«У мене на всіх гранат хватить!» Репортаж про колаборантів із Херсонщини

Мешканки Малої Олександрівки Валентина Прокопець та Галина Кагарлицькаhromadske

«А чи є у вас колаборанти?» — питаю групу жінок у центрі Малої Олександрівки Херсонської області. Село після семимісячної окупації звільнили на початку минулого жовтня. 

«Повно! Ходять, хоч би що, і сміються людям у лице».

Жінки охоче розповіли про таких односельців: як поводилися під час окупації і які стосунки у місцевих із ними зараз.

Після розмови журналісти hromadske поїхали за названими адресами «колаборантів» — почути і їхні версії. Відвідали ми й місцеву поліцію, де нам розповіли, що кримінальних справ за 6 місяців відкрили більше, ніж за попередні 7 років.  

Звинувачення: «Жила з руським, пив з руським, крав з руським»

У селі, де до вторгнення росії мешкало 1542 людини, в окупації лишилося 352. Ті, хто виїжджав і повернувся, застали свої будинки й двори потрощеними внаслідок вибухів. А крім того — пограбованими. Відразу думали на росіян. Та згодом мешканці Малої Олександрівки стали розуміти, що, крім окупантів, хатами лазили місцеві. Хтось у когось побачив свою каструлю, газовий балон чи візок. Знайшлися і свідки, які видивилися, хто ночами виламує ломиком двері у сусіда, скубе ворогам чужих качок і фарбує фасад будинку вкраденою фарбою. Це село, усі все знають.

У Малій Олександрівці панує неоголошена війна — між тими, хто виїжджав, і тими, хто лишився в окупації. Одні кажуть «як ви могли?», інші — «ви все побросали, значить, воно вам не нужне».

Перші автоматично вважають других колаборантами: «Пили з руськими, жили, дружили, помагали, крали». Мовляв, «лишилися в окупації, розуміючи, що треба дихати з ворогами одним повітрям і жити за їхніми законами, а отже, це їх влаштовувало». Другі заздрять першим, які отримували виплати як внутрішньо переміщені особи. І хочуть, щоб їх жаліли через пережите, бо вони голодували, ховалися в погребах і постійно боялися. До того ж мають пояснення, чому не виїхали: берегли майно, не могли залишити немічних родичів тощо.

Послухаємо перших. Жінок у центрі Малої Олександрівки. Назвати себе вони бояться — раптом односельці помстяться. Погрози були.

«З тих, що лишилися тут і мають рильце в пушку, ніхто не зізнається. Усі вони держаться одне за одного. Але тільки розворуши це кубло, почнуть здавати із превеликим задоволенням», — починає жінка у светрі в білий горошок на зеленому тлі. У неї змучене обличчя, сиве волосся вибивається з-під хустки.

«Свєта Вишкварка, по-сільському Цапелька, жила з руським. Сусідка бачила, що він її подвір'ям ходить, як у себе вдома. У трусах, з чашечкою кави. Натягла повну хату добра, від наших же людей, які виїхали! А син її по форточках лазив. А як наші військові село звільнили, такий балалай у себе на городі встроїла — спалила все. Вона є в чаті “Зрадники Бериславщини”», — із задоволенням і злістю видає Цапельку жінка з великими натрудженими долонями.

«Деякі наші з руськими дружили, водку пили, воровали разом. Ми ж їх знали голодранцями, які попропивали все. А в окупації зраділи, що стало беззаконня, анархія — все можна. В хатах у них знаходили килими, телевізори, такі телефони, що ми не можемо собі позволити. Поначіпляли на себе чужі костюми й ходять. А зараз люди пізнають у них свої речі, трєбують назад. А вони: “Приходьте до нас тіки з прокуратурою”», — сердиться третя, наймолодша. Їй років 40, і вона знає, у кого її матрац.

«Марина Фербанич із сусіднього села Велика Олександрівка ще до війни розказувала, що її батько працює в росії, і так там усе харашо. Які там гроші крутяться і можна заробити. Як прийшли окупанти, вона з подругою агітувала всіх за рашку. А вони їм гроші платили. Люди чули, як напилися раз, ішли вулицею і горланили: “Які ми стали багаті!” Фербаничка дружила з руськими, домовлялася, щоб кримчани приїжджали, корів наших скуповували за безцінь — по 3 тисячі. Люди мусили віддавати, бо скотина або підривалася на мінах, або могла здохнути від голоду. Після деокупації вона єдина втекла за границю», — четверта з гурту вимахує торбою з логотипом волонтерської організації. Половина її рота з «золотими» зубами.

Через село проходила лінія фронту. Росіяни залишили після себе міни і зруйновані будинки Арсен Дзодзаєв / hromadske

Жінки розохотилися і перебивають одна одну. 

