Окупація. День перший

Сергій ЯНОВСЬКИЙ

Оповідання
                                          Живим і загиблим з репортерської братії присвячую 

Похмурий ранок

- Рота, бля, падйом!
Гордість 56-го гвардійського десантно-штурмового полку Донського козацтва прокидалася важко і з натугою, наче напередодні дерев’яні колоди зі світанку до темряви перетягувала. Тіла ламало, м’язи не слухалися. Вічний днювальний, він же опущений взводний чухан на прізвисько «Брага», котрий у колишньому житті був зманіженим москвичем і звався Данилом Бражниковим, спершу хрипко кукурікнув у двері. Так після тривалого й жорсткого сеансу колективно-примусового сексу в казарменому туалеті (москвичів у військах всюди по неозорій рашці дуже любили…анально) турботливо вчили заслужені «діди». Та подяки за побудку не дочекався – навзамін отримав брудним берцем у мосласті груди. 

Передихнувши хвильку від гарного привітання, проскочив до колективного ліжбища навшпиньки. Й узявся тихенько і делікатно термосити соратників одного за одним. Та після ночівлі на холодній ламінованій підлозі у бушлатах ті були рішуче не в настрої. Діставши зопалу по пиці від Бурята, днювальний покірно втер криваву юшку з носа й відскочив подалі. Натяк виявився кришталево зрозумілим. Брага мав досхочу прикрого досвіду, повторення туалетного сеансу не хотів. Тому покірно здався, як Москва Лжедмитрію. 
Твою мать, Родіна-мать кличе!

Бурят був дуже злий – просто щодня заледве переборював напади холодної люті. Коли після ПТУ вічно п’яний воєнком на весняному призові з доброго дива заслав його у команді таких самих дурників з рідного Улан-Уде аж до віджатої великим і жахливим Пу Феодосії, рядовий Саян Жигжитов навіть зрадів був. Адже сподівався, що випадково, але все ж витягнув у житті свій щасливий квиток. Повертатися знову морозити сраку до сонячного Забайкалля та вічно п’яних батьків у його плани ну зовсім не входило. Тим паче, у Криму вже наглянув гарну дівку з рязанських переселенців, а в місті біля пивняка якось надибав лєпшого корєша Васька. 

Вони зійшлися на спільній палкій любові до пінного та «плану». Після кількох «увалів» і сотні спільно розкурених у гаражі косячків розм’яклий Васько запросив другана після дембель до себе слюсарити. Адже підзаробляв ремонтом автівок і потребував у поміч зговірливого та не дурного слюсаря, котрий хоча б зранку не заливається оковитою по вінця. У гаражі й ночувати можна було. Служба теж котилася до фінішу нівроку – вже й три сержантські шмарклі на погони отримав, і вони так добре пасували б до дембельської парадки. Та блискучі, а головне – цілком здійсненні – плани за якісь чотири місяці до дембеля геть зіпсував паскуда-ротний. Затяг до канцелярії, посадив на стільця, згріб за комір, та пхнув під носа папірець. І матюками ввічливо сповістив, що невблаганна Родіна-мать конче потребує його в лавах славетного донського козацтва ще на три роки. 

Саян від такого щастя похолов, і тремтячою рукою почав відпихувати страшний контракт від себе. Адже мрія про гараж, таку піддатливу, свою в дошку Маньку й розслаблений вечірній кумар щодня просто на очах мокрим рядном накривалася. Та ротний нахабної відмови від високої честі не прийняв. Витяг з-за столу й гаркнув: «Твою мать, фанєру к осмотру!». «Бурят» дуже добре знав, що то означає – сам так духів учив. А рука в ротного, недарма іменованого підлеглими «Моджахедом», була важезна. Та й  після «турпоїздки» до гостинної Пальміри та втечі законної дружини-білявки з якимось багатим кавказоїдом він геть з котушок злетів. Очима тільки блись-блись, і трохи що не по ньому – отримуй під дих та готуйся з тиждень кров’ю ссяти. Цього разу перспективи у сенсі шкоди для дорогоцінного організму вимальовувалися ще похмуріші. Не бажаючи нидіти на кічі з переламаними ребрами після молодецького випробування «фанери», майбутній контрактник здався. Покірно зітхнув, і підписав фатального папірця. Прощавай, косячок і завжди готова до злучки двонога кобила Манька з отакенним…крупом. Знову здрастуйте, славні донські козаки, смердючі берці й полковник Валітов, чиє бадьоре гавкання під час ранкового шикування на плацу вже й так остогидло гірше гіркої редьки.

Оцих приневолених контрактників у кожній роті раптом стало дохєра, і ще трошки. Бурят був тямущим, то швидко второпав, до чого все йде. Адже й шакали на виховних годинах, і з ящика після вечірньої повірки старанно вішали локшину на вуха - про лютих українських нациків і стражденних братів на Донбасі, котрі чекають не дочекаються звільнення від зловісного НАТО. Тому м’яке місце почало відчутно підгоряти, незаперечно вказуючи на майбутні лихі пригоди, хай їм чорт. 

