«Не шкодую, що в мене стільки дітей»: Як живуть матері у тимчасовій окупації на Херсонщині

Життя в тимчасовій окупації — завжди виклик і небезпека. Бо це життя поруч з окупантами та колаборантами, часто відсутність їжі, довжелезні черги, тиск «місцевої влади», переслідування. А після 6 червня — ще й підтоплення через підрив росіянами Каховської ГЕС.
Ми вже маємо досвід деокупації українських міст та сіл, радіємо за кожен звільнений метр землі й за кожну врятовану людину. І жахаємося від розкритої правди — сотні катівень і тисячі розповідей очевидців, тих, кому вдалося вижити. Але важливо чути людей і до звільнення, тих, хто живе у тимчасовій окупації та вірить, що ЗСУ прийде і в їхнє місто чи село. Ми віримо разом із ними! А зараз даємо голос матерям, які досі живуть на Херсонщині й понад усе мріють знову бути вільними. 

Контакти жінок я отримала від волонтерської організації, вдалось поспілкуватися у захищених чатах — зв’язок на Херсонщині не найкращий, але доступ до інтернету є. Тож героїні розказували свої історії у голосових та текстових повідомленнях. 

Оскільки жити на тимчасово окупованій території небезпечно, імена героїнь змінені, не всюди вказані конкретні населені пункти — важливо не зашкодити жінкам. 

РќС–РЅР°

Діток у мене п’ятеро — чотири доньки й один син. Стосунки у нас хороші, злагоджені, всі намагаються підтримати — найбільше старша донька, вона допомагає з найменшою сестричкою.

Я народилася в Херсоні, жила з мамою, бабусею і дядьком. Ми часто переїжджали. Познайомилася з батьком своїх дітей, народила. Я була в декреті, він намагався працювати. Жили як всі звичайні люди. А коли я завагітніла четвертою дитиною, у нас почалися скандали, він не хотів її лишати, відправляв мене на аборт. Я відмовилася і тоді він нас покинув. Відтоді ми не спілкувалися, він не допомагає і дітьми не цікавиться. П’ята дитина від іншого чоловіка, ми жили разом два роки, я завагітніла. Та коли він про це дізнався, сказав, що не хоче цієї дитини, бо йому не потрібна відповідальність, тому я з ним розійшлася. 

Ми жили собі в маленькому селищі, дітки ходили в школу, я працювала, тоді пішла у декрет. А коли почалося повномасштабне вторгнення, наше життя дуже змінилося. Спочатку з’явився страх за життя, за дітей. Потім стали звикати, вікна у нас завжди були завішені, коли чули дуже гучні вибухи, ховалися в коморі.

У найстрашніший момент, коли було несила терпіти, забрала дітей і вирішила поїхати на лівий берег [Херсонщини]. Я мала трохи грошей, маршруткою доїхали до Херсону, потім на поромі переправилися, далі — знову маршруткою.

Наше село теж було в окупації, коли ми поїхали, але за тиждень його звільнили. Дуже кривавою ціною, тому що багато людей постраждали. Нашого села практично немає, будинку нашого немає, в нас нічого не залишилося. Спочатку його зруйнували росіяни, а тепер — затопили. 

Зараз дуже багато проблем із тим, щоб самій вийти на вулицю. Мені потрібно постійно брати з собою дітей, бо самій небезпечно: на тебе можуть не так дивитися, можуть чіплятися. Все це дуже страшно, є багато випадків зґвалтування і ще страшнішого — я навіть про це не хочу думати. Діток намагаюсь самих на вулицю не відпускати — або вдвох і недалеко, або взагалі сидять вдома. 

Для мене бути мамою — це захищати своїх дітей, дарувати їм безпеку, наскільки це можливо, намагатися захистити їх. Щоб вони виросли і побачили хоч якесь життя.

Я не шкодую, що в мене стільки дітей. Так, мені важко, але я намагаюсь не падати духом. За кожну дитину відповідаю і прагну зробити все, що в моїх силах. Хочеться вижити і щоб у дітей було що їсти, чим лікуватися. Але дістати все складно, зайвого разу виходити і «світитися» я не хочу.

