять стройову підготовку молоді курсанти і курсантки, в російській формі.

ЦЖР: Як ставилися до вас росіяни в Севастополі?
Юрій Армаш: Ставлення до мене і до інших бранців було зовсім іншим. Ми знаходилися в одному великому бараку на другому поверсі, який вміщував близько 200 чоловік. Коли мене туди привезли, там було вже десь 115 людей. За нами там слідкувала вже не Росгвардія і не ФСБ, а військова поліція. Вони всі були у формі з нашивками і написами «ВП». 

Вони нас там не чіпали. Всюди були камери відеоспостереження, навіть у душовій. В туалет дозволялося ходити лише тричі на день після сніданку, обіду і вечері. Ввечері виводили на, як вони казали, водні процедури.

ЦЖР: Куди вас відправили після 11 вересня?
Юрій Армаш: Спочатку нас вивезли до найближчого аеропорту. Він був дуже маленький і лише з однією злітною смугою. Звідти літаком нас доставили до РФ. Ростовська область, Каменськ-Шахтинський, виправна колонія №12.

Коли мене туди привезли, там було 460 військовополонених. З них десь 80-86 жінок. Але їх тримали в окремому поселенні цієї ж колонії. 

ЦЖР: Як до вас там ставилися?
Юрій Армаш: Чесно, краще б мене залишили в Новій Каховці. Там ми хоч ховалися від обстрілів і від усього, що нас лякало, під столом у нашій камері. А в Ростовській області було відчуття, що ми не люди. З автозаків нас виводили в позі дельфіна. Ми мусили стати буквою «Г», замкнути руки за спиною і йти з зав’язаними очима. Нас спеціально заводили головою в стовп або якусь іншу залізяку. Навіщо, не розумію. Мабуть, росіяни робили це просто заради розваги, бо ми чули, як вони сміялися. Знущалися над нами там постійно. І це тривало до березня 2023 року.

Десь у 20-х числах лютого в колонії почалися великі перевірки військовою поліцією і ФСБшниками. Перевіряли як нас там тримають, як годують, як одягають. До цих перевірок там був суцільний жах. Нас постійно переміщували по різних локаціях, усіх спочатку тримали в штрафному ізоляторі. Щоб ви розуміли, це просто камера на чотирьох осіб з дерев’яними ліжками, підв’язаними до стіни з обох сторін, посередині забетонований стіл, одна табуретка і ще туалет. Лише через тиждень ми випросили хоча б туалетний папір. Перший день нас там не годували взагалі. А перші два тижні з трьох, поки мене тримали в штрафному ізоляторі, нас кормили лише холодною хлорованою водою червоного кольору і кислою капустою. Давали це вранці, на обід і ввечері. Ще давали на кожного по половині грінки, а потім по цілій грінці. 

В колонії знали, що це вже останнє місце нашого перебування в російському полоні. Росіяни цього не приховували і казали: «Ми вам зробимо райське життя». На сніданок і вечерю нам відводили по півтори хвилини, а на обід – три з половиною хвилини. Далі лунала команда: «Закончить прием пищи!» Неважливо, доїв ти чи ні, треба було кидати ложку і не торкатися її більше. Так же і в душовій. Все було за таймером, по секундах. Якщо ти не встигав одягнутися і взутися, то тебе починали бити гумовими кийками. Тож усі швидко взували те, що потрапиться під руку – різне взуття, різного розміру, своє, чуже. 

На мені від побоїв двічі ті кийки ламалися. Після тортур я іноді під себе ходив у туалет, а на обличчі ще довго залишався слід від черевика, яким мене били. 

ЦЖР: У Каменську-Шахтинському росіяни тримали не лише військовополонених, а й цивільних?
Юрій Армаш: Так, усіх разом. Я був шокований, коли побачив, скільки там цивільних, приблизно 40%. У нас був сьомий загін, де цивільних і військовополонених було 50 на 50. А у восьмому загоні тримали лише цивільних і лише двох чи трьох військових. Над цивільними росіяни сильно знущалися, бо вони не вміли марширувати.