Нічному підйому по тривозі не здивувався, і був до бою та походу заздалегідь готовий. Завбачливо приготований пакуночок із добірним запашним планом чекав свого часу, схований за пластиною вірного, хоч із бісу незручного броніка. Бронік дістався Бурятові у спадок від попереднього дембель, котрий прикрасив річ проникливим філософським написом шариковою ручкою: «Де в гвардійця була совість, там хєр виріс».

Гарний план – запорука перемоги

Перед тим, як упхатися всім відділенням до БМД, послухали напутнє слово ротного на доріжку. Ротний сказав, що їх посилають кілька днів прогулятися Україною. Бо укропи геть нюх втратили, й сучих нациків розганяти треба. А розгонимо – повернемося з перемогою та нагородами. Можна буде й трофеї брати. На тому коротка накачка скінчилася, й рвонули, поспіхом завантаживши ящики з набоями та паперові коробки з сухпаєм – триденний запас. 

Здавалося, Моджахед таки не збрехав: коли слідом за танками перетнули рештки розчавленого шлагбауму, та перекошений плакат із написом «Україна», вітер доносив лише дуже далеке відлуння стрілянини з чогось крупнокаліберного та гримкотіння вибухів. На горизонті рвучкий вітер підносив дими, над хатами сполохано здіймалися вверх, і знову тягнули вгору хмари наполоханих голубів.

Дорога була така рівненька та облаштована, наче асфальт хтось завбачливо вимастив вранішньою пайкою масла з полкової жральні на весь полк. Ще й куплене в чіпку додав. Але вздовж неї простягалася суцільна руїна, припорошена пилом. Якісь побиті павільйончики з металопластику, розтрощені заправки. Та розчавлені іномарки – вони ще кілька годин тому коштували стільки, скільки Бурятові за все життя було не заробити. З узбіч вряди-годи стирчали чиїсь скривавлені ноги, дбайливо кимось уже роззуті – чого добру пропадати. Якийсь жартівник прилаштував до акуратної буди загальнодоступного громадського туалету зірваним з щогли біля сільського Будинку культури жовто-блакитним стягом. 

На спаплюженому стягу видніли брудні коричневі плями: мабуть, корисного на всі випадки статуту Гарнізонної і Караульної Служби напохваті не мали. А підтертися пальцями комусь з попередньої колони  здалося западло. З хат де-не де визирали перелякані обличчя: мирняк, схоже, досі не міг до пуття допетрити, що коїться.  

Бурят знудьгувався лупати своїми вузькими очицяма в амбразуру, й зосередився на улюбленому та звичному священнодійстві. Відірвав шмат тонкого папірця, скрутив у дулю, а досередини засипав дрібну жменьку плану. Крутонув колесо запальнички, і незабаром у десантному відсіку поплив солодкавий, з виразною ноткою чорносливу, такий жаданий аромат «плану». Тямущий сержант братанів не обділив: глибоко затягнувшись кілька разів, широким жестом пустив бичка по руках. І незабаром усе залізне нутро беемдехи плавало у сизуватому насиченому димочку, який завжди так чудово присмачував сіру армійську буденщину. Гвардійці-десантники радісно вдихали його, й потроху веселішали. Служба вочевидь полегшала.

Почулися теревені ні про що. Хтось згадував соковитих бабців, котрих мав на гражданці, хтось нудно травив старезні, наче онуча, анекдоти на улюблену тему - про непереможну руську армію. Кривоногий опариш, але при цьому навдивовижу сильний гранатометник Дімка Селівєрстов, котрий попав у донські козаки за призовом просто з мордовського села із прикольною назвою Дракіно, і отримав поганяло Демон за віртуозне уміння прибирати до своїх рук усе, що погано лежить, уголос  мріяв про швейцарський годинник собі та халявне золото для своєї марухи. Та до азартного мрійника вже мало ніхто дослухався – компанія раз по раз вибухала безпричинним сміхом. План брав своє. Їхати стало легко-легко, всі довкола корєшилися, й приязно плескали сусідів по плечах. 

На своєму жорсткому й холодному сидінні у башті БМД йорзав тільки навідник – єфрейтор Валех Огли Бабаєв. Виговорити таке складне ім’я у роті ніхто не міг, тож по ходу опецькуватий та вайлуватий контрактник Бабаєв охоче відгукувався на Бабая. Він теж трохи плану потягнув, і ще більше ним надихався. Та вельми дратувало, що вся братва байдики б’є, а він змушений у дорогу втикати. Хоча та лягала під бойову машину прямою стрілою, із дбайливо залатаними ямами. Дурнуваті роботящі хохли наче спеціально підготували її для своїх визволителів, вваливши у асфальт і бетон купу позичених по всьому світі доларів. Мабуть, чекали грошовитих туристів, а натомість нежданчиком зявилися ті, хто за кордон тільки на танках та БМД їздять. 