Люди, що зараз тут керують, тиснуть: потрібно брати російські документи. Без них будуть просто вивозити звідси невідомо куди, нікого не будуть жаліти. Та й потрібні не тільки паспорти, а повністю всі документи — наполягають, щоб все було по-їхньому.

Діти дуже переживають і бояться, заспокоюю їх тим, що все буде добре і скоро це все скінчиться. Та надовго цього не вистачає, бо я сама постійно у стресі. З дому виходжу ненадовго, в магазин, купити їжу або дістати готівку, якщо є така змога. Волонтери з організації Humanity допомагають, надсилають гроші, я купую необхідне і звітую. По-іншому зараз нам допомогти не вийде, проїхати до нас — неможливо. 

Коли підірвали дамбу, я дуже плакала, мурахи по всьому тілу від того, скільки горя, скільки людей і тварин загинуло, це просто не зрівняти ні з чим. Стало ще важче виживати, крім нестачі їжі, ліків, води — морально тяжко. Добре хоч до будинку, де зараз живемо, не дійшла вода.

Людмила

Я мама двох діток. Старшому синові — 16 років, у нього інвалідність. Донечці — скоро буде шість років, ми її вдочерили з чоловіком. Живемо дружно, тато дуже турботливий, старається як може, та, на жаль, забезпечити родину повністю зараз не вдається.

Я народилась у Новій Каховці. Переїжджати ми не планували, для нас це складно — та і заощаджень немає. Синочок взагалі не розуміє, що відбувається навкруги, йому головне, щоб рідні були поруч. А донечка знає, що ворог прийшов захопити наші землі. 

Просто так вийти на прогулянку ми, звісно, не можемо. Будь-якої миті може бути обстріл. Виходимо тільки в разі потреби. Продукти в магазинах є, їх купити можна, але ціни дуже високі та і якість сумнівна — більшість привозять із Криму, а на пакуванні написано «расєя». 
Виїхати не змогли, бо у березні 2022 року мали робити синочкові операцію. Та не встигли. Тож тепер підтримуємо його стан медичними препаратами, і він дуже погано переносить дорогу.

Раніше наш тато їздив на заробітки, а зараз доходу немає, ціни захмарні. Нас загнали в катастрофічні, нелюдські умови. Тут нестерпно, як у тюрмі. Наша родина до останнього відтягує отримання російських паспортів, але якщо моєму чоловіку під дулом автомата будуть погрожувати, то доведеться йти та брати. 

Дуже гидко бачити, як люди, які були тобі близькими, стають ворогами. Клянуся, я перша всіх поздаю: сусідів, кумів, просто тих, кого точно бачила поряд з окупантами. Дехто насправді чекав їхнього приходу, а хтось повівся за рублем. Майже всім промили мізки дезінформацією: старих залякують американськими панами, мовляв, ми тут будемо рабами. 

Я нікого не намагаюся переконувати, бо то собі дорожче. Можуть і на підвал забрати. Так і живемо у страху й очікуванні: день прожили — і слава Богу. Жодних планів. 

Донечка тільки й згадує, як ми ходили влітку купатися, їздили на каруселі та батути.

Все ж сподіваємося, що нашій родині не доведеться брати ті аусвайси (посвідчення особи в часи німецької окупації — прим. ред.). 
Нашу родину підтримують волонтери. Допомагають і памперсами, і продуктами. Син у нас на спецхарчуванні.

Шостого червня о 8-й ранку мені написала дівчина зі США із запитанням, як ми. Так я дізналася, що росіяни підірвали Каховську ГЕС. Її сім’я допомагала нам ще до великої війни, коли малому частково видаляли праву нирку і ми шукали фінансової підтримки. Ця ж сім’я допомогла і на початку повномасштабного вторгнення. Наш дім цілий, його не підтопило, але таки вирішили виїхати — заради майбутнього донечки і щоб полегшити життя сина, бо медичної підтримки для нього тут немає. Стало все похмуро навколо.

Тож попереду виїзд і фільтрація. Наша родина ризикує у будь-якому випадку: вирушаючи з сином у дорогу чи залишаючись у ситуації, яка щодня стає все складнішою.

divoche.media