Про бої за визволення Херсонщини досі мало що відомо широкому загалу, особливо про рейдові дії. Як це відбувалося, якими силами, як планувалося і як вплинуло на прорив оборони росіян розповів в інтерв’ю «Інформаційному Спротиву» командир 1-го аеромобільного батальйону46-ї окремої аеромобільної бригади підполковник Кужелюк Сергій Анатолійович.
– Після боїв на Київщині і формування бригади ми окремими підрозділами потайки висунулися до Кривого Рогу. Потім нас невеликими групами з кожного батальйону почали навіть не придавати, а так, щоб ми набралися бойового досвіду, прикріплювати до бригад, які там воювали на Інгульці, оскільки бойового досвіду у більшості наших бійців ще не було.
Для того, щоб наші відчували, що це таке війна, нас одразу скерували в район Олександрівки. Це кілометрів 40 до лінії бойового зіткнення.
Нам поставили задачу перейти річку Інгулець в напрямку населеного пункту Білогірка. Розпочалося планування. На той момент планування, вважаю, відіграло дуже велику роль і значення в цьому. Все було гарно сплановано, кожний підрозділ бригади, батальйони знали, що вони мають виконувати. Планування відбувалося аж до взводу. В нас все було розписано по квадратах, по точках. Кожен підрозділ знав, що має взяти, які точки основні.
Кожному доводилася інформація, яка необхідна була і офіцерам, і солдатам. Ми тоді вперше розпочали використовувати макети місцевості, де солдатам розказували, показували, які є перешкоди. У нас, в першу чергу, була перешкода – це річка Інгулець. Інженерні війська тоді наводили понтонні переправи. Переходи через річку Інгулець були важкі, так як вони контролювалося з висот ворогом.
Інколи переправи існували лічені години, але наше керівництво на той момент намагалося зробити більше переправ для того, щоб можна було втягувати війська. Ми перейшли Інгулець, але втратили, по-моєму, близько 15 понтонних парків. Можливо, навіть більше, тому що на місце розбитих переправ сапери завозили і щебінь, і пісок в мішках. Все це висипали на дно річки для того, щоб зробити надійну переправу, щоб можна було технікою переходити, так як в нас техніка важка, хоч і колісна.
Наш перший аеромобільний батальйон захватив рубіж ворога першим. Там лісосмуга була і невеличкий лісок, який ми називали “Шервуд”. Там, справді, було пекло.
До того ж ми тільки розвивали такі засоби, як БПЛА. У нас тоді було, якщо не помиляюся, три БПЛА, один нічний і два денних, які занадто швидко втрачалися. Добре навчених розрахунків пілотів в нас ще не було, були просто аматори, які навчилися літати, які змогли давати стріми, корегувати нашу артилерію, корегувати наші підрозділи.
Наш підрозділ був один із перших, який зайшов окопну лінію ворога і зайняв оборону. На той момент було ліквідовано багато живої сили противника.
Наші десантники підскочили на броні, потім вірвалися в окопи. Це вдалося зробити не відразу. Ворог постійно обстрілював, метав гранати по нашим. Тоді було прийнято рішення, і броневики Husky з навідниками поїхали прямо до окопної лінії з підтримкою танка. Танк був не з нашого підрозділу, але приданий. До речі, командиром танка був наймолодший Герой України, командир танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка лейтенант Євген Пальченко на псевдо “Пісня”. І коли почали працювати разом – танк, наші бронеавтомобілі, навідники з «Хаскі», тоді нашим штурмовикам вдалось ефективно вскочити в траншеї.
Всі штурмові дії відбулися без жодної втрати. Втрат спочатку не було, але потім, коли почалися контактні бої з контратакуючим противником, після 15-20 хвилин стрілецького бою у нас були вже перші втрати. В цьому штурмі ми втратили певну кількість військовослужбовців. Після того ми ці позиції утримували, намагалися нарощувати.
На даний момент вже не скажу, скільки ми їх утримували, місяць-два. Намагалися розширяти фланги зліва, справа, штурмувати Білогірку, але ворог не давав – сильно був там закопаний, не давав нам підійти. Через деякий період було прийнято рішення командуванням прориватись на бронетехніці в тил ворога.
Пам’ятаю, що сильно по нам била авіація. За день було по декілька нальотів… Вертушки заходили по 5-6 разів, і Су-25 парами заходили.
На той момент в них ще не КАБи були, а ФАБи. Прості авіабомби кидали 50-ки, 100-ки. Максимум, можливо, 250-ки були на той момент. Ми тоді втратили багато техніки через пошкодження.
Але ми вскочили в укріпрайон ворога. Якщо дивитися, то ворог був у нас на 360 градусів, що зліва, що справа, що ззаду. На той момент ми взяли велику кількість трофеїв, такі як пулемети, АГС, це колективна зброя, яку ворог покидав і втік. Знищено також було багато ворога. І з цього моменту почало розвиватися звільнення Херсонщини, так як ми просунулися в тил ворога за сухий ставок.
