Берислав під тотальним вогнем: як місто на березі Дніпра пережило окупацію, а тепер потерпає від обстрілів

Берислав розташований на правому березі Дніпра. По той бік — окупаційні війська. До них близько 5 км. Цю відстань на моторному човні можна подолати за 15 хвилин. Та артилерійський чи танковий снаряд прилітає за лічені секунди. 

Під звуки безперестанних прильотів ми їдемо вулицями невеликого містечка, де раз по раз погляд чіпляється за зруйновані обстрілами хати. Біля одного з будинків, де нині базується міськрада, стрічаємо групу людей: вантажать, сортують і роздають гуманітарну допомогу. 

Управляє процесом Лариса Дамаскіна — керуюча справами виконкому. У її підпорядкуванні понад десять волонтерів. Чоловіки і жінки. Молоді і старші. У коридорі щільно один до одного стоять буржуйки, коробки з їжею та інші пакунки. 

Застаємо пані Ларису в її кабінеті. Раз по раз до неї забігають волонтери: “Куди ставити?”, “Що розвантажувати в першу?” Вона чітко дає розпорядження і починає свою розмову: про окупацію, про звірства росіян, про теперішні обстріли міста.


Як почалася окупація Берислава?
— Як і всі в Україні, 24 лютого ми прокинулися від пострілів. Не могли зрозуміти, що відбувається — з вікон бачили зарево, а стіни здригалися від вибухів. Звичайно, була паніка. Ми не знали, що робити, як бути. А потім почалися жорстокі будні. 

Кілька днів росіяни до нас не заходили. Базувалися в Козацькому та у Веселому за кілька кілометрів звідси. Окупанти скрізь поставили блокпости, виїзд із Берислава на Нову Каховку та на Херсон закрили. Справа в тому, що наше містечко невелике, провінційне, система гуртових баз не розгалужена, підприємці їздили закуплятися в більші міста. І коли перекрили всі шляхи, нікого не випускали, в місті почалася паніка. Люди не мали змоги нічого придбати.

Виходили з ситуації, як могли: організували гаряче харчування при церкві і одній зі шкіл, фермери передавали зерно, рибаки — рибу. Щодня годували до 300 людей. А потім у Берислав зайшли росіяни. 
І, як я розумію, відразу почали викрадати людей?
— Так, 19 березня зник наш міський голова Олександр Шаповалов. Його два тижні утримували в Новій Каховці. А потім у нас забрали старосту села Зміївка. Сергія Володимировича, нашого депутата, також пізніше викрали. 
Але ми працювали. Виконавчий комітет припинив роботу лише 15 серпня, коли нас звідси під автоматами вигнали.

“Жінко, ви тут ведмедя не бачили?”

В 
Тобто деякий час вони не захоплювали міськраду?
— Взагалі нас “брали” тричі. Перший раз — у березні, за кілька днів після викрадення голови. Налетіли, оточили, чоловік 40 сорок мінімум. Бігали по кабінетах: “Хто тут є?” Всі кабінети перевірили. Коли ми запитали, що ви шукаєте, кажуть: “Бандерівців і зброю”.

Ми кажемо: “Це не те місце, де треба шукати зброю”. Перевірили всі шафи, всі кабінети. Але ті, від яких у нас не було ключів, зокрема кабінет голови, не чіпали.

Хто керував цим обшуком?
— Це був ефесбешник. За манерами було видно, що він ефесбешник. Був доволі агресивний, все намагався нас спровокувати на якісь розмови. Каже до мене: “Жінко, ви тут ведмедя не бачили?” Я кажу: “Якого ведмедя?” — “Ну, я ж руський, значить, тут десь має бути ведмідь”.

Це був типу такий жарт?
— Мабуть, так. Кілька разів він до нас прибігав із тим ведмедем. Було доволі страшно, бо їхня поведінка була неадекватною. І це був їхній перший прихід до нас зі зброєю. Ці всі військові у балаклавах, із автоматами… Моторошно. 

За тиждень був другий наліт. У нас тоді ще працював хлібзавод, хліб привозили у міськраду, була велика черга по нього. Коли ця орда налетіла, всіх розігнали. Через кожен метр стояв військовий. Зверху літав дрон. Тоді вони виламали всі двері, які не змогли відчинити.

Чую, по рації кажуть: “Ми взяли горсовєт”. Що ви взяли?! Перед вами стоять дві жінки і два пацани. Взяли вони… Знову нас виставили в коридор під стіночку. Всі кабінети перевірили, всі столи перевірили. Що шукали, вже не пояснювали.

Потім приходили третій раз. Десь вони там вогник побачили на другому поверсі. Хлопців знову роздягали, перевіряли. 

“Вам година на збори, і щоб вас тут не було”

Український прапор відразу зняли?
— До квітня у нас висіли два прапори: бериславський та державний. У кінці квітня росіяни зняли український прапор. Потім ми на другому поверсі повісили маленький прапорець, ось такий (показує на стіл у своєму кабінеті, — МІПЛ). Він довго висів, мабуть, росіяни його не помічали, але люди знали, що він там. І для них це було важливо. А в травні росіяни прийшли і повісили свій прапор над міськрадою.
І як ви на це відреагували?
— Просто зібрали свої речі і перейшли в іншу будівлю. А наступного дня російський прапор таємним чином щез (посміхається). Ефесбешники приїхали, повісили його ще раз. Попередили нас, що якщо він знову зникне, то ми відповідатимемо. Вони по кілька людей ночували в прокуратурі і спостерігали, щоб ніхто не зняв. Ми ж перейшли сюди, в цю будівлю, де зараз, працювали тут. А 15-го серпня російські військові знову зайшли до нас і сказали: “Вам година на збори, і щоб вас тут не було”.