Раптово просто через дорогу кинулося якесь старе чмо, тягнучи за собою на шворці біленьку кізку-мемекалку. З переляку Бабай, сам від себе такого не чекаючи, натиснув на електроспуск «тридцятки». Гармата слухняно гримнула короткою чергою. Дивись же ти: на стрільбах ротний постійно пизди давав за мішені без пробоїн, а тут з першого разу й ціль вражена. «Шайтан вах калле», - промимрив собі під носа спантеличений такою несподіваною влучністю донський козак Бабай. А Бурят, заглядаючи до стрілецької амбразури, просто заходився істеричним реготом: ну так кумедно в хмарі крові полетіли в один бік скарлючені бабчині ніжки, а в інший – козині ратички. Як не крути, а «тридцятка» - це вам не оце.

- Дурной ти, Бабай, такой тавар іспортіл. Я б її вієбав, - чи то жартома, чи то всерйоз дорікнув навіднику Демон. 

- Каво б ти там трахнул, єслі той бабке сто лєт в обєд? – не в жарт перехнябило Бурята.

- Е, нє скажі. Вот біла у нас в посєлєніі одна історія – самогонщіца Груня мнє в долг бражкі зажала. Так я єє наказал:прям на кухонном столє, мля, отімєл, а древняя біла – пясок-от с няє сіпался. Нє, старушкі – онє мягонькає, - філософствував Демон із своєю неповторною мордовською вимовою, зосереджено витираючи рукавом шмарклі.

Бурята перехнябило, й він ледь стримався, аби збоченцю з Дракіно під ноги не харкнути. І охота продовжувати розмову десь поділася.
Тим часом у слухавку Бабаєвого шоломофона розорявся Моджахед, матірно обіцяючи навіднику й командиру машини яйця відірвати, і в рота запхати за нецільове витрачання боєзапасу. Слухняний Бабай урок миттю засвоїв. Коли наступного разу на крутому повороті випхалася уперед налякана велосипедистка, беемдеха вже без пострілів підкинула її своїм гострим носом. Від вєліка тільки спиці навсібіч бризнули. Велосипедистка навіть і незчулася, як підлетіла у повітря, і всім тілом наштрикнулася на гострий уламок сухої гілки, що на її біду стирчав догори. Так і повисла на ньому без руху, наче припнутий до листка паперу метелик з школярської колекції. 

РњС–СЃС‚

Вже сутеніло, коли перед колоною після порожнього укропського блокпосту показався довгий бетонний міст через велику річку, з опорами, прикрашеними красивими декоративними вітрильниками. Перед ними з обох боків дороги бігли-розбігалися акуратненькі дачні будиночки із супутниковими антенами, альтанками,сповитими лозою. Ох, і вина ж там по підвалах! А фруктових дерев у садочках було стільки, скільки сержант Бурят навіть у Криму не бачив – що вже там говорити про Улан-Уде. Тамтешніми вулицями холодний вітер хіба пилюку та сміття несе, а не листя.  

Міст також проминули без зупинок. Але тут уже гвардію почали дрижаки хапати: з усього було видно, що попереднім колонам перепало на горіхи, і прогулянка закінчується. Біля спаленої автозаправки з протилежного боку річки стояв пробитий снарядами укропський танк, лежала на боці чиясь понівечена гармата, скупчилися зрешечені й покинуті бронемобілі у цифровому камуфлі. У сторони повідтягували вже закоцюблих двохсотих – і в знайомих одностроях (для когось весела прогулянка вже закінчилася), і в зовсім незнайомій формі, і в цивільному, але з підсумками. 

Ночівля

Проминувши переправу, колона зупинилася. Починалося велике чуже місто, що здавалося натхненним десантникам відданим їм на три дні для розграбування, як колись віддавали орді багаті міста. Стояли довго, нудилися. Певно, шакали чекали наказу, куди далі прямувати. Тим часом, зрадницький конопляний димочок з десантного відсіку беемдехи майже вивітрився, компанія в ньому почувалася втомленою та якоюсь спустошеною. Кумар поволі й болісно вивітрювався з усохлих, хоч і ще молодих мізків. 

Бурят по-діловому прикинув, що за таких витрат плану йому вистачить ще тижнів на два. Та зрештою, далі нациків лаптями розгонять, бо вояки з них смішні – розслабилися у своїх європах. Можна буде повернутися у розташування, й нишком поповнити запаси в каптьора Аліка. Конопель у нього завжди досхочу: родичі з Кавказу лантухами надсилали.

