«Бачила канібалізм і як умирали один за одним»: історія розкуркулення і репресій роду Кирпенків із Херсонщини

В 
Від: Ганна Глибіна 
Надіслано: 10 червня 2020 р. 9:58
РљРѕРјСѓ: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення

Із розповідей моєї бабусі та письмових згадок родичів я дізналась, що мій прапрадід Кирпенко Яків Михайлович народився у 1867 році у волосному центрі Тягинка Херсонської губернії.

Якову було 10 років, коли він залишився сиротою і місцевий священник взяв хлопчика до свого господарства.
У 21 рік Яків одружився на такій, як і він, сироті, доньці сільського писаря Агафії. Молода сім’я спочатку працювала на «святого отця». Коли народилися первістки Юрій (1889 рік), моя прабабця Ганна (1891 рік), Наталія (1893 рік) трапилася нагода організувати в селі монопольну казенну винну лавку.

Священник порекомендував Якова Михайловича до цієї крамниці. На садибі, що належала спадкоємцям Кирпенків, на казенну позику був побудований житловий будинок із 5-ти кімнат, дві з яких призначалися для винарні, флігель із житлової кімнати та кухні, обладнані підсобні будівлі для зберігання товару, стайня, корівник. У дворі був колодязь зі студеною питною водою.

Для доставки товару придбали коня із возом. Торгівля процвітала, обороти збільшувалися, а сім'я росла, дітей в родині було 12. Всі вони навчалися і закінчили 4-річну школу в Тягинці, а потім мали можливість здобувати освіту в навчальних закладах Херсону.
Яків Михайлович мріяв, щоб його діти мали власний вибір в житті.

Бабуся згадувала, що кожен мав обов’язки по господарству. Вирощували багаті врожаї кавунів та динь, займались вівчарством. Завдяки розуму та наполегливій праці було утворено маленьке успішне господарство.

У лютому 1920 року Червона армія опанувала південь України. Коли керівництво Ревкома «запропонувало зайняти» під канцелярію будинок Кирпенків, вони перебралися жити у флігель. Зрозуміло, що крамниця була зачинена.

Якось все ще трималося, аж поки із спогадів: «… из Тягинки стали поступать тревожные сведения, что Якова Михайловича и Агафью Яковлевну лишили избирательного права, грозят раскулачиванием».
Яків Михайлович залишився в Тягинці один, щось з свого господарства «ліквідував», щось здав у колгосп.

На початку 30-х років мій прапрадід, трудівник і розумник, залишився удівцем і у поважному віці був змушений «гостювати» по черзі у своїх синів. Мабуть у нього уже все відібрали.

Однак, це врятувало прапрадіда від арешту. Ми не знаємо напевне причини, бо обвинувачення невідомі, але, швидше за все, за доносом Кирпенка Яків був арештований і у 1937 році помер у страшних муках у тюремній лікарні Тягинки на руках медичної сестри, яка навчалася разом з його донькою.

Незважаючи на найсуворіші заборони, вона повідомила про останні години Якова Михайловича.

По-різному склалася доля дітей Кирпенків.

Старший син Юрій (Георгій) навчався в Херсонському комерційному училищі. В 1914 році був призваний в армію, закінчив школу прапорщиків і дослужився в першу світову війну до звання штабс-капітана.

Після проголошення в 1918 році Української Народної Республіки служив очільником «Варти» в Олешках. Що трапилося з ним надалі – невідомо, поки пошуки безуспішні. 

Доньки Наталія та Олександра закінчили Фалєєвську приватну гімназію і отримали атестати сільських учительок.

За те, що був інтелігентом, лікар-ветеринар отримав заслання до Сибіру «без права на переписку»

В 1922 році Наталія вийшла заміж за місцевого ветеринарного лікаря Рощіна Миколу Мартем’яновича, кар’єра якого складалась доволі успішно. В середині 30-х років він отримав підвищення, по якому мав переїхати з Херсону до Миколаєва, та на нього склали донос, буцім-то у селянина здохла корова після лікування. За те, що був інтелігентом, лікар-ветеринар отримав заслання до Сибіру «без права на переписку». Тільки в середині 70-х повідомили коли і де похований Микола Рощін.

Трагічно склалася доля Меланії Яківни (1897 р). Закохалася вона в бравого командира-розвідника Кибальчича Василя Григоровича і, не отримавши благословення батьків, вийшла за нього заміж.

Батьки вважали червоноармійців боговідступниками, за їхній головний убір – антихристами. Та доля така мінлива. Після громадянської війни Василь із дружиною поїхав на батьківщину у Новгород-Сіверський, де прийняв за наполяганням батька сан священника. У зв'язку з репресіями церковнослужителів в 1929 році Кибальчич був заарештований і засланий до Сибіру. Дружина зберегла свою велику любов до нього, і звістка про чоловіка, який на засланні завів нову сім'ю, звела її до могили.

У великій родині Кирпенків пройшло дитинство моєї бабусі, Шиманської Людмили Юхимівни (1915 р.), вона в 1920 році залишилася без матері.

У 1932 році Людмила вже студентка Херсонського сільськогосподарського технікуму. Та в Україні почався штучно створений голод. За спогадами бабусі, в той рік зернових на херсонських землях виростили чимало. Але той врожай вантажили в порту на іноземні судна, а що залишалось – скидали у воду.

Студентів технікуму, щоб всі не вмерли за партами, вирішили перевезти до більш благополучного технікуму в Артемівському районі на Донбасі. Молодь погрузили в теплушки (товарні вагони, в яких перевозили людей – ред.) майже без їжі. Дорога розтягнулась на 5 діб.
Попереду в житті Людмили були тиф, війна, похоронка, спалена хата, голод 1947 року, але найжахливіші спогади про те пекло в теплушках.

Вмирали один за одним. Бабуся розповіла, що бачила канібалізм. Як можна було довести людей до такого жахливого стану!

Напівживих студентів на вокзалі зустрів директор технікуму, розплакався та розпорядився у першу чергу нагодувати та вимити.

Директора технікуму Подоляко Сергія Оксентійовича визнали ворогом народу. Може і за ті сльози на вокзалі

Так Людмила стала студенткою Кам’янського городнього технікуму, дуже гарно вчилася, була комсомолкою-активісткою. Але закінчити навчальний заклад не судилося. На одних комсомольських зборах було оголошено, що директора технікуму Подоляко Сергія Оксентійовича визнали ворогом народу. Може і за ті сльози на вокзалі.

Людмила та ще декілька студентів висловилися, що така людина не може бути ворогом народу. В результаті з’явився витяг за №465 від 20.05.34 року по Кам’янському городньому технікуму.

Дослівно: «За симуляцію в занятті, що призвело до занадто низької академічної успішності, та не виявлення соціального походження батьків, студентку 2-го курса Шиманську Людмилу з лав колективу студентства виключити. Коменданту відібрати постільне і приладдя. Директор технікуму Шепелев».

Ось такі історії.

Я щиро вдячна усім моїм далеким і близьким родичам за збережені спогади і фото-факти з їхнього життя. Це дає змогу не тільки знати історію свого роду, а й усвідомити історію нашої країни. 
В В 
Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.

Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.


У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.

Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org