“Місто під час окупації повернулося у середньовіччя”: історія працівниці онкодиспансеру, яка п’ять місяців прожила у захопленому Херсоні

Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

Олена працювала інженером з метрології в обласному онкологічному диспансері, опікувалася перевіркою усього обладнання. Жінка каже — медзаклад був великий і сучасний, обладнання коштувало мільйони гривень і монтували його фахівці з Німеччини. Через це, за словами Олени, у Херсон на лікування приїжджали пацієнти з усього півдня країни. 

Онкодиспансер розташований фактично на околиці міста, біля виїзду на лівий берег Дніпра, в 5 кілометрах від Антонівського мосту. Мешкала Олена тут же, буквально через дорогу. Відтак, перші бої за місто та бомбардування жінка і чула, і бачила.

Росіяни зайшли в Херсон 1 березня. Олена каже, що на той момент правоохоронців в місті майже не лишилося, вони нібито виїхали раніше. Оскільки місцева влада також не надто активно долучалася до захисту Херсону, місцеві, на старті повномасштабного вторгнення, взялися самостійно виготовляти протитанкові їжаки і коктейлі Молотова, які, втім, не могли сильно завадити броньованій техніці росіян.

“В ніч на 1 березня я була у бомбосховищі диспансеру. Зазвичай там ховалися не тільки хворі та працівники, але й звичайні мешканці: хтось з дітьми, а хтось з котами або собаками. Усю ніч лунали сильні вибухи, а вже під ранок все стихло і ми розійшлися по домівках. Коли я прийшла додому і прочитала, що росіяни увійшли в місто, то вже була настільки змучена, що просто видихнула, прийняла душ та пішла спати”, — згадує Олена.  

За словами Олени, ніяких пояснень щодо того як себе поводити у випадку окупації містяни не отримали, тож коли росіяни зайшли у місто, в усіх був шок та пригніченість. Жінка каже, що місцеві очікували бодай на мінімальний спротив.

В перші два місяці окупанти, зайняті розгонами мітингів проукраїнсько налаштованих містян і встановленням контролю над установами в центрі міста, до онкодиспансеру не навідувалися. Це дозволило працівникам не знімати український прапор з воріт — він там майорів аж до травня. Заклад продовжував працювати у звичному режимі: приймав хворих та проводив операції. Лікарня була розрахована на 260 місць для пацієнтів і на початку повномасштабної війни більша їх частина була зайнята.Життя ж у місті в цей період було значно менш стабільним. Олена каже, що одразу ж перестали працювати аптеки, а коли відкрилися знову, то вже продавали ліки, які привозили з Криму — в декілька разів дорожче, ніж було до того. Окупанти також миттєво “віджали” всі автозаправки, міський транспорт зупинився повністю. Мережі українських супермаркетів працювали, але тут, відстоявши довжелезну чергу, можна було купити тільки залишки асортименту, зазвичай — найдорожчі позиції.  

“Спершу ти мав відстояти чергу, а потім брав, що залишилося. Ми купували ті товари, які нам зовсім не були потрібні, на кшталт, консервовані гриби у баночках або ананаси. Але брали, хоч щось”, — пояснює Олена. 

На вулицях міста почали масово з’являтися стихійні ринки. Люди щодня проходили десятки кілометрів, аби продати свою продукцію та заробити хоч якісь гроші.

“Херсон під час окупації повернувся у середньовіччя. Продавці долали в день по 20 блокпостів, щоб продати свої продукти. Їх оглядали, перевіряли телефони. Якщо росіянам міг сподобатися якийсь телефон, його просто забирали”, — згадує жінка. 

Українським банкам вдалося протриматися у місті до кінця весни і щодня там утворювалися довжелезні черги. Аби отримати гроші, люди ще зранку починали роз’їжджати по Херсону та займати місця у чергах біля кожного філіалу. Одного разу родина Олена так простояла у черзі п’ять днів і в результаті отримала лише тисячу гривень, бо банк через брак коштів більше видати не міг. Паралельно у місті з’явилися так звані “міняли” або “бариги”, як їх називають місцеві. Херсонці через них могли дістати готівку: пересилали їм гроші з картки, а отримували купюри. За такі послуги “міняли” отримували свою долю — брали по 12% з кожної транзакції. 

“Пізніше в Херсон завезли російську гуманітарку, української не було. Спочатку за нею стояли асоціальні люди, на вигляд це були наркозалежні або безпритульні. Явно не наші, завезені, яких під час роздачі знімали на камеру. Місцеві почали брати цю гуманітарку, коли інших варіантів вже не було”, — додає Олена. 

