Хоч ми й живемо у стані війни вже четвертий рік поспіль, досі маємо про неї приблизне уявлення, чи то з американських фільмів, чи то з радянських, напевне, однаково віддалених від реальності. Історій правдивого досвіду досі не вистачає, особливо жіночого, адже жінки на війні невидимі для суспільства, схильного викреслювати цю тему з свого життя. Проте реальні історії жінок-бійчинь неймовірно виразні і гідні розповіді – як фронтова розповідь Андріани Сусак, штурмовика, парамедика добровольчого батальйону «Айдар». Її Андріана розповіла на прес-конференції документального фільму «Невидимий батальйон», героїнею якого вона і стала.
Я доброволець – 9 травня 2014 року я, залишивши роботу, вступила на луганську землю, ми в кедах і майках вирушили з Майдану на Луганщину. Ми приїхали, як «дитячий табір», з «дорослими» афганцями, і чекали на зброю.
Батальйон «Айдар» зараз додали до Збройних сил України, але у 2014 році представники ЗСУ були тільки на «паперовій» роботі, а решта сформувалася так, як було заведено на Майдані. Тому мені було трошки легше, бо я воювала у складі своєї групи, де були дійсно брати, і ми були однією сім’єю. Може тому я й вижила – у нас було більше десяти бойових операцій, виходи, розвідка, обмін полоненими, ми забирали тіла наших хлопців. Психологічно було дуже важко. Але, як кажуть, жінка психологічно витримає більше, ніж чоловік. Було важко спілкуватися з батьками хлопців, які загинули. Було важко, коли люди гинули у тебе на руках, і ти відчувала, як життя виходить з нього, а ти йому кричиш: «Живи!»
За документацією я швачка, за спеціальністю – штурмовик. Група визначала, які обов’язки кожен має. У нас був командир, який нас вів за собою, і завдяки йому ми вижили і понесли малі втрати. На моїх плечах було іти за групою, дивитися, щоб мене не пристрелили, бо це їм тягар. Якщо були поранені під час штурму, то я витягувала і вивозила їх, надавала першу медичну допомогу. Я визивала авіацію, артилерію, копала бліндажі у — 25°С, діставала колоди дерева, налагоджувала зв’язок і волонтерку. У нас були проблеми із зв’язком, тому у мене в телефоні були номери командирів всіх підрозділів, які стояли на лінії фронту. І всі знали, що я «Малиш», дзвоню тільки по телефону, бо в нас не було рацій. Ми такі добровольці, в майках і кедах. Зброю після третього штурму ми взяли трофейну, нам вже не треба було нічого. У нас були кумедні історії, коли нам казали взяти два СПГ і піти «налєгке» на два танка.
Чому жінка може бути в армії? Тому що вона здатна виконувати цю роботу. Я не вважаю, що захищати батьківщину – це суто чоловіча чи жіноча робота. Це робота патріотів України. Може, я того не показувала, але було складно, коли при одному штурмі десантники сховалися за «Урал», і мені потрібно було якось мотивувати цих зовсім молодих, 22-річних хлопців. Я підходила до машини, витягувала їх, казала їм, що вже не стріляють, можна йти. Я стояла перша, щоб вирушати, а мені ці хлопці казали: «Ну стань вже назад, будь ласка». Гаразд, ідіть ви перші.
Я думаю, що жінка, якщо може, має право воювати. Я мала вищу освіту, могла бути військовим перекладачем, але в Міністерстві оборони не захотіли цього робити, зробили мене швачкою. Після Мінських домовленостей штурми закінчилися, війна стала позиційною, ми стали на 25 блокпосту на бахмутській трасі, щоб до наших не зайшли з тилу. Полковники, генерали дзвонили мені і казали, щоб треба зробити бойовий наказ, і всіх оформляють як роту вогневої підтримки, а яким боком я, швачка, можу бути тут? Я їм відповідала: «Кажіть, що я шию шкарпетки хлопцям».
Зараз я не воюю, виховую сина. Він – теж учасник бойових дій, п’ять місяців зі мною був там, має довідку від акушера, що «внутрішньоутробно перебував у зоні АТО». Мій чоловік теж зараз закінчив контракт з морською піхотою. Зараз у мене йде бюрократична, «паперова» війна. Мій командир родом з Макіївки, у нього немає ні житла, нічого. У моєї групи також немає УБД, вони не претендують на пільги, але є закон про віднесення добровольців до учасників бойових дій. Згідно з постановою, потрібні довідки про безпосередню участь, та їх ніхто не дає. Тому я воюю з генштабом, з Міноборони по оформленню документів хлопців. Ми як там трималися разом, так і зараз продовжуємо.
Звичайно, батьки не хочуть, щоб їх дитина була на війні. Тому в той час мені довелося брехати моїм батькам. Особливо важко було, коли у 2015 році вони дізналися, що я в положенні, на той момент я вже відслужила, а мене ніяк не демобілізовували. Зараз я вже не брешу, кажу все, як є, і вони мене підтримують, тільки кажуть: «А що, важче боротися з паперами, ніж бігати з автоматом по полю?» І я згодна, бо там ти точно знаєш, хто твій ворог.
Джерело – Вгору