Ворог не давав нам там закріплятися, проте ми закріплялися, окопувалися і звільняли лісосмогу за лісосмугою, підтягувалися наші інші батальйони, які займали свої рубежі до населеного пункту біля Дніпра. Ми зайшли південніше Білогірки, через Лозове. Перескочили трасу і пішли південніше Сухого Ставка, зачистили всі лісосмуги. Фактично, ми обійшли ворога, і він звідси повтікав. Після цього ми передали позиції і пішли в район Білогірки, Давидова Брода, Малої Олександровки. Ворог вже звідти тікав.
– А чому так вийшло?
– Тому що ми зжали з населеного пункту Білогірка. У нас був успіх. Одна з бригад побратимів, ближче до Дніпра, навпроти Білогірки, до Дудчан доходила. І виходило, що ми ворога брали в мішок, вони змушені були покинути деякі населені пункти. Після того нас перекинули ближче до Дудчан. І ми продовжили від Дудчан жати ворога. Намагалися штурмувати ворога.
Після того нас вивели на деякий період, на відновлення, на днів 10. Ми форматнулися, отримали нову задачу. І з усіма батальйонами пішли вже на рейд, вдогонку ворога. На той момент ми знали, що ворог відходить.
Також до самого населеного пункту Інгулець, Дарівка, ми пройшли, як то сказати, без боїв. Для кожного нашого батальйону були поставлені свої задачі, рубежи, куди кому дійти. Наш батальйон тоді мав дійти до населеного пункту Інгулець, Нікольський, і зайняти рубіж від Дарівки до Понятовки, так.
– Як вас зустрічали місцеві жителі?
– Коли ми вже в’їжджали в Інгулець невеликими групами, то було приємно бачити, як нас зустрічають з українськими прапорами, як біжать діти. Коли дійшли до Дарівки, ми почали розставляти наші підрозділи вже по рубежу, кожен закріплявся. Ми на одному автомобілі, це командир батальйона, я, заступник, два зв’язківця і навідник, була інформація, що в Нікольському ще є ворог. Ми ризикнули, заїхали в Нікольське, проїхали по всьому населеному пункту, через центр.
Люди виходили, були перелякані, і побачивши, що ми свої, звичайно зраділи. Ми під’їхали до сільської ради чи укрпошти, там висів ще російський прапор. Ми російський прапор зірвали, поставили вже наш український прапор, і тоді люди зрозуміли, що увійшли українські війська, що ворог втік. Через добу ми розпочали налагоджувати переправу через річку Інгулець в напрямку населеного пункту Дарівка. Там були російськи понтони, плавали по річці, так як наші постійно наносили вогневе ураження і знищували переправу ворога. Ми ці понтони постягували, зробили переправу.
Я з невеликою групою переправився лодками. Так, і ми через Дарівку з невеликою штурмовою групою пішли по населеним пунктам Ульянівка, Зарічне, Федорівка, де також познімали російські триколори і поставили наші українські. Цікава історія була, коли хлопці переправлялися через річку. Група доповідає, що “таксі” утонуло.
Справа в тому, що нас місцевий переправляв на невеличкій лодці по два військовослужбовця у повній екіпировці. І вийшло так, що вага не витримала і лодка затонула. Пощастило, що невелика глибина. Коли вся група переправилась, ми переночували в населеному пункті Федорівка. По інформації місцевих жителів, а також директора місцевої школи, в лісосмугах навколо населеного пункту був ворог в кількості 18 військовослужбовців, які хотіли на той момент здатися, але не знали кому.
Ми, довго не думаючи, вирішили піти, перевірити всі ці лісосмуги. Коли ми підійшли до лісосмуг, ми побачили, яка була побудована в них лінія оборони. Скажу, що дуже розумна, чітка. Капоніри для техніки, бліндажі. Бліндажі були накриті бетонними плитами. В них був час, вони готувалися до цього, готові були нас зустрічати. Повно було БК, який було розкладено по бійницям, в окопах, невеличких ямках.
І що найбільше дивувало, що це весь БК, воно трошки було замасковано свіжими гілляками, зломаними, ще листя навіть не висохло, ще зелене було листя, тобто це означало, що вони щойно покинули ці позиції. Що вони могли, вони все кидали. Так ми пройшлися по позиціям.
– А як ви гадаєте, чому вони втекли?
– На той момент, насамперед скажу так, що тікали вони, тому що наше було знищено переправи, ворогу була відрізана логістика. Вони боялися, що їхні війська залишаться на цьому березі, попадуть в оточення або в полон. Тому і тікали. Плюс ми жали їх, конкретно жали. Ворог побачив, що є супротив, що не буде так, що з квітами їх будуть зустрічати. А потім нам пришла новая БР-ка, щоб ми висувались на інший напрямок.