В колонії я пройшов через ще одне місце, яке називалось «СУС» («Строгие условия содержания»). Там потрібно було вибігати на другий поверх на відбій ввечері і вранці спускатися на підйом. У цей час там ставав живий коридор з росіян, через який ми мусили пробігти. А вони в цей час фігачили по нам гумовими кийками. Били куди попало, їм було не важливо, куди. Ми намагалися піднімати тих, хто впав, бо їх могли забити на смерть.

Щоб раз на тиждень потрапити до душової, або на сніданок, обід чи вечерю ми мусили вийти до локального сектору, який знаходиться при виході з бараку. А з нього вибігти на плац, де всі вишукувалися в військову «коробочку». Це було потрібно робити дуже швидко, росіяни включали таймер, і хто не встигав встати – того нещадно били. В тій «коробочці» ми марширували з зігнутою головою, з руками за спиною і мусили співати ті пісні, які накажуть росіяни: «Смуглянку», «Три танкиста», «Дєнь побєди», «Идет солдат по городу», «Катюшу» і багато інших. Якщо хтось не знав слова – давали нам одну добу, щоб весь загін вивчив пісню.

«Я подзвонив і не міг видавити з себе жодного слова. Лише сказав: «Мамо, я вдома»

ЦЖР: Коли ви дізналися про те, що вийдете на свободу?
Юрій Армаш: За кілька днів до того як мене забрали з тієї колонії. 21 квітня, коли ми стояли в «коробочці» в обідній час, до нас підійшов росіянин і крикнув моє прізвище. В таких ситуаціях я мусив підняти руку і крикнути у відповідь: «Я, гражданин начальник!» Я зробив так, він підійшов до мене і запитав: «Какой бы ты хотел себе подарок на день рождения?» Я відповів: найкращий подарунок – потрапити додому. Він на це: «Не переживай, скоро попадешь домой». Я заплакав. І сказав: «Спасибо, гражданин начальник, у меня завтра день рождения». Після цього росіянин звернувся до своїх колег і каже: «Вы представляете, как ему повезло? Ему на день рождения такой подарок прилетит!» Я зрозумів, що це не жарт. 

Після цього хлопці давали мені номери телефонів своїх рідних. Я намагався їх запам’ятати, а також хто як підписаний в соціальних мережах, яку інформацію передати рідним. Кожен до мене підходив, щось розказував,  передавав вітання. Можна сказати, я був єдиний з усіх обмінів, які до цього там були, хто заздалегідь знав, що вийде на свободу.
ЦЖР: Коли ви потрапили в Україну?
Юрій Армаш: 26 квітня зранку. Не знаю, де знаходиться той пункт перетину, але потім я зрозумів, що то була Сумська область. 
Коли нас вивезли з колонії, то ще не сказали, що це обмін. Я спитав, куди мене везуть. У відповідь почув: «Можливо, тобі пощастить і ти попадеш на обмін. Але коли ми не знаємо». Потім посадили в літак і лише після посадки сказали, що ми потрапили на обмін. Наказали тримати голову низько, поки не перетнемо кордон з Україною. Все. Коли приїхали, всі були в шоці. Я одразу подзвонив мамі. Не міг з себе видавити жодного слова. Зміг лише сказати: «Мамо, я вдома».

Потім нас відвезли до Нових Санжар Полтавської області, до шпиталю. Через два місяці мене доправили до шпиталю у Вінниці, потім ще до іншого, бо побачили проблеми з нервовою системою. Згодом пройшов ВЛК, де мене визнали непридатним до військової служби. Мене багато допитували як лікарі, так і військові. Все це було дуже важко морально.  
ЦЖР: Як склалася доля Владислава і Миколи, яких схопили в полон разом із вами?
Юрій Армаш: Владислава обміняли ще в кінці лютого 2023 року. А Микола там. Не знаю, як так сталося, адже вони обидва з однієї бригади. Його досі тримають у тій колонії в Ростовській області.

ОЛЕГ БАТУРІН, Центр Журналістських Розслідувань