Та колона зрештою рушила, й розсмокталася по вуличках. Скомандували висаджуватися біля охайної біленької висотки – схоже, офісного центру. Техніку залишили при дорозі. А Моджахед, як належить справжньому командирові, без вагань повів героїв-десантників уперед, на штурм менеджерської «фортеції». І мужньо видавив носаком берця благенькі металопластикові двері у якомусь відокремленому закапелку з кількох кімнатчин та санвузлом. Контора пахала: на кожному столі стирчав гарний тоненький комп’ютерний монітор. Деякі навіть підморгували гостям вогниками, ввімкнуті у сплячому режимі. Їх би в ломбард, у Феодосію, і пару років можна горя не відати – не все грошенят вистачило б, заздрісно зітхнув Бурят. Однак не судилося: ротний скомандував виставляти караул і облаштовуватися на ночівлю. 

Тож дорогезні комп’ютери миттю поскидали купою в куток. Знайшлися аж два електрочайники – в них одразу закип’ятили воду на чіфір. Зашурхотіли ІРПП, намазуючи баночний паштет з невиразним смаком на такі ж невиразні галети. Хто здогадався роздобути на полковій кухні часник та цибулю, присмачував відразливий наїдок овочами. Брага став на нічний караул і в днювальні за сумісництвом. А невгамовний Демон надибав у кутку благенький канцелярський сейф, і страшенно зосереджено длубався у шпарині замка ножем, наче сподівався хтозна-які скарби там нашкребти. Вже й полягали на бушлати, а Демон усе шкрябав і термосив багатостраждальний сейф. Аж доки з підлоги не полетіли матюки та гучні поради облишити дуркування, й не заважати спати після дня в дорозі. Ведмежатник-невдаха підкорився більшості, й теж влігся спочивати просто під металевим ящиком, ніби боявся, що вночі хтось його прибере разом з усіма скарбами.  

РџС–РґР№РѕРј

Ранок, як зажди в армії, настав занадто рано. І після того, як невиспані діди нагнали набридливого підора Брагу, до офісного ліжбиська бомбою влетів розлючений взводний. Рожевощокий лейтенант Єгорка Мізінчіков, синок якогось вельможного московського генерала, сам перевівся зі штабу на взвод, бо впливовий тато обіцяв йому Героя Росії виклопотати – аби лишень себе показав. Єгорка (через коротке знайомство поганяло йому підлеглі ще не встигли придумати) себе дуже поважав, і просто скаженів, коли його накази не виконували. А коли накази віддавали старші, то вволював їх волю так старанно, наче то воля божа – ну просто ідеальний ванька-встанька. 

-Падйом, мать-перемать! – скажений лейтенант бігав між бушлатами, розкидаючи в усі боки прохаря й сморідні сирники. – Шикування за двадцять хвилин! – алярмував службист Єгорка. Рота піднімалася важко = хрумтіли занімілі на холодній підлозі тушки, сипалися прокльони. До туалету вишикувалася довга вервечка стражденних. Попереду, звісно, стовбичили гвардійці з більшим строком служби. 

Прикинувши, що його черга дійде нескоро, а краник уже от-от відкрутиться, Демон вирішив не чекати. Притьмом вибіг з будинку, став розстібувати ґудзики, й полегшено зросив стіну зі свого шлангу жовтою смердючою рідиною. Та не встиг закінчити процес, як почув за спиною шурхіт. Нацики, обмер гвардійський десантник. Зі спущеними штаньми запопали – так і кінчать, не встигнеш і мекнути, як та розтерзана бабчина коза при дорозі. Руки затремтіли з переляку, залишки сечі полилися просто на штани. Повільно-повільно, контролюючи кожен свій рух, гранатометник без гранатомету озирнувся. Й видихнув: позаду стояв не громила із витатуйованою свастикою, як їх описували по ящику, а всього лише худеньке дівча. Отетеріла від побаченого культурна школярочка у рожевій куртці й із хлібиною в руках. Хлібину вона так притисла до себе, ніби сподівалася захиститися від страшного дядька.

- О малая, ти єщє такова, і нє відєла-то. Ну, набірайся опіту – в жізні прігодітся, - дрібненько захихотів Демон. Наблизившись до занімілої глядачки,витончений мордовський гуморист неспішно витер мокрі від власної сечі руки їй об волосся. Нахабно відламав з хлібини скоринку, й смачно захрумтів: і тобі поснідав, і поспілкувався з місцевим населенням. Воно виявилося не таким уже й страшним. Отямившись, школярочка з ревінням кинулася бігти вулицею, бридливо кинувши на тротуар опоганену хлібину. 

Гвардієць стенув плечима, й підтюпцем почвалав у тепло. Та виявилося, що дарма поспішав: був час і вмитися, і сухпай роздерибанити – ротний з’явився тільки за годину. Побув на перекличці, звелів показати стволи, аби за ніч їх хтось на горілку не махнув. Та все було в порядку: з офісної располаги ніхто не втік, і нишком не пустив наліво ні зброї, ні гранат,ні рацій. Тож Моджахед скомандував відпочивати до обіду, а сам про щось недовго пошепотівся із взводним. 

