Він – звичайний херсонець, життя якого в одну мить перевернулося догори дригом. До 2014 року Ігор Кравець проживав у рідному місті, займався улюбленою справою та, навіть, не замислювався, що зовсім скоро опиниться в окопах, захищаючи рідну Батьківщину від ворогів. Сьогодні українці відзначають День захисника України, саме тому журналісти інтернет-видання «Гривна» вирішили поспілкуватися з Ігорем та присвятити йому місце у нашій постійній рубриці інтерв`ю.
– Коли розпочалася ваша служба на Сході та що підштовхнуло до такого рішення?
– Ще з народження у кожного чоловіка є один з найважливіших обов`язків – захищати свою сім`ю, землю та державу. З 2014 року почав займатися волонтерством, побував на Чонгарі, де вдалося познайомитися з першими розвідниками. Допомагали їм облаштовувати умови для проживання. Саме після цього остаточно вирішив йди у ряди військових та виконувати обов`язок. І звичайно ж, потрапив на Донбас. Після короткочасної служби повернувся додому та у 2015 році знову пішов до військкомату, де власне мене й взяли як добровольцем.
– Чи існувала для вас різниця, до якого формування направлять?
– Нагоди щодо вибору у мене не було. Перед тим, як я вирішив піти в зону антитерористичних дій, відбувалося формування п`ятого десантно-штормового батальйону. Саме туди я і був направлений. Переважно ми знаходилися під Слов`янськом, а саме селище Миколаївка. Окрім цього, нас переводили на околиці Донецького аеропорту, де власне відбувалися запеклі бої.
– Скільки термінів ви були в зоні АТО? Який вважаєте найскладнішим?
– Я був у зоні АТО два терміни. Якщо не враховувати військове навчання, то це рік. По-перше, сама війна – це дуже імпульсивно і страшно, адже не розумієш, що буде завтра і як вчинить ворог. Проте, усе вище перелічене стає пилом, коли ховаєш друзів зі свого батальйону. Тих, з якими боронив кордони пліч-о-пліч. Тоді ти розумієш, що ці події не сон і не злий жарт, а справді гинуть люди за мир у своїй країні. На війні ніколи не буває легко, проте Донецький аеропорт це один з найскладніших моментів. Вибачте, не хочу це згадувати. Краще таке не розповідати, нехай читачі ніколи не побачать це на власні очі.
– Чи забезпечує держава усім необхідним бійців: медикаменти, речі, харчування?
– Як вже було зазначено, я йшов у зону АТО добровольцем. Оскільки раніше сам був волонтером, вирішив усе необхідне захопити з собою. Тобто можна сказати, що усе необхідне в мене вже було: починаючи від білизни і, закінчуючи військовим взуттям. Звичайно, нам надали форму, проте з рідного дому і носилася краще і зігрівала душу. Усе необхідне ми отримували, тому не можу сказати, що чогось максимально не вистачало.
– Волонтери ваші охоронці, чи не так? Розкажіть трішки про їхню допомогу
– Так, я повністю погоджуюся з цим твердженням. Кожна людина, знаходячись далеко від власного будинку, сумує за родиною, побутом. Волонтери є своєрідним сполученням між військовим та домівкою. Вони привозять військовим рідну частинку. Саме тому їх візит очікують ніж будь-який інший. Найзворушливіші моменти – коли вони дістають подарунки від малечі. Наприклад, поробки, малюнки, фотографії чи смаколики. Військові стримуються, щоб не заплакати. До речі, напередодні повернення додому я забрав із собою фотокартку від житомирських школярів. Це згадка на все життя. Волонтери завжди чули наші прохання і привозили усе необхідне за можливістю. Що стосується медикаментів, то нам їх забезпечували київські благодійники.
– Як змінилося ваше життя після служби? Можливо, змінилися думки та пріоритети?
– Моя життєва позиція не змінилася. Я продовжую любити свій рідний край, нашу Україну. Якщо потрібно захищати, то будемо захищати. Якщо потрібна допомога, то будемо допомагати. Виїжджати закордон я не збираюся.
– Побувавши у зоні АТО і побачивши все на власні очі, що можете сказати про новини, які подають українські ЗМІ?
– Наразі я взагалі перестав дивитися телевізор, а тим паче новини. Це моя така принципова позиція. Розумієте, кожен канал показує те, що йому вигідно. Вони заробляють на цьому гроші. Спілкуюсь з хлопцями, які наразі знаходяться у зоні бойових дій. За їх словами не усі моменти показують повністю, в основному поверхово.
– На вашу думку, що є запорукою перемоги над ворогом?
– Наша єдність! Ми повинні показати ворогу, що Україна – держава сильних та вільних людей. Що ми можемо відстоювати власну думку, територію та свободу. Я вірю, що у нас все буде добре. Розумієте, війна закінчиться, проте багатьох людей вже не повернеш.
Наразі Ігор Кравець очолює громадську організацію «Українська єдність». Головною метою об`єднання є привити у молодшого покоління любов до Батьківщини, патріотизму. Розповісти про події сьогодення та донести, що ми – українці! Вільний і сильний народ! Також виконуючий обов`язки КНП«Оберіг» Херсонської міської ради. Дана організація опікується сім`ями військових.
Окрім мужніх та сильних чоловіків, ряди військових все частіше поповнюють жінки. Яскравим прикладом є херсонка Ірина Шевченко. З 2014 року Ірина була волонтером – працювала у «Херсонській чайці», їздила у 36-ту бригаду і зрозуміла, що має хлопцям допомагати там. Підписала контракт, одягла форму військову. Вона допомагала б і надалі, проте день 1 липня став останній у її житті. Під час виконання бойового завдання в районі проведення операції Об’єднаних сил, загинули внаслідок ворожого обстрілу військовослужбовці Морської піхоти України: водій санітарного автомобіля «Хаммер» HMWV старший матрос Сергій Майборода та бойовий медик, кавалер ордену «За Мужність» сержант Ірина Шевченко.
Санітарний автомобіль, в якому військові медики слідували на одну з передових позицій для евакуації пораненого побратима, був підступно розстріляний бойовиками з протитанкового ракетного комплексу.
Джерело – Гривна