«Є відео одного тіктокера руського, що тут був. Знімав приліт. Там чути голос моєї однокласниці Ольги Тригуб. Каже ворогам: “Коли ви, хлопчики, їх виженете? (про ЗСУ — ред.) А то все гладите і гладите”. Всі однокласники підтвердили, що то її голос».
«Вона, вона», — гудуть селянки.

«Є така дама — Надька Линник. Уся надута: губи, морда, вії нарощені. У неї найкраща хата на вулиці й найвищий паркан. Вона нікого до себе не впускає. Така цариця, що куди там. Коханців багатих мала завжди. А під час окупації, коли був приліт на елеватор і його розбомбило, люди кинулися брати собі зерно. Але там уже сидів на стільчику її руський хахаль: “Один мішок собі беріть, другий Наді завезіть”. Ще й по 100 гривень платили за кожен. До неї після звільнення власник того зерна з СБУ приїжджав. Розборки були дуже великі. А любовнік її втік через Дніпро і Надю не забрав! Ми тут сміємося: рашисти й то розуміють, що зрадник — він скрізь зрадник».

«Дві куми посварилися, бо не встигла одна виїхати, як інша побігла до неї й вивезла крупи, борошно, відкопала кілька банок з олією. І дрова забрала, хоча ж кума просила не чіпати: бо вернуться — топити нічим, у неї онучок малий. Так та дурка украла ще й газовий балон і не стерла на ньому напис власниці крейдою. То за ним її й вирахували. Поліція теж розбиралася».

Жінки злі на колаборантів і мародерів. 

«Я стараюся не вітатися. І не дивитися в очі», — каже та, що з «золотими» зубами.

«Плюнути хочеться і розтерти. А вони ходять павами. Коли отримують “гумку” (гуманітарну допомогу — ред.), стоять у перших рядах. Такі щасливі, і їм абсолютно не стидно», — з досадою матюкається наймолодша. 

Є й випадки, коли колаборантам мстилися.

«Один сильно дружив з руськими. Зносив їм награбоване. То його після деокупації облили бензином. Згоріло 80% тіла, і досі по лікарнях. Одного знайшли повішеним. Знаючи його, можу запевнити, що сам він цього не робив би».

«Жінка з сином відкрили магазинчик, де торгували намародереним. Він і ходив у руській формі. То як наші зайшли, мати напилася таблєток і вмерла. А син вчадів. Чи сам, чи помогли. В сусідніх селах і хати палили, а ми все ждемо, що поліція розбереться».

58-річна Ольга Тригуб, чий голос ніби записаний на відео з TikTok, балакає з-за воріт Арсен Дзодзаєв / hromadske

Виправдання: «Можу поклястися всім найдорожчим для мене, дітьми й онуками, що це не я»

Послухаємо людей з другого табору. Вони пережили окупацію, і їх звинувачують у співпраці з ворогом.

Навідуємося до жінки, чий голос ніби записаний на відео з TikTok. Гарна хата з пластиковими вікнами, утепленою верандою. 58-річна Ольга Тригуб у синьому халаті в червоні квіти балакає з-за воріт. Відвертається від фотографа.

«Люди можуть казати, що хоч. Да, ми не виїхали, бо не хотіли кидати нажите. І росіяни займали порожні хати, було ясно, що і в нашу заселяться. І да, ми їли російську гуманітарку. Бо виживали сім місяців і мусили з ними общаться», — твердо наголошує жінка. — А про дружбу нашу… То така дітвора, сльози на очі навертаються, це з “ДНР” їх прислали. То попервах ми їм їсти давали».

«Ви так кажете, наче вам їх шкода», — зауважую.

«Да, жалько, бо автомат тягне більший, як він сам».

«Але ж вони прийшли вас убивати».

«Ой, я вас умоляю, не хочу такого слухати. Їх так само прислали, як завтра можуть і мого чоловіка послати воювати», — дратується.

Про відео з тіктоку каже, що то не її голос.

«Попутали люди. Показалося їм. Хай прочистять вуха. А я можу поклястися всім найдорожчим для мене, дітьми й онуками, що це не я».

У Надії Линник, яка «торгувала зерном», справді найкращий будинок на вулиці й найвищий паркан. Хвіртка зачинена, на дзвінок ніхто не відреагував. Сусіди кажуть, що вона не виходить. До неї періодично приїздять із правоохоронних органів.

Світлана Вишкварка, якій закидають, що жила з росіянином і обкрадала сусідів, виходить поговорити з нами на лавці біля свого двору. Їй 55, і вона красуня. Біляве волосся зібране догори яскравими шпильками, у вухах кілька сережок, каблучки на пальцях дібрані зі смаком. Жінка доглянута, зі свіжим манікюром, нафарбована. Хоча має господарство, корів.

