
Нині тут просто немає місця, яке можна було б назвати безпечним. Однак, життя триває. Ідучи містом, повсюди бачиш людей, що працюють в тривожній атмосфері підвищеного ризику. У кожного є свої причини залишатися тут і продовжувати виконувати свої обов'язки.
Медпрацівники, комунальники, продавці, водії громадського транспорту, соціальні працівники та люди інших спеціальностей.
Усі вони допомагають місту жити й функціонувати.
“Прихисток - між стінами коридора”
Тетяні близько СЃРѕСЂРѕРєР°, РІРѕРЅР° має вищу економічну освіту Р№ РґСѓР¶Рµ давно працює бухгалтером Сѓ державній установі Херсона.ВРаніше РІРѕРЅР° мешкала РІ багатоквартирному Р±СѓРґРёРЅРєСѓ, але після деокупації міста Р№РѕРіРѕ кілька разів обстріляли Р· лівого берега. РўРѕР¶ довелося шукати безпечніше місце.
Тетяна намагалася винаймати житло РІ приватному секторі. Господарі порадили С—Р№ РЅРµ зачиняти РІС–РєРЅР°, Р±Рѕ можуть вилетіти Р· рамами, якщо десь неподалік “прилетить”.В
Я зимувала в холоднечі з тими відчиненими вікнами, але це не зарадило. Після якогось надцятого обстрілу вони таки повилітали, – розповідає жінка.

Будинок у Херсоні після обстрілу. Фото з архіву Медіапплатформи “Вгору”
Після цього жаху РІРѕРЅР° переїхала РґРѕ мами РІ село, розташоване Р·Р° двадцять кілометрів РІС–Рґ Херсона. Там, Р·Р° С—С— словами, жити трохи спокійніше, але РЅР° проїзд витрачається значно більше часу, РЅС–Р¶ раніше. Рђ повернення Р· роботи РґРѕРґРѕРјСѓ взагалі стало проблемою.РЇ працюю РґРѕ чотирнадцятої РіРѕРґРёРЅРё, Р° останній автобус С—РґРµ РґРѕ нашого села Рѕ 12.30. Доводиться домовлятися Р· РєРёРјРѕСЃСЊ Р· односельців, хто їздить РґРѕ міста РЅР° СЃРІРѕС—С… автівках, але це РЅРµ завжди вдається.В
Тетяна розповідає, що час РІС–Рґ часу С—Р№ доводиться простоювати РїРѕ кілька РіРѕРґРёРЅ РЅР° зупинці РјС–Р¶РјС–СЃСЊРєРёС… автобусів С– “ловити” попутні машини, але більшість або РЅРµ зупиняються, або РЅРµ доїжджають РґРѕ С—С— села.В
Якось її підвозили військові, але бувало, не дочекавшись транспорту, доводилося проситися переночувати в знайомих.
РњС–СЃСЊРєС– маршрутки, Р·Р° С—С— словами, зараз теж курсують нерегулярно.В
Якщо раніше вони вирушали щоп'ять хвилин, то зараз треба чекати щонайменше двадцять. А коли обстріли, водії чекають, поки все стихне.
На питання, як вона дбає про власну безпеку, Тетяна відповідає, що фактично ніяк.
За її словами, якихось особливих, більш безпечних маршрутів у місті зараз просто не існує. Дорогою вона щодня ховає очі від будівель без вікон зі слідами обстрілів.
РќРµ захищене С– приміщення, РґРµ РІРѕРЅР° працює.В
Зазвичай, ми не припиняємо працювати, лише коли бувало особливо гучно, ховалися поміж двома стінами коридора. Ось і весь захист, – каже Тетяна гірко усміхаючись.
Більшість її колег евакуювалися. Якийсь час вона працювала сама, лише нещодавно на роботу влаштувалася двійка нових бухгалтерок.
Тетяна пояснює: сама не виїхала з області через те, що тут у неї батьківський дім і мати, і робота.
У мене є дах над головою, є власне ліжко, і якісь свої необхідні речі. Я не люблю жити чужим коштом.
Попри відчуття безпорадності й моральне виснаження, вона радіє тому, що має можливість забезпечувати себе, коли більшість херсонців залишилися без джерела доходів.
“Стріляє міномет - чути свист, стріляє “град” - не почуєш…”
Молодий херсонець Дмитро до війни працював секретарем у видавництві "Наддніпряночка". Але воно припинило роботу одразу після вторгнення російських військ. Коли Херсон окупували, Дмитро брав активну участь у протестних мітингах, поки це не стало надто небезпечно. Адже окупанти почали застосовувати зброю проти мирних демонстрантів.
