"Ми жили, мов у камері смертників". Херсон святкує звільнення

херсон діти

"У мене все тремтить усередині від радості й хвилювання", - каже Вікторія Пилипчук, продавчиня пиріжків, взявши до рук українські гривні. Так вона описує свої відчуття від повернення України в український Херсон.


Це повсюдний настрій на його вулицях, хоч багато хто усвідомлює - місто опинилося поруч із фронтом. А це значить - у зоні досяжності російської артилерії.


На практиці це означатиме прокидання й засинання під вибухи. Саме так досі жив Миколаїв.


У цьому можна переконатися просто під стелою на в'їзді в Херсон. Російські артилерійські снаряди падають поміж ліній електропередач просто на узбіччі. Зупинятися навіть на п'ять хвилин там небезпечно. Херсон від нових російських позицій відокремлює лише річка Дніпро.


До всього цього херсонці не мають змоги прийняти душ чи подзвонити рідним. У них немає електрики та немає тиші за вікнами, за якими котиться важка хвиля вибухів. Російська армія при відступі знищила чи пошкодила максимум комунікацій. Як наслідок, Херсон - без електроенергії, світла, води та зв'язку.


Але в ці дні Херсон - щасливе місто. "У нас четвертий день щастя!" - вигукує жінка, стоячи на центральній площі Свободи.


Її вигук перекриває хоровий спів. Люди навколо співають почергово "Червону калину", українські народні пісні й гімн України. Співають, співають і поки що не можуть виспівати свої переживання, що накопичилися за час російської окупації: страх і надію, радість і розпач.

Туга за можливістю просто бути собою - одна з найбільших печалей, яку може пережити людина. У нещодавно звільненому Херсоні це можна відчути, як ніде.


Тому-то в центрі Херсона легко збитися з ліку при підрахунку двох речей: кількості спонтанного виконання гімну України та кількості українських прапорів навколо.

У прохолодну листопадову днину найперше вбрання херсонців - саме український прапор. У нього загортаються так, немов він гріє тепліше за куртку чи светр. Немов це допомагає відігрітися за всі ті рази, що доводилося пригнічено зіщулюватися в присутності російських військових.


"На душі - море емоцій. Нарешті, наш прапор повернувся до Херсона. Всі щасливі", - каже Наталя Петіна. В ці дні вона вперше змогла вийти на прогулянку в центр міста всією родиною: разом із чоловіком та трьома дітьми.


Найстарша донька Наталі та Вадима Настя та наймолодший Ваня - загорнуті в прапори.

херсон

"Якби нас побачили з цими прапорами під час окупації, нічим би хорошим це не закінчилося. Нас би швидше за все затримали. Ми так раділи нашим ЗСУ. Дай їм Бог здоров'я все це швидше перемогти та здолати", - каже Наталя.


В багатьох херсонців, яких зустрічаєш на вулиці, є своя власна історія спротиву: внутрішнього чи зовнішнього. Але неодмінно спротиву. Й історія віри в повернення батьківщини.


"Ми жили, мов у камері смертників. Ніякої свободи. Ми боялися, що прийдуть уночі з обшуком. До нас також під ворота під'їхали російські солдати на бронемашині "Тигр" і БТРі. Чоловік не відкрив - вони пішли по сусіднім хатам", - розповідає Іннеса. Жінка прийшла в центр міста разом із чоловіком святкувати звільнення від російської окупації.

херсон

Жінка додає, що в Херсоні, якщо хтось і підтримував Росію, то це люди старшого віку, занурені в ностальгію за СРСР.


Далі Інесса поспішає на площу Свободу. Вони з чоловіком хотіли побачити президента Володимира Зеленського, який 14 листопада приїхав до міста.


Стоячи в оточенні сотень українських військових на центральній площі, український президент висловив сподівання: звільнення Херсона - це початок завершення війни.


"Важливо тут бути… Мені здається, важливо підтримувати херсонців, підтримувати людей, щоб вони відчували: ми не лише обіцяємо, ми реально повертаємо наш прапор. І ще по-людськи дуже хочеться таку емоцію, енергію від людей отримати - це також важливо, теж мотивує", сказав президент в той час, поки десь недалеко далі гупали снаряди.


16-річний Вадим повернув собі український прапор одразу. Центральними вулицями Херсона хлопець мчить на велосипеді з синьо-жовтим вітрилом за спиною.

вадим
Від вітру прапор за його спиною заокруглюється, мов додає йому енергії руху. Але хлопець має ще щось особливе, досі секретне - жовту стрічку. Це був розпізнавальний знак підпільного руху громадянського спротиву Херсона.

Під час російської окупації з його допомогою люди впізнавали своїх та висловлювали підтримку Україні. Хтось малював патріотичні графіті або ж проукраїнські чи антиросійські написи. Хтось розмовляв українською в присутності росіян, попри загрози. Хтось допомагав ЗСУ.


"Ці жовті стрічки показували, що ти чекаєш своїх. Я носив її на руці. Жодних питань до мене не було. Але, взагалі, її потрібно було носити ось тут (показує на груди - Ред.). Мені було страшно, то я носив на руці. Батьки спочатку не знали про це, а потім дізналися. А що було робити? Хто як не я? Запитають мене колись мої діти чи хтось інший, що я робив, коли почалася війна? Що б я казав? А так було весело, а іноді… (Робить паузу через звук сильного вибуху десь за містом й посміхається Ред.) іноді стрьомно", - каже 16-річний хлопець.


Але чим далі від співу й патріотичних гасел на площі Свободи, тим більше драм російської окупації відкривається в розмовах.


Так, до мене на візочку підвезли Анну Іванівну Воскобойник. Літній жінці через хворобу ампутували одну ногу. Доглядати за нею в окупованому місті залишився її 38-річний син Олексій Воскобойник.
херсон

Три місяці тому його затримали російські військові. Після арешту жінка бачила сина лише один раз - у Херсонському слідчому ізоляторі на вулиці Перекопській. Потім його слід зник.


"Він ішов зі своєю собакою. Росіяни застрелили в нього на очах собаку. І там же затримали його. Люди кажуть, що його могли перевести в тюрму в Сімферополі. Мені дуже потрібно знайти сина. Де він? Я лишилася сама, хворію. Мені скоро можуть ампутувати й другу ногу", - каже Анна Іванівна й просить про допомогу.


І чим довше лишаюся в місті, тим більше за обіймами й сльозами щастя чую важкі історії. Катерина, молода жінка з дуже сумним поглядом, розповідає: на початку квітня її чоловік, морський механік за фахом, цивільний, їхав до неї в окупований Херсон із Миколаєва. Але дорогою зник. Відтоді жодної звістки від нього не було.


Україна щодня рахує свої втрати, докази воєнних злочинів. І ще тільки має взятися до обліку та пошуків безвісти зниклих, полонених, закатованих під час російської окупації Херсонщини й міста Херсон.

херсон

У центрі Херсона, поміж кавунів, прапорів та квітів, на четвертий день свободи від окупації бігали десятки маленьких дітей. Навіть вони підспівували дорослим: "А ми тую червону калину підіймемо…"


Схоже, навколо ніхто з дорослих у цьому не сумнівався.


Жанна Безп'ятчук, BBC News Україна
Вернуться назад