«Ви з роботи прийшли?», — питаю.

«Та ні, я для себе фарбуюся. І все життя так», — усміхається білозубо. 

Розважливо розповідає, що під час окупації відправила доньку-підлітка в Київ якомога далі від ворогів, а залишилися в селі з сином доглядати маму, якій за 80, і дідуся з Луганська, якого прихистила у 2014-му. Каже, що росіяни селилися лише у тих будинках, звідки виїхали господарі, про що писали розписки. І знайомі, куми, сусіди, навіть виховательки з садочка просили забрати Світлану цінні речі собі до хати для зберігання.

«Така я популярна, що мене в мародьорши записали. Потім казки розказують, що палила майно, яке грабувала. Вигадали, що жила з руським, і він у трусах тут ходив. Ну як ви це уявляєте? У мене син вдома, двоє старих людей, як я когось приведу? Жив тут один по сусідству, то їв у нас. Залишав мені велосипед. Інший мопед у двір закочував. А як я їм відмовлю: з автоматом ходять. Одному сказала, що ненавидітиму росіян до кінця днів, то він огризнувся: “Гранату кину у двір — і все”».

Жінка зізнається, що через наклепи односельців її «прокапувала» знайома медсестра, бо прихопило серце. Як-не-як, а неприємно. 
«Тим, хто лишився в окупації, приписують сотруднічєство. А як розрізнити, співпраця чи виживання? Наша староста не виїхала з села, ходила до рашистів, пайки просила і між людьми до грамів ділила. Розвозила пакунки і клала під дворами. Казала: “Беріть, бо не знаємо, що буде завтра”. То що це?»

За всю розмову жінка нікого не звинуватила. І запрошувала всіх охочих оглянути її хату — мовляв, нічого нового там не додалося.

Драма століття: «Яка кума? Нема в мене ніякої куми! Ааа, та вона сама колаборантка»

63-річна Валентина Прокопець зла на свою куму Галину Кагарлицьку. 

Валентина вся в чорному, із сивим волоссям, яке тримає обруч, починає розповідь із неприязню до Галини. Але під кінець вона перетворюється на сліпу лють.

Прокопець хотіла вивезти сім'ю (чоловік, син, невістка, онучок) із Малої Олександрівки на початку окупації. Але росіяни пропускали не через усі пости, і родина застрягла на тиждень у сусідньому селі. Потім повернулись у своє, але в господарстві не знайшли ні газового балона, ні каструль, ні борошна, ні круп. Жінка пожалілася кумі, що піде до старости. 

Наступного дня та разом із ріднею принесла і балон, і продукти, які раніше зникли з хати Зрозумівши, що Галину й наступного разу не стримають моральні принципи, попросила її не чіпати принаймні дрова. З тим і вирушили з окупації ще раз, замкнувши хату й поховавши, що де можна. Кілька трилітрових банок олії закопали, фарбу заставили у погребі старими ящиками й банками. росіянам довелося дати ключі від хати сина, бо вони наполягали і залишили розписку.

Повернулися Прокопці у жовтні. У Валентини в хаті — жодного вцілілого вікна, порубані сокирою двері, всередині замість майна — саме лахміття. Речі вкрадені повністю — від цінної техніки до ложок. І 22 корів і телят, яких вирощували на продаж із сином, теж нема. Навіть двох вівчарок буряти поїли. З великого господарства залишився лише кінь, якого зберіг хтось із друзів. Зникла і закопана олія, і дрова, і злощасний газовий балон. 

Валентина викликала поліцію. В куми Галини знайшли і балон, і чужий візок, і кілька мішків з насіннєвим матеріалом, які впізнав сусід-фермер.

«Жодних стосунків у мене з Ізабеллою (так кличуть у селі Галину) нема. Хоч і хрестила її дочку. Я розумію, що щось крали руські, але ж є таке, що воно їм не треба: миски чи шланг від пралки. Ми дещо забрали з поліцією, по щось ішли до її приймака (чоловік, прийнятий у дім жінки — ред.): віддай! А він: “Ще явитеся, в мене на всіх гранат хватить!” І ми боїмося. Швирне вночі у вікно — і все!» — матюкається. Загалом, дуже багато старших людей переходило на нецензурну лексику. 

Чоловік Валентини вже рік на фронті. За його зарплату дружина вставила вікна у хаті, купила меблі. 

Мешканка Малої Олександрівки Галина КагарлицькаАрсен Дзодзаєв / hromadske

Прямуємо до будинку Галини Кагарлицької на сусідню вулицю через вигін. Страшно ступити повз стежку: через село проходила лінія фронту, і росіяни залишили після себе міни. 