На фото Дмитро Плотніков. Фото з соцмереж
На той момент люди вже потроху виїздили з Херсона. Виїхала й жінка, яка прибирала прилеглу територію будинку, де живе Дмитро. Черги на вакантне місце не було, а подвір'я було потрібно комусь прибирати. Отже, вийшло так, що відтоді й по теперішній час я виконую обов'язки двірника, – розповідає він з усмішкою.
Сьогодні працювати доводиться фактично під обстрілами, адже неможливо передбачити, коли знову почнуть летіти снаряди.
Під час мінометного вогню хоча б чутно свист, а коли стріляють “гради”, то ніякого звуку немає, аж поки не бабахне.
РњРѕР¶РЅР° сказати, Дмитрові РґРѕСЃС– щастило, принаймні, РїС–Рґ час роботи. Хоча РІ районі автовокзалу, РґРµ РІС–РЅ Р¶РёРІРµ, бувало РґСѓР¶Рµ гаряче. Чимало Р±СѓРґРёРЅРєС–РІ неподалік пошкоджено, С” квартири без РІС–РєРѕРЅ С– РІ Р±СѓРґРёРЅРєСѓ Дмитра.В
Зазвичай, вони з сусідами ховаються від обстрілів не в підвалі, а просто в коридорах, або ж там, де є дві глухі стіни. Довелося хлопцеві пережити й приліт.
Буквально за п'ять метрів від магазину, куди я тільки но зайшов купити продукти, гепнувся снаряд. На щастя, не розірвався…
Дмитро пригадує, що сталося це в день, коли обстріляли Залізничну зупинку й територію поряд із нею. Тоді важкі поранення отримав сусід Дмитра, він у момент обстрілу опинився майже в самому епіцентрі “прильоту”.
За словами Дмитра, попри постійні обстріли, а останнім часом у їхньому районі вони навіть почастішали, після звільнення Херсона він почувається краще, ніж в окупації.
РўРѕРґС– Р№РѕРјСѓ, СЏРє активному мітингувальнику, доводилося жити РІ очікуванні, що РїРѕ РЅСЊРѕРіРѕ прийдуть С– заберуть РЅР° підвал. Таких випадків Сѓ Херсоні було безліч. Окупанти відловлювали активістів РЅР° вулиці, вдиралися РґРѕ квартир.В
Будь-хто міг виявитися колаборантом і навідником. Сестру Дмитра, за вказівкою ображеної на щось сусідки, окупанти внесли до реєстру херсонських нацистів. Сестра мешкала окремо, і на той момент у місті її взагалі не було, але колаборантка чомусь вказала у своєму доносі адресу Дмитра. Тож він довго боявся неприємних візитерів і дуже зрадів звільненню.
На питання, чому він сам не виїхав із міста, хлопець відповідає, до так званого орківського референдуму сподівався на звільнення, а потім усі виїзди були перекриті. Коли ж Херсон знову став вільним, бажання кудись виїжджати зникло взагалі.
“Рука зі скальпелем не повинна тремтіти”
Олександр і Тетяна жителы одного із сіл Херсонської області. На роботу до міста вони добираються власною автівкою.Олександр ветеринарний лікар, про його роботу в окупації ми вже писали. Тоді, попри нескінченні принизливі перевірки на російських блокпостах і тотальний дефіцит медикаментів, він продовжував робити свою справу. Лікував чимало тварин, яких господарі, виїжджаючи з окупованого Херсона, просто викинули на вулицю, допомагав і кільком притулкам.
Відколи місто звільнили від загарбників і почалися щоденні обстріли, працювати стало важче й небезпечніше, але Олександр не припинив роботу. Він працює у фронтовому Херсоні та виїжджає за викликами в область. У селах теж є чимало тварин, покинутих господарями. Їх Олександр не тільки лікує, а й прилаштовує до притулків.
Завдяки допомозі багатьох небайдужих людей, нещодавно йому вдалося придбати автомобіль з великим багажником, відтоді транспортувати хворих тварин стало набагато зручніше.
Понад два місяці з чоловіком, як кажуть, плече до плеча працює його дружина Тетяна. Вона опікується аптекою при ветеринарній клініці та допомагає Олександрові, коли він оперує.
