Понад місяць – в окупації, домівка і бізнес зруйновані "асвабадітелями". Херсонська родина з донькою вирішила залишити місто. Маргарита Калімуліна розповіла Суспільному історію біженців.У досвітніх сутінках здається, ніби твоє місто не змінилося. Ті ж парки, будинки.
"Дивися, мамо, дерево розквітло, - говорить доня. - Можна я зірву одну квіточку. На згадку?
- Ні, ніяких згадок. Ми повернемось, щойно наше місто звільнять від "асвабадітєлєй". І кожна квітка, кожне дерево має бути на своєму місці. Нам не можна зупинятися".
Виїжджаємо з окупованого Херсона о 5 ранку. До світанку і до закінчення комендантської години.
Дуже страшно, бо можна схопити кулю за недотримання правил.
Сходить сонце, і у перших променях бачиш правду про наше місто. Про те, що з ним зробили. Колона біженців збирається біля торговельного центру "Фабрика". Зараз він схожий на спалений скелет якогось динозавра. В цьому ТРЦ був наш магазин. Це важка праця, кров і піт багатьох наших херсонців. Наша гордість. Я не знаю, навіщо я цілий тиждень намагалася відіпрати від сажі речі, які ми встигли наступного дня винести з магазину. До того, як все остаточно рознесли і знищили. Пальці в кров.
З міста ведуть кілька доріг. Колона суне однією, ми - іншою, коротшою. І там, і там блокпости. Заплющую очі, важко прощатися.
Насправді немає ніяких коридорів, зараз відкрилася одна дорога - полями, болотами. Її немає на картах. І невідомо, чи буде вона завтра.Кожен їде на свій ризик.
Орієнтири передаються від людини до людини: "після розтрощеної вантажівки праворуч вздовж зрошувального каналу".
Перший блокпост.
"Куда же вы едете? В Херсоне тихо. И мы вас тут защищаем. А там сами знаете, все может быть. У вас дети, да? Лучше вернуться домой"...
Хочеться плюнути в обличчя і сказати, що у моєму будинку, який тут зовсім поруч, до речі, вже місяць вашими "стараннями" немає частини даху, а на ліжко моєї дитини йде дощ. А тепер там живуть птахи. Натомість розказую історію про померлого діда і покинуту корову, тут, зовсім поруч. Під Херсоном. Її треба годувати, тому їдемо у село. Кажуть, вони (асвабадітєлі) не люблять Миколаїв. Ну ви розумієте, чому. Бо не змогли "асвабадіть".
Виїжджаємо за Херсон. Бачимо, як на блокпосту зупиняють маршрутку. Розбитий квартал біля Антонівського мосту. Йдуть діти з вєліком і відром. Десь наловили риби. Ще трохи далі. Відрізок дороги з цілими хатами, на клумбах. З охайними грядками. Ні душі. Починаємо сваритися, що поїхали коротшим шляхом і загубили колону. Їдемо полем, в голову лізуть дурні думки, що ми, як на долоні зараз.
Найстрашніше було біля Дар'ївки. Розкурочені магазини. Чотири розстріляні легкові автівки. Одна розчавлена чимось важким прямо на дорозі.
"Мамо, що це гуркоче?" Ми втискаємось в узбіччя. Повз нас на шаленій швидкості промчав танк.
Поле. Автівки до небокраю. Ми стоїмо. Знову гуркоче. Над нами пролітають три гвинтокрили. Бачимо, як люди, що повиходили з машин перед нами, починають молитися.
Ми такі беззахисні, як на відкритій долоні під нашим немирним небом.
Наступні чотири години рухаємось із швидкістю 100 метрів на 20 хвилин. Багато пасажирів повиходили. Йдуть пішки з малими дітьми. Їм важко так довго сидіти на одному місці. Праворуч чути вибухи. Автоматично шукаю якесь заглиблення в землі, в яке можна пірнути раптом що.
Наступний блокпост. Нас пропустили, бо ми з дітьми. Ще один. Дивляться паспорт.
"Вы же родились в России? Почему не выезжаете через Крым?", - говорить хлопчина з Тули. Що тобі сказати? Мій дім тут останні 30 років. Я не хочу в країну, яка воює з цілим світом, прикриваючись високими гаслами. Я не хочу, як мої рідні, там плакати. Я ніколи не вміла мовчати. Натомість знову розказую історію про померлого діда і покинуту корову.
Села. Живі. Частково зруйновані. Але живі.
Люди виходять з машин. Люди виходять із своїх домівок. У них давно немає зв'язку.
"Що там сталося в Херсоні? Куди всі їдуть?"
У них немає нічого, але є вода в колодязі. Йдемо з дитиною в двір до місцевого діда набрати води. Його звуть Павло. Мала дізналася, що його корову звуть Красуня. Він говорить, що моя донька схожа на його онучку. Знову гуркіт. Машини починають тікати на узбіччя, скочуватись в кювети. Я, донька і дядько Павло ховаємося за його парканом.
"Можуть розчавити чи вистрілити, - говорить дядько Павло. - Будьте тут".
Колона з кількох КАМАЗів промчала селом, здійнявши куряву. Машини і люди у пилюці. Наздоганяємо свою машину. Мала розвертається і біжить назад. Я кричу на неї. Але замовкаю напівслові. Я бачу, як вона обіймає цього дядька Павла, якого ми знаємо 5 хвилин і на внучку якого вона схожа. А він хрестить її услід. Війна багатьох з нас зробила віруючими.
Через 12 годин дороги ми побачимо наш перший український блокпост і будемо плакати від щастя. Але поки що ми про це не знаємо. Поки що ми пробираємося крізь куряву, покинуті села, розтрощені подвір’я. І моя донька махає через запилене вікно дядьку Павлу. А він махає їй. І залишається.
Суспільне Херсон
