Доньку години дві допитували, а чоловіка – 10: як ми “евакуювалися” з Херсона через Крим

У жовтні 2022 року Ольга з чоловіком і донькою-студенткою виїхали з тимчасово окупованого Херсона. Скористатися “евакуаційними” засобами родина боялась – щоб кудись не завезли. Тож їхали за власний кошт. 

На кордоні з Кримом доньку дві години тримали – митникам не сподобалось, що вона відмовилась отримати російський паспорт. У чоловіка ж вимагали зізнатися хоч у чомусь. А не отримавши після 10-годинного допиту зізнання, взяли з нього підписку про не розголошення. 

Далі наводимо історію, яку представникам ZMINA розповіла Ольга (імена в тексті змінено з міркувань безпеки). 

Виходиш з хати – не говори українською

Ми – я, чоловік Олексій та донька Настя – виїхали з Херсона 14 жовтня 2022 року. На той час перебувати в місті було морально дуже важко.

Ми всього боялися: боялися виходити з телефоном, боялися розмовляти українською.

Коли я збиралася кудись, чоловік мені казав: “Виходиш з хати – не говори українською. Ну ми ніде так дуже й не ходили, тільки до церкви та й з церкви, і то намагалися на машині, як була можливість.

Восени ж почалися розмови про продовження навчання в Насті. Вона вчиться на лікаря в Запорізькому медичному університеті на шостому курсі. Їй треба інтернатуру проходити. Тобто наш український диплом вона б не змогла отримати. 

До того ж вони референдум провели й наполягали на отриманні їхнього паспорта. А ми не хотіли. Тож вирішили їхати, бо боялися, що змусять бути в Росії.

РќР° РєРѕСЂРґРѕРЅС– Р· РљСЂРёРјРѕРј

Ми вирішили їхати до матері в Молдову через Крим. Через Василівку та Запоріжжя їхати я побоялася, бо чула, що там колони розстрілювали. В мене були знайомі, які стояли там по декілька діб і які потрапляли під бомби. Але грошей у нас не було. Тож чоловік за два чи за три дні за копійки продав нашу машину – бусик. 

“Евакуаційним” транспортом, який запропонувала окупаційна влада, – човном – доїхали через Дніпро до Голої Пристані. А звідти вже комерційним автобусом – маленька така маршрутка – на контрольно-пропускний пункт в Армянську. 

Загалом ми дуже боялися їхати тією “евакуацією”.

Я знаю людей, які поїхали так, і в них забрали документи на житло і дали їм папірець такий, ніби сертифікат на житло. Та вивезли до Алушти й поселили в якийсь табір.

Ми саме цього боялися, тому поїхали за гроші. Мали заплатити по 500 доларів з людини, щоб дістатися Молдови. 

Так от, на цьому пункті в Армянську нас перевіряли, допитували. Мене питали про родичів на Західній Україні. Я вже переживати почала, бо думала, що вони зараз сумку перевірятимуть. А в мене там футболки, жилетки патріотичні. Думала, приїду до Грузії й одразу на себе це вдіну, щоб усі бачили, що я з України. Але валізу не перевіряли. Мене взагалі пропустили дуже швидко. А доньку й чоловіка затримали. Настю десь години дві тримали, а чоловіка ще довше.

У доньки запитали, чого вона паспорт не отримала російський. Та в ступорі стоїть дивиться на ту жінку, яка питала. Вона ж боїться сказати, чого вона не взяла, – бо не хотіла, та й не взяла.

Ще питали, чи має серед друзів чи знайомих військових. І вона сказала, що її однокласник служить. І добре, що сказала, бо вони, виявляється, все це знали. І якби збрехала, могли затримати. Ще питали, чому в неї українською мовою чати в соцмережах, а вона ж навчається українською мовою. 

Настю відпустили десь години через дві, а чоловіка ще тримали.

Ми вашого чоловіка чекати не будемо 

Ми три валізи із собою взяли, і сумка з продуктами та водою якраз у нього була.

