Сім років потому, 20 січня 2015 року бойовики підірвали колони, які тримали перекриття Донецького аеропорту. Саме того дня зафіксовано найбільші втрати серед кіборгів - так за надзвичайну стійкість назвали наших бійців, які утримували стратегічний об'єкт 242 дні, з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року.
І цей день став днем вшанування захисників Донецького аеропорту.
Серед кіборгів був і наш земляк Олександр Райхерт, який так і залишився наймолодшим добровольцем в історії цієї війни.
Олександр Райхерт. Фото з архіву “Вгору”
Про те, що він захищає Донецький аеропорт та приїхав додому, підлікуватися, редакція дізналася восени 2014 року. Ми зателефонували йому і попросили дати інтерв'ю, розповісти, хто ж такі «кіборги». А замість передбачуваного "шварцнеггера" в редакцію прийшов трохи по-підлітковому вугластий, веселий, капловухий хлопчик з дивовижними, приголомшливими очима, - мудрими не по роках.
Ось фрагмент того інтерв’ю:
– Який вигляд зараз має аеропорт? На фото з космосу – там лише руїни.
– В аеропорту є три локації: старий термінал, новий термінал та вежа. Ми були на вежі. Не найприємніша локація. Щодня по вежі випускали по 30 снарядів з танка. Це щонайменше. Сепаратисти поставили собі завдання зруйнувати її повністю. Але вона добре збудована. Не впала, і впаде, гадаю, не скоро.
– Гуркіт сильний, коли влучають?
– Так, нормальний. Але не так гуркотить, як починає сипатися з верхніх поверхів. Пилу дуже багато. І – шурхіт.
– А як із забезпеченням?
– З їжею, набоями нормально. Але коли ми приїхали, у нас на вежі два дні не було питної води. Зовсім води не було. Фільтрувати не було з чого. Контролюються нами лише будинки, територія – ні. Термінали (старий і новий) та вежа – стоять уздовж злітної смуги. Наші бійці її тримають, але це величезний простір, що прострілюється артилерією, і нікуди сховатися. І там можуть і наші танки їздити, та їх. Потім почали трохи привозити воду, по 23 пляшки. А людей багато.
– Спрагу важко було переносити?
– Не дуже. Гірше – холод. Наші теплі речі у БТРі залишилися, який до термінала поїхав. Їх там завантажили на склад, а вночі залетів снаряд і все згоріло. А в вежі вже немає ні вікон, ні дверей, протяги. Перша причина, чому ми з хлопцями приїхали сюди, це підлікуватися. Усі повернулися застуджені. У когось бронхіт, у когось – гайморит...
– А чим грілися?
– Що знайшли, які ганчірки, то натягли, так і грілися. Ще – кіт Сепаратист. Ляже на груди та зігріває. Гарний, чорно-білий, а вуха немає. Знаєте, там на війні багато бродячих котів. Вони дуже ласкаві, але чомусь у всіх праве вухо зрізане.
– А вашого котика чому Сепаратистом звуть?
– Не знаю. Може тому, що часто лякає, особливо вночі. Сидиш на посту і чуєш: на першому поверсі раптом кроки чиїсь, скло скрипить. Вусики у чеки гранати вже розтискаєш, а це – кіт бродить. Я якось той вусик так часто стискав-розтискав, що до ранку він просто відламався. Але цей кіт нас від смерті врятував. Вийшов у своїх справах погуляти в зарості трави й одразу відскочив, зашипів. Ми в тепловізор подивилися, щось там ворушиться. Про всяк випадок, "покосили" траву автоматом. Потім там знайшли снайпера.
– Кажуть, перед вашою вежею найбільше трупів лежить?
– Не знаю. Я не бачив, що біля терміналів, між нами повідомлень немає. Простір навколо прострілюється, велика відстань, “ходити один до одного в гості” – самогубство. А трупів біля вежі так, багато. Ополченців. Вони нічому не навчені, і їх на початку атаки вперед регулярні війська пускають. На м'ясо, фарш.