По тому Єгорка-лейтенант покликав Бурята,відвів його у бік, і таємничим шепотом розпорядився: «Слушай вводную: бєрьош с собою іщо двоіх, ідєш в город. Находіш пожрать – ну там, колбасі, чо-ніто. Сєбє і своїм хавку на взвод, нам хохляцку колбасу і водяри – пузирєй пять. Оружіє с собой. Мєтнулся мухой – два часа на всьо про всьо». «Так, а дєнег гдє найті – слихал, рублі тут нє ходять?» - здивувався сержант. «Ти чо Бурят, нюх потєрял? Не знаєш гдє найті – роді! Ну ти как нє в армії, гвардєєц» - відпустив лейтенант люблячого командирського запотиличника по коротко стриженій сержантській довбешці.

Накази, як відомо, треба виконувати, а не обговорювати, та й самому цікаво стало. Дисциплінований Бурят взяв у компанію Демона, як знаного мишкувальника, і невиспаного Брагу за кемела. За п’ять хвилин не свята трійця вирушила в рейд по звільненій території, супроводжувана заздрісними поглядами братанів. 

Коротке щастя Жорки, Гелі й Помідора

Розкидаючи брудне шмаття, накидане просто на труби центрального опалення, вранці важко виповзав зі свого гніздечка у колодязі теплотраси заслужений міський волоцюга Жорка. У голові бомкали дзвони, у роті було так, наче туди цілу ніч випорожнялися всі миші, які тільки бігали бетонованим підземеллям. Зібравши усі сили, Жорка з натугою підвівся з «королівського ложа». І тут йому замакітрилося так, що ледве на ногах втримався. Ну це вже занадто: дегустований учора самогон від квартальної шинкарки Надюхи вивів з ладу, як удар цеглиною. Пропустив півпляшки, і впав на «постіль» без тями. Треба сучці сказати, щоб припинила свій сраний коктейль «три гички» на курячому лайні настоювати. Бо то вже занадто, з натугою та болісно пропихав похмільний бідолаха у проспиртованих мізках нехитрі думки.

Довгоочікуване повстання Жорки з мертвих радісно вітали Помідор та Геля – сусіди по апартаментах. Ефект від Надюхіної амброзії молодші товариші подолали раніше, і вже поралися біля багаттячка зі сміття. На цеглинах стояло закіптюжене відро, а у відрі варилася якась харамужка на сніданок. Куховари одразу десь надибали бляшанку з-під консервів, хлюпнули туди по вінця з відра, й урочисто піднесли запізнілому співтрапезнику. 

Геля й Помідор свого старшого дуже поважали. Той завжди щось вдало прокручував, вміючи і харч і до харчу роздобути. А ще Жорка вважався крутим. Порпаючись якось на звалищі у пошуках чогось корисного, витяг зі сміття заряджений обріз двостволки. І виходячи на вулицю, тягав його за пазухою. Жодного разу з нього не стріляв, але двоє членів «сімейки» відали, що в старшого є грізний сюрприз напохваті. І через той сюрприз навіть позаочі звали Жорку не Жоркою, а Крутим. Отак, з великої літери!  

Крутий подмухав на вміст бляшанки, й обережно з неї сьорбнув. Вранішній супчик на смак чогось відгонив мазутою, чи ще якоюсь хімією, зате був гарячий. А на похмілля саме те, що треба. Загартований трьома «заходами до господаря» й тривалим життям на вулиці у перервах між гостюванням за колючим дротом Жорчин шлунок тільки покірно квакнув, приймаючи дарунок згори. Перетравить – нікуди не подінеться. 

Помідор і Геля покірно дивилися, як пахан спорожнює бляшанку й гидливо кривиться. Наїдок  хотів був зрадницьки повернутися тим самим шляхом, яким і потрапив у організм, але дегустатор мужньо зажував його власною засмальцьованою бородою, і диверсії не сталося. Наостанок хотів вивергнути харчок із металевим присмаком на потріскану підлогу, та в останню мить схаменувся. На зоні ж добре втовкмачили, що плювати в хаті – то вірний шлях до «короля параші». Та члени бомжацької сімейки на фізіологічні викрутаси й уваги не звернули: чекали від старшого одкровення. І Жорка сподівань не зрадив – у Помідора від утіхи аж червона (за неї й поганяло таке отримав) пика засяяла.

- Учора ж бачили: в місті повний аллес. Війна не війна, чи заваруха якась «на повен зріст». Схоже, усе начальство повтікало, народ поховався,  магазини закриті. Зуб даю:саме час узяти на шарап те здоровецьке одоробло із супермаркетом. Мені його понтова скляна стіна ще раніше в око впала, та на охорону лізти було стрьомно. Я ж неякийсь там гоп-стопник, а чесний крадій, - прорік напутнє слово отаман. Товариство послухало, й заворушилося. Довго не збиралися: загасили багаттячко, прихопили торби типу «мрія окупанта» - їх брали з собою щодня . Помідор витяг з нички у кутку обрізок труби, сплющеної, як фомка, Жорка запхав у подерті штани свою кастровану двостволку. Несвята трійця попхалася драбиною з барлога в бетонному колодязі нагору. Напружуватися, відсуваючи важкого чавунного люка не довелося. Той люк непрохані пожильці давно відтягли до скупки брухту, а виручена за нього грошва швидко перекочувала до самогонниці Надюхи.  

