Катували струмом і вимагали славити шойгу: як херсонець Олександр Д’яков пережив полон

Олександр Д’яков – голова ОСББ одного з будинків у Дніпровському районі Херсона. Для нього війна почалася так само як і для більшості з нас. Перші ракетні удари росіян він побачив із вікна власної квартири. 

“О четвертій годині, кілька хвилин на п’яту ранку, був перший приліт. Я живу на чотирнадцятому поверсі в Херсоні й бачив на власні очі політ перших ракет” – згадує Олександр.

Олександр Д’яков із перших днів повномасштабного вторгнення разом із товаришами передавав Збройним силам України координати базування російських військ у Херсоні та на околицях. Хлопці розвідували місця дислокації ворогів і наводили нашу артилерію.

“Ми передавали дані різним підрозділам, вони доволі часто мінялися. І вже за отриманими від нас даними відпрацьовували по позиціях росіян. Як правило, успішно. Влучали по базуваннях окупантів, в їхні склади з боєприпасами. Так тривало пів року”.

На партизанів росіяни влаштували полювання

росіяни, каже Олександр, розуміли, що з підпіллям їм якнайшвидше треба поквитатися. Попереду був “псевдореферендум” і настрої проукраїнськи налаштованих херсонців могли зіпсувати картину. Принаймні для пропагандистських кремлівських каналів. Тому на підпілля розпочали полювання. Один за одним почали зникати знайомі та колеги Олександра. Чоловік, каже, розумів, що скоро прийдуть і за ним. 

“Це сталося 16 серпня. Я пішов до товариша ремонтувати свій телефон. Був у нього вдома. І  коли вже спускався сходами, почув гамір внизу біля вхідних дверей. Зрозумів – це за мною. Я досі не втямлю, звідки вони дізналися адресу, де тоді я був”.

російські військові прямо на сходах побили Олександра. Він одразу зізнався, що був тут у справах, ремонтував мобільний.

“Приховувати щось сенсу вже не було. Ми піднялися до мого товариша, я пояснив, що той ні до чого не причетний, що він майстер і нічого не знає. Повірили. Забрали тільки мене”. 

Далі був обшук у квартирі Олександра. Окупанти хотіли знайти бодай якусь інформацію чи зачіпку, що він працює на українських військових. Забрали  комп’ютер, телефони. Але жодних цікавих для росіян даних там не було. Ані списків, ані адрес, ані зброї.  

Ув’язнених окупанти катували до втрати свідомості

Олександра відвезли до ізолятора тимчасового тримання, що в Херсоні на Теплоенергетиків. Ув’язнених там, каже чоловік, тримали в камерах, де вентиляція практично не працювала. У тримісній камері, розміром 6 на 8 квадратних метрів, було 7 в'язнів. Надвір не випускали.

"Коли відчинялася камера ув’язненні обов’язково мали кричати: слава росії, слава путіну, слава шойгу. Якщо хтось не викрикував, страждала вся камера. Могли й сну позбавити, і їжі, і паління. Іноді потрапляли до камери такі люди, через яких тоді не спали всі. Окупанти влаштовували справжній терор”.

На першому допиті, розповідає Олександр, його з товаришем посадили навпроти один одного і почали катувати струмом. А потім наказали робити це по черзі самим. Вони відмовилися. 

"Ми не зголосилися. Мій товариш знав, що в мене хворе серце, і сказав – бийте мене", – розповів Д'яков.

Били, зрештою, обох. Кийками, ногами, чоботами. Так, що зламали ногу Олександру. 

“Від болю в нозі я не міг спати. Просив покликати лікаря, але медичної допомоги не надали. Нога розпухла й стала вдвічі більшою, вкрилася гнійними ранами. Почалося дуже сильне внутрішнє запалення. Коли вони катували мене, то раділи й отримували насолоду”.

З підвалу, згадує колишній полонений, весь час долинали крики людей, яких  катували. Ймовірно, хтось і не виживав. Одному з моїх співкамерників, колишньому поліціянту, одягли на голову футболку й заливали в рот воду, а потім били шокером, каже Олександр. У нього на тілі навіть позалишалися чорні цятки, які потім почали гноїтися.
Якби ще кілька допитів, серце б не витримало, каже Олександр. Та й перебита нога не давала спокою.На 18-й день полону, 2 вересня, російські військові таки повезли Олександра до лікарні.

“Чесно кажучи, я до останнього не вірив, що везуть до лікарні. Думав, десь у лісі вб'ють. Але пощастило”, – каже чоловік.

Та в першій лікарні – імені Тропіних – Олександру в допомозі відмовили. Мовляв, тих, хто з охороною, – не обслуговують. В іншій – імені Лучанського – медики зголосилися допомогти.

“Дякую лікарям. Зробили мені першу операцію, я майже місяць там пролежав. Далі мене перевели в обласну лікарню, там була ще одна операція, там я також пролежав місяць”.

росіяни обіцяли Олександру повернутися за ним після лікування. І погрожували судити за російським законодавством, звинувативши в “тероризмі”. 

“Мені пощастило. Загарбники почали тікати з міста, їм було не до мене. І 21 жовтня я втік із лікарні. Кілька тижнів переховувався в Херсоні, поки не зайшли наші війська”, – каже Олександр.

Наразі Олександр кульгає, болі в нозі дошкуляють йому й досі. Не працюють два пальці на руці – унаслідок катування струмом. З'явилися проблеми з пам'яттю та зором.

Олександр після пережитого почав вірити в Бога. Бо інакше пояснити, чому досі живий, – не може.

Залишається в Херсоні й не планує виїжджати

Семеро колег Олександра ще досі перебувають у полоні. Остання інформація, яку мав чоловік на кінець лютого, –  частину його побратимів утримують у тимчасово окупованому Каланчаку, частину в Чаплинці. Полонених попередньо планували вивезти до Криму, а далі, ймовірно, і в росію. Олександр просить всіх, кому відома їхня доля, і тих, хто може допомогти зі звільненням бранців, – вийти з ним на зв’язок.

Сам Олександр Д’яков залишається жити у звільненому Херсоні під щоденними обстрілами росіян. Виїжджати не планує.

Він повернувся до своїх обов’язків голови ОСББ і допомагає місцевим мешканцям. Роздає гуманітарну допомогу. Кожні два тижні продуктові набори отримують майже дві сотні херсонців. 

Олександр каже, що ніколи не зможе пробачити окупантам, те, що вони творили в Херсоні й творять в інших містах. Він переконаний: росіяни тепер навіки вороги для українців.

Фото з архіву Олександра Д’якова

Шерифи для нових громад