Ми розмовляли з ним майже дві години, поставили всі питання, які тільки спали на думку, але розлучатися ніяк не хотілося. Начебто в атмосфері залишилося щось недомовлено-важливе. Вже прощаючись, затрималися на вулиці біля входу до редакції. І тут він зізнався, що побоюється поранення в ногу, знепритомніти і безглуздо стікати кров'ю. Єдина надія – на побратимів, що вони встигнуть допомогти. Але взагалі смерті не боїться і ні про що не шкодує. Тільки шкода, що не встиг мати дітей. Якщо він загине, у батьків є комусь продовжити їхній рід, залишиться молодший брат, Максим. А ось саме його, Сашиного коріння – не буде…
До того ж з'ясувалося, що він не має жодного екіпірування. Тоді співробітники газети “Вгору”, Фонду милосердя та здоров'я та громадської організації “Південь” зібрали 6 тисяч 150 гривень та за підтримки Координаційного Центру допомоги військовим встигли купити Саші каску та бронежилет. Але отримувати екіпірування Олександр прийшов разом з другом Іваном, теж добровольцем Правого сектора, який уперше йшов в пекло Донецького аеропорту. Сашко, не роздумуючи, віддав йому подарований нами бронежилет: "Йому потрібніший, а я вже - досвідчений, я собі ще добуду!"
Після виходу тієї публікації, буквально за два тижні, 9 листопада 2014 року, ми дізналися, що Олександр Райхерт, позивний “Чорний”, загинув у селі Піски біля Донецького аеропорту від тяжкого поранення.
Його побратими по Правому сектору написали у Фейсбуці: “Ще кілька тижнів тому ми всі гуртом дивувалися вчинку 18-річного бійця Чорного, що під час мінометного обстрілу грав на гітарі патріотичних і романтичних пісень… Сьогодні він загинув”... у грудях боляче. Не просто ще одне пожертвуване життя, а й кілька ненароджених теж”…
Сухі цифри та факти
17 квітня 2014-го окупанти вперше безуспішно спробували захопити аеропорт, а 6 травня всі польоти через летовище припинилися.
Друга спроба взяти під контроль ДАП відбулась 26 травня. У новий термінал зайшли підрозділи російських військ і бойовиків. Завдяки скоординованим діям авіації та наземних сил ворога було витіснено із займаних позицій, а летовище перейшло під контроль сил АТО.
10 липня 2014-го противник обстріляв із мінометів позицію зенітників 72-ї бригади. Один воїн загинув. За кілька днів ще один наш захисник помер від ран. Українська армія зазнала перших бойових втрат в Донецькому аеропорту.
З вересня 2014 року в аеропорту розпочалися важкі бої.
Опорним пунктом сил АТО стало селище Піски — через нього захисникам аеропорту поставляли провізію й боєприпаси, відбувалася ротація. У цьому ж селищі розгорнули артилерію вогневої підтримки.
13 січня через масовані обстріли обвалилась диспетчерська вежа аеропорту. Того ж дня бойовики знову висунули «кіборгам» ультиматум — піти до 17:00 з нового терміналу. Якщо цього не зроблять, то їх знищать. Наші хлопці вибрали бій. Внаслідок невдалої атаки 13 січня загинуло понад 250 російських військових і бойовиків. Українські бійці продовжили контролювати територію.
19 січня - бойовики підірвали частину перекриття другого поверху терміналу, де перебували українські військові. Згодом вщент зруйновано диспетчерську вежу керування польотами, яку героїчно тримали всього шестеро кіборгів 90-го окремого аеромобільного батальйону. Після вибухів у новому терміналі розпочався наступ з усіх боків.
20 січня о 14:56 проросійські сили знову підірвали термінал, об’єкт було повністю зруйновано.
Упродовж наступних днів під вогнем «Градів» останні кіборги покинули руїни.
У різний час безпосередньо в аеропорту й на прилеглих об’єктах воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних бригад, 93-ї окремої механізованої та 57-ї окремої мотопіхотної бригад, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», українські добровольці. Багатьох із них відзначено державними нагородами, деяких – посмертно.
Вічна пам’ять і слава…
Гловне фото: Інтернет
Джерело – Вгору