Жорка, як планувальник операції, знову виявився на висоті – сподівання виправдовувалися просто на очах. Торговий центр виблискував та заманливо сяяв вогнями, як завше, але біля входу не юрмилися покупці, між секцій не крокували охоронці у формі. Помідор підійшов до скляних дверей, прислухався, і з розмаху гепнув по склу своєю ломакою. По загартованому склу побігли тріщини, але воно таки втрималося. Ватага знову прислухалася – ні, нічого. Тоді взялися ламати двері вже втрьох. Незабаром пробили величеньку діру, й всоталися досередини, як вітерець у кватирку. 

Спершу йти намагалися тихесенько, не тупцяючи по кахлях. Та під великим склепінням ніхто й не поворухнувся, тож далі закрокували впевненіше,і на відлуння не звертали уваги. З дверима до продуктового супермаркету впоралися вже швидше. Світло тут горіло де-не-де: адміністрація електроенергію економила. Та його вистачило, аби Геля роззирнувся, уздрів полицю із панським віскі, ромом, бренді та лікерами, й захоплено гукнув: «Братва, та це ж наче сон – стільки всього, і все наше. Крутий – ти бог!». На невмиваній Гелиній фізії розпливлася блаженна посмішка: мрії, єдрьона вошь, збувалися! 

Обов’язки розподілили швидко: Геля, котрого від спиртного було вже не відтягнути, обережненько згрібав у торбу буржуйські пляшки – це ж вам не Надюхіне пійло. Помідор методично очищав холодильні вітрини від копчених окостів, ароматних ковбас і соковитої шинки у плівці. Кидав слідом якісь консерви та не забув прихопити солоні огірки в банках. Бенкет на трубах теплотраси намічався грандіозний. Але Жорці такі дрібниці не личили. Як справжній атаман, він заходився поповнювати «золотий запас», виламуючи пластикові ящички касових апаратів та вигрібаючи з них монети й дрібні купюри, залишені «на здачу».

Із напханими торбами щаслива компанія рушила до виходу. Геля ледь втримався, аби не відкоркувати якусь пляшчину просто на ходу, і не почати обмивати удачу на місці. Але побоявся, що старший за таку дурницю у вухо зацідить, і просто вирвався вперед, аби швидше опинитися у затишній, обжитій бетонній нірці. Й відчути, нарешті, омріяний смак ніколи не пробуваного закордонного бухла. Та біля розтовчених дверей наштовхнувся на фігуру в однострої зі шпалером, й сахнувся назад. Під дахом споживчого храму розлігся хрипкий крик:«Атас, мєнти!». 

Ковбасна баталія

Бурят зі своєю «бригадою ух» чимчикували незнайомими вулицями, з цікавістю розглядаючись довкола. Все було таке яскраве, з іноземними написами, які казна-що означали. Трохи ображали зустрічні перехожі – сахалися від компанії доблесних воїнів, наче від чуми. Дурники: їх від нациків визволяти прийшли, а вони бояться. Та Демон на те не зважав: натомість оглядав магазинчики на предмет швидкої «інспекції». Виходило так, що ломитися в них було б важкувато: вітрини закриті глухими ролетами, а коло металевих дверей із ножами та прикладами автоматів марудитися доведеться довго. І навряд чи з успіхом. 

Так вони й швендяли напівпорожніми кварталами, аж доки попереду не постав торговий центр. Він заманливо сяяв вогнями навіть серед білого дня й гордовито виблискував на два поверхи своїм скляним фасадом. Прочитавши на ньому зрозуміле слово «Фабрика», Бурят задумливо почухав потилицю під шоломом. Якщо тут щось виробляють, то на халявну горілку й омріяну ковбасу годі сподіватися. Але якщо це завод, то до чого плакати з рекламою їжі, ювелірки й одягу? Та всім роздумам поклав кінець прозорий натяк у вигляді розтрощених дверей, які просто запрошували до відвідин славних гвардійців-десантників.

Демон у своєму вічному скорохватському азарті просунувся у ті двері першим. Далі Бурят надав Бразі прискорення підсрачником, і ротний кемел влетів слідом. Пересвідчившись, що все тихо, за ними приставними кроками потяг і обережний сержант. Аж раптом з-за якогось скляного закапелку виринули чоловічі постаті, й залунав крик. 