І ми сидимо з дочкою в автобусі і голодні, і води немає. Молилися всім, кому тільки можна було. 

У цьому автобусі людей було багато. Нас на КПП дві маршрутки таких невеличких приїхали. А потім нам один великий автобус дали, і ми там чекали на чоловіка дуже довго. Перевізник, який нас віз, розповідав жахи, що можуть тримати там людей і не відпускати. Потім прийшов мій чоловік ще з кимось, це, певно, ФСБ була. Забрали наші з дочкою телефони, потім прийшов другий – забрав уже наші паспорти. Потім їх віддали, але чоловік ще не повернувся.

Коли стемніло, перевізник каже: “Вже всіх відпустили, ми вашого чоловіка не будемо чекати“. Витягнув наші речі з автобуса й поїхав, а ми залишилися. Однак потім за нами приїхав інший водій, вже на автомобілі. Як я зрозуміла, це той, перший, до нас скерував.

І цей новий водій порадив піти до військових. Каже: “Ідіть до тих солдатів, які там стоять, і просіть, щоб дізналися, що з вашим чоловіком. Відпустять, не відпустять“. Я підійшла до них попросила, а вони мені кажуть: “Ви б знали, скільки таких, як ви, тут ходить, і ми не будемо телефонувати щодо кожного”. 

А вже ніч, уже нікого немає. Ми з донькою на вулиці без їжі, без води. І холодно. Я пішла, поплакала. Думаю, раптом і цей перевізник поїде і залишить нас. Пішла знову до тих митників. Вони таки зателефонували, але нічого зрозумілого не сказали. 

Повернулась я до того перевізника і погодилась, щоб він нас у якийсь готель завіз. Пішла до митників, хотіла їм записку лишити, де ми будемо, щоб чоловіку передали. Аж бачу – він іде.

Прийшов, сів – це була найбільша радість за весь цей час. А потім уже було легко, тому що ми уже були разом, уже не було страшно.

Погані люди в телефоні

Як розповів Олексій, спочатку в нього забрали паспорт і телефон. Питали, чому мало фото. Потім сказали чекати. Через кілька годин уже інший військовий почав допитувати: “Куди їдеш? Навіщо їдеш? Де народився?” Потім знову: “Зачекайте, подумайте”.  

Коли знову викликали, хотіли отримати свідчення про людей з телефонної книги. Кажуть: “У вас тут погані люди в телефоні”. Запитали про якогось Артура, показали в телефоні без прізвища, без нічого. Що це за людина, Олексій так і не згадав. А вони до нього: “Ось ви краще зізнайтеся, скажіть правду, тоді ми вас відпустимо”. Через це вони до нас по документи й ходили.

Взяли з нього підписку, що він такий-то зобов’язується не розголошувати нічого з того, що в нього тут питали органи державної безпеки Росії. Інакше нібито його переслідуватимуть російські правоохоронці. І нарешті відпустили. Годин 10 тримали. 
В 

Через Крим до Молдови 

Поїхали ми… я не знаю, на Сімферополь, напевно. Я не знаю, куди нас завіз цей перевізник, якому ми вже мали платити доларами. До Сімферополя, мабуть. Там ми пересіли в інший автобус і поїхали вже на Грузію. До Грузії через Росію.

Через оцей міст проїхали, який підірвали, – Керченський – пораділи.

Пізно вночі приїхали до Грузії, у Тбілісі, переночували там у готелі. І зранку вже сіли на автобус і поїхали до Туреччини. Звідти до Румунії, і отак протягом п’яти з половиною діб добиралися до Молдови.
Дорогу, яка в мирний час займає шість годин, родина Ольги долала п’ять діб.

Зараз ми мешкаємо в Канаді. Донька навчається в Запорізькому медуніверситеті дистанційно. Загалом чекаємо на перемогу України, бо дуже хочемо повернутися до рідного Херсона.

Записала журналістка Олеся Ланцман