Першими, за словами Олени, в місто зайшли росгвардійці, бойовики з частково окупованих Луганської і Донецької областей та буряти з’явилися тут вже згодом. По місту почали розвішувати триколори, а зроблені містянами протитанкові їжаки вже охороняли захоплені адміністративні будівлі. Окупанти також забирали у місцевих машини, здебільшого старі моделі, аби під час ремонту мати можливість знайти для них деталі, займалися грабунком, в першу чергу тих приміщень та будинків, власники яких залишили Херсон, та полюванням за проукраїнсько налаштованими громадянами. Останнє, за словами жінки, росіяни полюбляли робити вночі, гуртом вибиваючи двері в квартирах. 

“Десь через місяць після окупації я вперше виїхала у центр міста. Усюди були російські прапори. Це було дуже важко. Я починала плакати і щоб приховати сльози, вдягала темні сонячні окуляри. Так ідеш по площі Свободи, а вони усюди. Коли побачила поблизу обласної ради протитанкові їжаки та вириті окопи, на мене це справило величезне враження”, — з сумом згадує херсонка. 

Зв’язок у місті зник наприкінці весни, але ще так-сяк продовжував працювати інтернет. Великі національні провайдери пішли з Херсону одразу ж після його захоплення, а локальні переключилися на кримські мережі. Аби зв’язатися з родичами або ж дізнатися про події в країні, люди блукали містом в пошуках точок з доступним wi-fi. 

Лікарня, де працювала Олена, поступово почала втрачати персонал — хтось звільнявся, хтось брав безоплатну відпустку до кінця війни. Спочатку виїжджали здебільшого лікарки, але у квітні, після появи перших чуток про можливий псевдореферендум, активніше стали виїжджати і лікарі, побоюючись примусової мобілізації. 

На початку травня в онкодиспансер вперше приїхали представники окупаційної влади — псевдоочільник обласного департаменту охорони здоров’я Вадим Ільмієв у супроводі людей у балаклавах. Олена каже, що на поясі у “візитера” показово висіла кобура зі зброєю — так, щоб її бачив весь персонал. Ільмієв запропонував очільниці лікарні Ірині Сокур співпрацювати, після чого вона взяла лікарняний та виїхала з міста, продовжуючи керувати закладом вже дистанційно.  

За словами Олени, відтоді персонал, що залишився, почав жити у двох паралельних реальностях: виконувати усі дистанційні вказівки своєї керівниці та спостерігати за тим, як окупаційна влада ставить на місце Сокур “свою людину” — лікаря-гінеколога Олександра Нестеренка, який погодився очолити онкодиспансер та співпрацювати з росіянами. 

Олена та інші її колеги виконували не тільки свої обов’язки, але й працювали за бухгалтерів, відділ кадрів та опікувалися приймальнею. У липні жінку звільнили за проукраїнську позицію, бо з псевдокерівництвом вона продовжувала спілкуватися українською мовою. Після слів окупантів “йдіть, очікуйте на своє ЗСУ”, жінка зрозуміла, що потрібно виїжджати. Новопризначений же “директор” почав формувати власний, вже проросійський штат з юристами, секретарями та бухгалтерами. 

Декілька днів Олена шукала перевізників. Найбезпечнішим шляхом для виїзду жінка називає маршрут через Крим, але він був занадто дорогим. Потрапити на підконтрольну Україні територію жінка разом з матір’ю-пенсіонеркою вирішила через Василівку Запорізької області. Один квиток у цьому напрямку коштував 6 тисяч гривень. 

Черги були величезні. Коли їх автобус доїхав до блокпостів, то виявилося, що вони майже трьохсоті, а росіяни ж пропускали не більш як по 100 автівок за день. Тож, їхній групі довелося чекати п’ять днів, аби виїхати з окупованих територій. Ці дні вони провели у населених пунктах поблизу.

“Три дні ми пробули у місті Дніпрорудне. Водії заздалегідь домовилися, щоб нас поселили в гуртожитку місцевого училища. Запускали туди о восьмій вечора і вже о восьмій ранку ми мали звільнити приміщення. Цей час ми проводили у місті — гуляли, їли щось гаряче, дивилися місто”, — каже вона. 

Водії заздалегідь попередили пасажирів, що до них можуть підходити провокатори, які шукають проукраїнсько налаштованих громадян, отримуючи за це від окупантів гроші. 

“Якось до нас підійшла жіночка та почала розпитувати куди ми і звідки. Потім стала щебетати, мовляв, не від’їжджайте, у нас тут добре, росіяни гроші видають, концерти організовують. Ну звісно, ми мали б якось різко відреагувати, але усі замовкли та відвернулися. Потім підійшов якийсь пенсіонер та також став нас розпитувати, наче він сам хоче виїхати. Ну ми і відповіли — ось там водії, підійдіть та запитайте у них все, що вас цікавить. На це він почав сваритися та сказав, що, мабуть, мало нас бомбили. Від цих слів ми усі були в шоці”, — каже Олена. 

Нині місто звільнене, ЗСУ поступово деокуповують і інші території регіону. Частина колаборантів під час так званої “евакуації” виїхали з міста. Декого з них Олена знала особисто. 

Ольга Івлєва, bihus.info