Це були лише військові чи разом із ними прийшли й колаборанти?
— Так, була ще Катерина Бабич. Вона представлялася заступницею нашого гауляйтера Костюка.

Цей Костюк — місцевий?
— Так, він був директором педагогічного коледжу. Погодився співпрацювати з росіянами, типу “керував” містом. А потім втік. Як і інші колаборанти.

Ефесбешники пропонували вам піти на співпрацю?
— Пропонували. 9 травня вони намагалися організувати тут величезне святкування з освітянами, зі школярами. Але на тому й сіли. Розповідали: “Тут буде Росія, буде одна країна. Ви ж розумієте, що зворотної дороги немає”.

Конкретики не було, просто намагалися промити мізки. Ми зразу окреслили свою позицію: жодної співпраці бути не може.

“Сиділи із зав’язаними за спиною руками”

В 
Що це був за випадок, коли ви знайшли звільнених полонених?
— Так, десятьох людей, яких тримали в Новій Каховці в полоні. Їх викинули неподалік Берислава. Вони побиті, босі, голодні, брудні й майже не одягнені прийшли до нас. Це були цивільні люди. Хтось із Миколаївської області, два з Берислава, один із Високопільського району, один із Копанів.

Їх тримали в Новій Каховці, а потім привезли на Шилову Балку (за 8 км від Берислава, — МІПЛ). Там вивантажили їх і вони ще ніч переночували з зав’язаними руками. Наступного дня їх довезли до бериславського блокпоста, залишили і все — ідіть.

Вони розповідали, що їх тримали на території управління поліції в якихось гаражах. Там були дошки — кришки столів, на яких вони спали. Сиділи там із зав’язаними за спиною руками. Когось водили на допит, а когось не водили. Військовополонені там також були. Казали, що були й поранені, яким ніхто жодної медичної допомоги не надавав. Хлопці довго відходили від цього. Були з дуже сильно побитими обличчями. Забирали кого як: одного фермера прямо з трактора зняли. Ще одного чоловіка забрали біля його будинку. Документів при них, звичайно, не було.

Яка їхня доля? Вони повернулися додому?
— Спочатку ми їх розмістили у нашому готелі. А потім почали поступово відправляти по домах. Родичі нам на телефон скидали фото документів, ми ставили їм печатки і відправляли. Останній у нас пробув кілька місяців, бо не було зв’язку з дружиною з Миколаївської області — їхнє село було під окупацією і люди не мали інтернету.

А в Бериславі росіяни часто влаштовували обшуки в будинках?
— Так, перекривають квартал і йдуть по хатах по 6-7 людей. У кожен будинок заходять, перевіряють кожну шафу, підвал, горище. Коли до мене зайшли, відкрили гараж, питають: “А де ваш син?” Я кажу: “Син ще не народився”. Питаю, що вони шукають? Вони кажуть: “Зброя в будинку є?” Відповідаю: “Є. Бабусина палиця”.

Першим ділом вони ходили до мисливців, забирали всю зброю. Потім по атовцях. У них були адреси. Колишніх працівників поліції також забирали і вивозили. Когось утримували на машинобудівному заводі у нас. Також частину тримали на в’їзді в місто, в гаражах. Але більшість возили в Нову Каховку.

“Поки ми тут хліб роздавали, прийшла додому, а там така біда”

В 
Сьогодні, коли ми під’їжджати до Берислава, то чули потужні обстріли міста. Це у вас регулярно так?
— Так, просто зараз у нас горить три будинки — десь годину тому прилетіло. Дай бог, щоб усі були живі. А загалом це не можна назвати регулярним. Бо регулярно — це коли відомо, що вдень чи вночі обстрілюватимуть. А в нас у будь-який час це може статися, причому хаотично, без розбору. 

Є будинки, в які влучає вже по кілька разів. У нас сильно потерпають від обстрілів Зміївка  і Новоберислав. Це села, які розташовані вздовж берега Дніпра. Там є будинок, у який уже тричі прилітало. 

У мене по сусідству був магазин. Був. Зараз там нічого немає, його повністю рознесло. А в мене побило хату, вибуховою хвилею потрощило дах. Поки ми тут хліб роздавали, прийшла додому, а там така біда…
Загиблих багато?
— Так, днями дідусь, 72 роки, загинув від обстрілу. Нещодавно загинула родина. Про цей випадок багато хто говорив. Мама, тато і дитинка. Там було два прильоти. Вони були в хаті, коли вибухнуло десь поруч, побігли ховатися. А там неподалік паркан елеватора. Вони підбігли до нього і стався другий вибух. Їх накрило вибуховою хвилею… Цей хлопець, їхній батько, у нас тут волонтерив. Допомагав розвантажувати хліб.

Як люди переживають ці тотальні обстріли?
— Приходять волонтерити. Їм немає куди себе подіти і вони знаходять тут для себе застосування, аби бути корисними. Навіть коли немає чого розвантажувати, вони просто приходять і щось допомагають. Щойно замайорів український прапор, зайшли наші військові, ми почали працювати. Так і продовжуємо.

Артур Пріхно, журналіст-розслідувач МІПЛ