РќРµ припинялася робота Р№ Сѓ перші РґРЅС– після звільнення, коли РІ місті ще РЅРµ було світла, РІРѕРґРё Р№ опалення:В
Ми близько місяця працювали з ліхтарями, у шубах, але все змогли подолати й не припиняли роботу.
У дорогу подружжя вирушає в бронежилетах та шоломах.

Тетяна та Олександр Шевченки. Фото з соцмереж
РќР° початку СЂРѕР·РјРѕРІРё Р· журналісткою РІРѕРЅРё зізнаються, що менш СЏРє РіРѕРґРёРЅСѓ тому РІ районі залізничного вокзалу перед С—С…РЅСЊРѕСЋ машиною РІРёР±СѓС…РЅСѓРІ снаряд.Олександр каже, що таке трапляється, та частіше РІРѕРЅРё бачать сліди прильотів там, РґРµ проїжджали раніше.В
Ми повертаємося додому тією ж дорогою й майже щоразу бачимо вирви там, де їх зранку ще не було.
Якось їм пощастило затриматися на роботі заради порятунку пораненого котика, якому Олександр буквально збирав докупи понівечені кісточки, а коли вже їхали додому, побачили жахливі наслідки обстрілів на своєму звичайному маршруті.
Це трапилося поблизу автошколи в районі бериславського шосе, – уточнює Тетяна.
За словами Олександра, роботи в нього значно побільшало. Дуже багато поранених тварин приносять до клініки прямо з вулиці. Здебільшого це поранення уламками.
На прохання розповісти про роботу на виїздах, Олександр згадує поїздку до Антонівки, як найстрашніший день у своєму житті.
Звідти йому зателефонувала небайдужа жінка й повідомила, що господарі кинули свого собаку, забувши зняти з нього ціпок, і той буквально вріс у шию бідолахи.
Олександр приспав собаку ліками, видрав ціпок із його шиї, обробив рану та щойно зібрався її зашивати, розпочався апокаліпсис місцевого масштабу.
Я вперше за свою практику буквально під вогнем, стоячи на колінах у бронежилеті та касці, зашивав того собаку.
Після цієї екстремальної операції Олександр доставив постраждалого хвостика до притулку.
Тетяна зізнається, відколи почала допомагати чоловікові, їй стало спокійніше, ніж коли він їздив на роботу сам.
Я місця собі не знаходила, була сама не своя, поки він був там один під обстрілами.
Ініціативне подружжя допомагає не тільки тваринам, а й людям. Вони волонтерили ще до війни. Дізнавалися про нужденних, збирали кошти, вкладалися самі та адресно розвозили людям продукти, ліки та інші необхідні речі.
Нині Олександр із Тетяною допомагають своїм односельцям.
Ми вийшли на волонтерів, які привозять до Херсона памперси, пелюшки та інше, допомагаємо матусям із маленькими дітьми та людям похилого віку. Про них у нашому селі ніби забули, – з гіркотою констатує Тетяна.
За гуманітарним вантажем доводиться їздити до центру міста, що постійно обстрілюється.
Утім, безпечного місця в Херсоні зараз і немає, – запевняє Олександр.
Його відданість своїй справі, безстрашність та завзятість передались і Тетяні. За її словами, саме чоловік своїм прикладом надає їй сил і впевненості в тому, що разом вони зможуть витримати все й дочекатися перемоги.
Звідки беремо сили? Кожен вірить у перемогу!
Херсонка Юлія – медична сестра Р· багаторічним стажем. До РІС–Р№РЅРё Р№ РїС–Рґ час окупації Херсона працювала РІ РҐРѕСЃРїС–СЃС–, РґРµ опікувалася важкохворими пацієнтами.ВРўСѓ роботу РІ окупації згадує так:В
Відтоді, як керівник нашого закладу став зрадником, ми працювали, буквально, не розтуляючи рота. Він забороняв нам розмовляти з родичами пацієнтів і навіть спілкуватися між собою. Обговорювати можна було виключно робочі моменти.
Незадовго до звільнення Херсона керівник-перевертень утік.
А після того, як до Херсона зайшли українські військові, і ворог почав гатити по місту з лівого берега, персонал Хоспісу працював у супроводі майже безперервної канонади. Однак заклад, розташований небезпечно близько від річки, дивом не постраждав.
Десь через два тижні пацієнтів евакуювали до Полтавської області, а заклад закрили. Тож працівникам з-поміж тих, що залишились у Херсоні, довелося шукати роботу в інших медичних закладах.
