Високопілля на Херсонщині: окупація, постійні обстріли та викрадення мирних мешканців

“Ми вибрались із пекла!” – так кажуть українці, яким вдалось виїхати з Високопілля на Херсонщині. Два місяці вони жили в постійному страху за своє життя та за життя своїх близьких.

На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Анастасія і її родина втекли з окупованого Херсону, сподіваючись в глухому селі вберегтись від жахів війни. 

“Ми поїхали в Іванівку, це село в Високопільському районі, там живе моя бабця. Думали, що росіян тут не буде – вони ж Херсон намагались захопити» – каже жінка.

В середині березня колона російської воєнної техніки зайшла в те саме село, де жінка з родиною хотіли врятуватися від війни. Тоді бої, які точились біля села, перейшли в саме село, мешканці поховались в погреби та підвали. 

“Росіяни виганяли всіх, хто заховався у двір, якщо люди не хотіли вилазити з укриттів, воєнні кидали туди гранати. Медичну допомогу, звісно, ніхто не надавав”, – згадує Анастасія.

Після того, як мешканці зібрались у дворі, їх перераховували, а на заборі писали скільки людей живе в хаті: окремо чоловіків, жінок, дітей.
Чоловіків роздягали, перевіряли наявність татуювань, якщо не знаходили, проводили бесіду й відпускали. Однак, якщо їм щось не подобалось, забирали й могли протримати кілька годин або днів.

“Мого чоловіка забрали, бо він був у лижних штанах теплих, вони не воєнні, але камуфльовані. Протримали близько двох годин та відпустили”, – розповідає жінка.

Навіть після того, як воєнну техніку окупантів знищили Збройні сили України, російські військові залишилися. З того часу вони почали мародерити: грабували магазини, пиячили, забирали в людей телефони та автомобілі. Заходили до будинків, з яких виїхали люди, та трощили все, що бачили. 

“Навпроти нас був добротний дім. Так вони зайшли туди, порвали дивани, матраци, потрощили шафи, розбили техніку. Але використовували його, як дім відпочинку – топили баню, купалися, їли та пиячили”, – каже Анастасія.

Загалом, як згадує жінка, росіяни майже постійно були напідпитку.

“Ми – я, сестра чоловіка та її 14-річна донька – не виходили з двору, бо боялись. Ми чули, що вони в сусідньому селі ходили по хатах та шукали молодих дівчат. 40-річні жінки були їм нецікаві. Тож, ми постійно ховались”, – згадує жінка.Фактично увесь час в окупації люди жили без світла, газу й води. Але, як каже Анастасія, до цього можна звикнути:

“Спати лягали у 7-8 вечора, коли темніло. Їжу готували на старій дров’яній плиті, воду чоловік з сусідом носили з джерела – раз на тиждень наповнювали бочку. Звикли”.

Найтяжче сприймалась відсутність зв’язку – адже не знали, що відбувається в Україні, і, що гірше, не мали змоги сповістити рідних, що живі. Тому під страхом смерті виходили на пригорок, витягували руку вверх, так ловили сигнал:

“Вони поставили снайперів та забороняли дзвонити, погрожували вбивством. Але люди все одно виходили, бо треба рідних заспокоїти».

Кожного вечора лягаючи спати, місцеві мешканці не знали чи прокинуться вранці, чи не витягнуть їх з ліжка п’яні росіяни, чи не зґвалтують. І так протягом двох місяців. 

“Мій 6-річний син останнім часом в селі багато малював, і всі його малюнки були про війну. Хоча ми намагались при ньому нічого такого не казати, але він же сам чув ці вибухи, бачив, як вони п’яні їздять селом, як кричать. Ми намагались не показувати, що боїмось, але він сам все відчував”, – розповідає Анастасія.В городі одного з домів люди знайшли труп молодого розстріляного хлопця. Чому його вбили – невідомо.

Продовжувати жити в таких умовах ставало чим далі важче. Тож родина Анастасії наважилася виїхати. Але поїхали не всі, бабуся з дідусем та чоловік Анастасії Валентин – залишились.

“Він (чоловік Анастасії – від ред.) вирішив, що там він більш потрібен. Що буде допомагати, тим хто лишається, хто слабкіший”, – розповідає жінка.  

“Зелений коридор” російські військові не обіцяли, до того ж тоді вже не пускали їхати машиною. Тож евакуйовуватися жінкам з трьома дітьми довелося пішки.

“Ми йшли в сусіднє село по полях, тоді ще дощ пройшов й земля була мокрою. Йти реально було дуже важко, а долати прийшлось 8-10 кілометрів. Мости підірвали, тож річку прийшлось переходити по газовій трубі”, – згадує свій шлях до безпеки жінка.В селі на них чекав знайомий з авто, який їх і відвіз їх у безпечне місце. Інші ж люди сідали у тракторний причіп, або, якщо місць не вистачало, так і йшли пішки далі.Через два тижні після того, як Анастасія з рідними вирвалися з окупації, її чоловіка Валентина затримали й вивезли в невідомому напрямку:

“До пошуку Валентина ми під’єднали багато людей, ходили до комендатури Херсона, Каховки, Нової Каховки, зробили тисячу дзвінків та повідомлень, але результату немає”.

Також рідні чоловіка звертались до уповноваженої Верховної ради з прав людини, якою на той час була Людмила Денисова. Але в “офіційних” списках полонених Валентина немає. 

З часу, як Валентин зник, минуло вже понад місяць.

В той самий час окупація громади й щоденні обстріли продовжуються. Ті, хто залишився намагаються вижити. Російські військові не дають виїхати місцевим, певно, щоб мати щит з цивільних.

“В нашому селі вони намагаються жити через хату. І коли були вибухи з нашої сторони, вони ховались, а потім казали, що українці нас обстрілюють. Але люди їм відповідали, що поки їх не було – ніхто по селу не стріляв”, – згадує Мілана.

В дівчини майже така сама історія як і в Анастасії: вона з сім’єю більше місяці провели в окупації, дивом, під кулями виїхали великою родиною з села – вони передостанні, хто зміг виїхати машиною. 

“Вони вбивали людей, вбили батька і брата мого однокласника, які не хотіли віддавати хату. Його самого (однокласника – від ред.) забрали в полон. Били, знущалися, але причину затримки не пояснювали. Тримали два дні, потім відпустили”, – каже дівчина.

Вже під час окупації, за словами Мілани, люди за будинком культури знайшли яму, в якій було близько 25 трупів місцевих чоловіків.
“Це страшне, що вони роблять, вони без принципні та аморальні”, – каже дівчина. 

Однак, виїхавши з цього пекла, люди все одно не відчувають спокою. Ти в безпеці, але в тебе немає дому:

“Зараз нам дали хату, але наскільки… В нас родина 12 осіб, є старі й малі. Куди ми далі – не знаємо”.

ОЛЕСЯ ЛАНЦМАН
Bihus.Info