На тривогу волоцюга Жорка зреагував першим: кинув свою торбу, рвонув зі штанів обріза, й потягнув спускового гачка. Заряд картечі ввійшов Демонові під обріз шолома, й умить перетворив фізіономію любителя бабусь на криваву кашу з білими уламками щелепних кісток. Демон завалився на підлогу, не встигнувши навіть кавкнути. Другий заряд вліпився Буряту точнісінько проміж ніг – бронік із марихуаною у загашнику за пластиною ніяк не допоміг. Падаючи сержант рефлекторним рухом також натиснув на гачок свого «калаша», й видав чергу на весь ріжок.  Черга майже впритул навскоси перекреслила кострубату Жорчину постать. А далі бронебійно-запалювальні кулю полетіли трощити на своєму шляху скляні вітрини, пластикові прилавки, штабелі якогось краму. То тут, то там замайоріли вогняні язички – поки несміливі. Розгорялася велика пожежа, але Бурят уже її не бачив. По ногах потекло щось тепленьке, і згасаюча свідомість обдарувала ганебним здогадом: це ж він, мабуть, боягузливо обісцявся з переляку перед смертю. А потім настала благословенна темрява.

Поки наполохані Геля з Помідором стрімко накивали п’ятами у напрямку до рідної нірки в теплотрасі, кинувши і здобич, і підстреленого отамана Жорку. Йому вже було не допомогти. Брагу теж наче вихором знесло – так десантник поспішав здійснити тактичний відступ. Себто забився за покинуту цивільну машину на паркувальному майданчику та трагічним шепотом волав у рацію: «На помощь! Нападєніє! Всєх убілі. Я в торговом цєнтрє – трі квартала влєво от расположєнія!». Про «калаша» за спиною й не згадав, так підгорало.

Тим часом на перестрілку нагодився патруль міських дружинників – двійко беззбройних студентів, котрі доброю волею зголосилися на час безвладдя порядок підтримувати. Побачивши пожежу, одразу стали набирати з мобільних 101, але в диспетчерській рятувальників глухо мовчав. Зазирнули до торгового центру, і все стало зрозуміло: два трупи й  третій у болотного кольору однострої, що підпливав власною кров’ю. Від ароматів бійні та характерного мідного присмаку ще теплої брунатно-червоної рідини незвичні дружинники ледь не зблювали. Та сяк-так стрималися.

- Давай отого пораненого на двір витягнемо, й викличемо «швидку» - може, встигнуть допомогти. Хоч росіянин, а все ж людина, - примирливо запропонував старший патрульний.

Сержанта відтягли до автобусної зупинки поруч. Той разочок уривчасто простогнав, подавши ознаку життя й надію на те, що зусилля не марні. На диво, «швидка» відповіла, й диспетчер пообіцяв прислати машину. У кишенях однострою руського понишпорили, шукаючи індивідуальний пакет, щоб зробити якусь перев’язку. Та надибали тільки пакунок з планом. Обдивилися та кинули на асфальт. І тут на дружинників вилетіла команда швидкого реагування – розлючений Моджахед із гуртом захеканих бійців, котрі тримали зброю напоготові.

Одразу тріснули автоматні черги, що схрестилися на дружинниках. Ті завалилися мовчки. Потім Жорку, та нещасних патрульних повантажили у чорні мішки, й відвезли на міське кладовище разом із ще кількома десятками відчайдухів з тероборони. Ті з самими автоматами й старими «граніками» дали відчайдушний бій ворожій колоні. І їх рано-вранці розстріляли з гармат і крупняку просто під обраними за прихисток бузковими кущами. Для того, аби провести новопреставлених рабів божих в останню путь, кладовищенські робочі довго шукали батюшку. І один сміливець у рясі таки не злякався виконати свою християнську місію. Щоправда, не всіх вдалося впізнати – скалки, вибухи й важкі кулі порозривали деякі тіла на шматки. Тож таких ховали безіменними. Та Бурят про це ніколи не дізнався.

Без яйця, але з медаллю

Сержант гвардійського десантного полку оклигав у сімферопольському шпиталі. З руки стирчав катетер, закріплений системою на звичайній металевій вішалці, стегна були обмотані товстим шаром бинтів. А нижче живота щось віддавало гострим болем. Бурят завовтузився, намагаючись глянути, що там таке болить. Тут нагодилася білявка-сестричка, й одразу заохкала: «Ранбольной, лєжіте, вам єщє рано вставать!». Потім на обхід причимчикував професійно стурбований лікар, котрий за медичною звичкою узявся над пацієнтом чорно жартувати. Ти, герою, житимеш, хоча багато крові втратив. Як тебе довезли, й гадки не маю. Але це хороша новина. Є погана: в бою тобі відстрелили ліве яєчко. Його залишки ми ампутували, але не хвилюйся – з жінками спати зможеш. От тільки чи будуть у тебе діти, запевняти не беруся. Але ж живий – це головне! Та й у армії тобі більше не служити – підеш на гражданку. Ну бля, підбадьорив: стільки радощів, що трохи очко від них не луснуло.