Уже близько двох місяців Юлія працює в хірургічному відділенні однієї з херсонських лікарень. Доводилося їй надавати допомогу й постраждалим від обстрілів.
Вона згадує про події на Залізничній вулиці, коли ворог двічі з десятихвилинним інтервалом обстріляв зупинку переповнену людьми.

Обстріляна зупинка. Фото з телеграм-каналу Херсонської ОВА
Серед поранених були й дві колежанки Юлі, які після чергування мали повертатися додому. Одну з них, з численними пораненнями того дня прооперували, а інша провела в лікарні лише один день, уламок із її спини вийшов без оперативного втручання, а далі жінку відправили лікуватися амбулаторно."Весь колектив лікарні тоді працював, як єдиний організм, – від лікаря до санітарки", – із захопленням згадує Юлія.
Усього тоді допомогу надали п'ятьом пораненим. Деякі з них постраждали в результаті другого прильоту. Ворог атакував знову тоді, коли люди, що ховалися в приміщенні розташованої поблизу аптеки, почали виходити на вулицю.
Один із поранених чоловіків виявився батьком Юліної доброї знайомої.
Йому відірвало праву руку. Вона буквально теліпалася на шматку шкіри, кістку роздробило. Його одразу прооперували, однак врятувати руку було неможливо, – згадує Юлія.
Як сам чоловік пізніше розповів медпрацівникам, під час першого прильоту він перестав відчувати руку, а побачивши кров, зрозумів, що отримав поранення. Наскільки все серйозно, тоді ще не усвідомлював і сам дійшов до лікарні. Далі він нічого не пам'ятає, бо через шок та втрату крові знепритомнів на порозі закладу.
На роботу Юлію зазвичай підвозить чоловік Геннадій. Він працює в ХОКАРС (Херсонська обласна комунальна аварійно-рятувальна служба) і займається обстеженням будинків, пошкоджених обстрілами, для подальшого виділення коштів на їх відновлення. Тож щодня бачить страшні наслідки війни, численні руйнування, тому й не дозволяє дружині зайвий раз ризикувати.
Юлія згадує, коли вперше прилетіло в будівлю ХОВА, вони з чоловіком проїздили неподалік і їхня автівка ледве не перекинулася від вибухової хвилі.
У мене загартована психіка, але якийсь час я просто не могла говорити, мене всю трясло. У такі моменти усвідомлюєш, може трапитися будь-що, і думаєш, що краще вже смерть, ніж каліцтво.
Юлія розповідає, що у двір будинку, де вона живе, двічі прилітала так звана "люстра" чи "запальничка", як її називають у народі, вона розсипає шестигранні частинки, здатні від удару об землю спалахнути й запалити все довкола.
Вибухи в нас, у Херсоні, на сніданок, обід і вечерю, ще й уночі прилітає. Але, якщо раніше люди, щойно десь щось бахне, кидалися врозтіч, то зараз вони ніби адаптувалися до всього цього кошмару.

Херсонці чекають на транспорт. Фото з архіву Медіапплатформи “Вгору”
За спостереженням Юлії, у Херсоні залишилися переважно люди старшого віку та пенсіонери. Дітей та підлітків можна побачити вкрай рідко. Херсонці здебільшого намагаються пересуватися обережно, обираючи проходи поміж будинками. Там часто й ховаються від обстрілів, якщо не встигають дістатися додому.Юлія час від часу допомагає деяким людям і вдома робить уколи чи ставить крапельниці.
Так під час відвідин однієї знайомої жінки в старому Херсоні, поки ставила їй крапельницю, почула з вулиці бахкання. Спитала, чи та не боїться. А пацієнтка усміхнулася та відповіла, що боятися немає сенсу.
Прийшовши наступного дня, Юлія побачила, що сусідній будинок зруйновано, стіна ще одного побита уламками, піддашок будинку знайомої зігнувся, залізні двері від вибухової хвилі, аж вивернуло. А жінка зустрічає її усміхаючись.
РЈСЃРµ нормально, Р¶РёРІС–, ідемо “крапатися”, СѓСЃРµ Р±СѓРґРµ РґРѕР±СЂРµ.В
І такий настрій відчувається скрізь, – запевняє Юлія.
Р—Р° С—С— словами РІСЃС– тримаються, тому що кожен вірить Сѓ перемогу.В
sheriffua.org