Обійстя Галини без огорожі: дві будівлі, яким років сто. Мазані глиною, на схилі пагорба. Старенька випрана постіль полощеться вітром. За хатою скидані в купу бляшанки з-під польських консервів. Усе так і дихає бідністю. Ось і хазяйка: худорлява жінка років 60, з волоссям кольору «гнила вишня» спішить до двору, бо побачила чужинців. 

«Я руським відразу сказала: “Не чіпайте мене, я відьма. Тіки попробуйте міну покласти, вас накажуть вищі сили”. А мій знайомий їх налякав, що я вся в наколках і двічі сиділа за іздєватєльство над мужиками», — регоче. Про таких, як вона, кажуть «пальця в рот не клади».

Виклично запрошує оглянути хату й сарай: мовляв, у мене нічого нема. Розводить руками: от бачте, от бачте. В хаті ні холодильника, ні телевізора, ні пралки, з меблів — лише табуретки й старі ліжка. 

«Якби я щось брала, воно б у мене було. В мене нічого лишнього. А ви кажете, зерно крала (ми про зерно не згадували — ред.) Мене просто люди не люблять, бо можу за каждого розказати, що тут робилося. Я все бачила!»
Запитуємо про куму.

«Яка кума? Нема в мене в селі ніякої куми!»

Показуємо світлину у фотоапараті.

«А, Валька! Та вона сама колаборантка. Я вже її кумою і не зву. Її син по всіх селах добро крав, а тоді поселили рашистів до себе під розписку. І мого сина-атошника хотіли здати, якби не встиг виїхати. А я за таке спалю любого. З того світу дістану!» — кидає різко.
Після розмови наздоганяє нас на стежці, кричить у спину: «У Вальки хати набиті намародереним, перевірте-перевірте!»

Знову прямуємо до Валентини Прокопець. Коли вона чує обвинувачення Галини, то аж піниться від злості.

«Так, хати мої забиті будматеріалами, але в мене є чеки на все. На кожне вікно. І вона до нас не пристібеться. Як це я хотіла її сина здати? Ми ж в одній машині з ним виїжджали! Хочеться роздушити її, як комара! Знаєте, що скажу: в мене було й буде, у неї не було й не буде. Хоч вона й краде. Як же мені хочеться її зятя заставити випити вкрадені чотири бутлі олії! І я це зроблю! Посадять — відсидю, але я це зроблю!»

Поліція: поступово розберемося зі всіма

За законом колаборанти — це громадяни, які добровільно співпрацюють із ворогом у його інтересах на шкоду власній державі. Однак в українському законодавстві чітко не визначено, яка діяльність на тимчасово окупованій території може чи не може вважатися колабораційною. Про це нам неофіційно розповіли в районному відділку поліції. 

«До закону постійно додаються нові статті. Якщо людина закликала йти на референдум про розподіл України чи обіймала керівну посаду в окупаційних органах влади, то вона однозначно колаборант. Якщо отримувала від окупантів воду чи гуманітарну допомогу — точно ні. Але між ними є десятки проміжних варіантів», — пояснюють правоохоронці.

«Після деокупації все населення Малої Олександрівки пройшло фільтрацію. Працівники поліції, СБУ були у кожній хаті, розмовляли з усіма. І про всіх колаборантів, яких ви назвали, ми знаємо. Марина Фербанич утекла за кордон, і її шукають там. 

Відразу працюємо по “топчиках”, щоб їх видав Інтерпол. Вони думають, що ми їх не дістанемо, й інколи дзвонять: “Ми приїдемо, коли росіяни повернуться”. Поступово розберемося з усіма. 

За останні 6 місяців у районі завели більше кримінальних справ, ніж за минулі сім років. Але невідомо, чи всі дійдуть до суду і під яку статтю. Бо “жити з росіянином” чи “пити з росіянином” не вважається злочином. Найбільша ж вина на хлопчиках з окупованих територій, які виступили зі зброєю проти своєї держави».

За словами неофіційного джерела, працівники поліції очікували більшої віддачі від жителів Малої Олександрівки. 

«У деяких селах люди в черги ставали: “Допитайте мене про колаборантів”. Тут — рот на замок, отже, щось нечисте. Вони тримаються одне за одного. Поки що. Але колись це все посиплеться. 

Багато заведених справ — про мародерство. Дуже багато. По-простому, це крадіжки. Ми знайшли два схрони з награбованим, закликали всіх жителів забирати своє. А вони прийшли і брали, що хотіли. Бо не в усіх же є документи на пралку чи її фото. Ми дуже довго відучували людей від беззаконня, анархії. Вони швидко звикли, що можна брати що хочеш, і за це нічого не буде». 

Залишаємо Малу Олександрівку. Посеред села з автівки місцевим роздають гуманітарну допомогу. Чути вигуки: «Колаборантам не давати!»