Так і потекли сумні Бурятові дні під крильцем замотаних (палати ж від поранених трохи не лускають) ескулапів. Перев’язки, нові порції чогось рідкого у вену, ватного смаку пшоняна кашка з ложечки, й біль, біль, біль. Який, утім, поступово стихав. Та не відпускав жаль і біль душевний: чуяв м’яким місцем, що контракт ще тією підставою виявиться, і чуйка не збрехала. Жити тепер калікою – і на якого чорта він Маньці з одним яєчком потрібен буде? Може, хоч бойові на картку мудак Шойгу перешле. Тоді після одужання на них погуляє наостанок, і водяра сама підкаже – чи в зашморг, чи вскритися. Водяра – вона для руського воїна завжди найнадійніший порадник.

Повеселив недостреленого десантника тільки візит мордатого полковника у супроводі якихось манірних вертихвісток із мікрофонами та камерами. Полкан закріпив Бурятові просто на піжаму медаль «За відвагу», й зіпсував очікуваний обід, розпинаючись перед вертихвістками. Та хоч розважив: Бурят із подивом дізнався про себе, що він неабиякий герой – дав запеклий бій розвідгрупі озброєних до зубів «Джавелінами» нацистів, і всіх знищив упень, як косою викосив. Та й сам за товаришів постраждав.  

Щойно полковник ушився, Бурят медальку зняв, і поклав у тумбочку біля ліжка. На високу державну нагороду у нього одразу визрів наполеонівський план: перш ніж покінчити із проклятущим життям, урочисто втопити собаче брязкальце у першій-ліпшій параші. Втім, незабаром однояйцевого десантника спіткав інший нежданчик. На вільному ліжку в палаті (вкритий ластовинням танкіст, котрий її займав, таки гигнув) примостили ротного опущеного Брагу. Брага теж сумував: після ковбасної баталії, коли вони з пацанами вже були майже під Миколаєвом, колона зупинилася у якійсь лісосмузі. І вправний воїн, на свою біду, відлучився до найближчого кущика: після наїдків з сухпаю дуже вже скрутило – трохи в штані не наробив. Аж тут занадто поспішив і лоханувся, наступивши на пластикового «метелика». Той на таку неввічливість обурився, й у момент відірвав бідоласі праву гомілку. Тож для Браги бліцкриг теж завершився дуже швидко. Й хтозна, кому більше щастячка привалило – чи то Бурятові замолоду без яйця, чи то Бразі без ноги життєвий шлях верстати. 

А от червонощокому службисту, лейтенантові Єгорці «побєди» взагалі відважили повною ложкою, пригадав Брага. Взводного у якійсь Чорнобаївці наскрізь проштрикнув вилами скажений дідуган-сторож на свинофермі, коли Єгорчина «беемдеха» не знати для чого в’їхала туди, поваливши огорожу. Хоч лейтенант усім вже остогид, порядок є порядок: Бабай сторожа зловив, і голову відрізав. Але Єгорці вже було від того не легше: поїхав додому у чорному мішку, яких Родіна-Мать заготувала для своїх синів більше, ніж харчу в далеку дорогу. Хлопці потім сперечалися, чи представили генеральського синка на Гєроя Расєі, чи обмежилися тільки орденом «Мужєства». Та Бурята це вже не обходило. Він відвоювався.

Від автора. Окупація – то не переховування у підвалі від обстрілів, та порожні полиці в магазинах і чужі БМП на вулицях. Окупація – це коли до тебе швидко надходить усвідомлення: твоє життя відтепер не варте стріляної гільзи, твоє майно тобі не належить, і з тобою у будь-який момент можуть вчинити що завгодно. Як із твоєю матір’ю, дружиною, дітьми. Це коли ти сам змушений переховуватися, а кожен написаний тобою рядок може стати для тебе ж «розстрільним».

За кілька днів вибухи за вікном тебе вже перестають лякати, й починають навіть нести якусь надію. Власне, за кілька днів відлуння перестрілки чи гуркіт ракет у небі ти сприймаєш радше як гарний знак. Нас не кинули, десь іде бій, і до нас пробиваються. Отже, це лихо минуще. Світло згасло, мобільний зв'язок заглушили, і вибухи стали ще й єдиним джерелом інформації про навколишній світ. Твоє серце б’ється в унісон з ними. Інтервали між гупанням дедалі більше, і здається, що серце теж завмирає надовго. Тук-тук. Тук. Тук. Окупація.  
Замість постскриптуму. Написано у період перебування на нелегальному положенні. Не виключаючи можливості потрапляння «на підвал», оригінал рукопису перекинув електронною поштою колегам, а файл у ноутбуці вивозив зашифрованим, під виглядом рецепту – не смійтеся! – приготування сухого печива. Від щирого серця сподіваюся, що оте моє «печиво» бодай декому з рашистської сволоти стане поперек горла. 

Сергій ЯНОВСЬКИЙ

Уривок з оповідання під назвою «Коротке щастя Жорки, Гелі й Помідора» опублікований на електронній сторінці газети Верховної Ради України 17 червня 2022 р.

Квітень-травень 2022 року.

Херсон.
В В В В В