"О, як натхненно вміє він не грати! Як мимоволі творить він красу!" – ці рядки Ліна Костенко присвятила актору від Бога, геніальному режисеру – Іванові Миколайчуку.
Сьогодні, 15 червня, йому могло б виповнитись 77 років, пише Експрес-онлайн. Народився актор у Чорториї на Буковині. Вчився в музичному училищі, закінчив театр-студію, згодом – кіноакторський факультет. Дебютував у стрічці ще в студентські роки.
На рахунку Івана Миколайчука – 34 ролі, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. Найбільшу популярність Миколайчуку-актору принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі "Сон" та Івана Палійчука у "Тінях забутих предків". Останній отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні, потрапив до Книги рекордів Гіннесса.
З фільму "Білий птах з чорною ознакою" (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука – він стає ще й сценаристом. А у стрічці Бориса Івченка "Пропала грамота" Іван – не лише виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер та автор музичного оформлення. У фільмі співає тріо "Золоті ключі", що виникло фактично завдяки Миколайчуку – у ньому співають Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук та Валентина Ковальська.
А в 1979-му Іван Миколайчук зняв свій фільм – "Вавилон ХХ". Останньою його роботою стали "Небилиці про Івана". Цей фільм він не встиг завершити, адже життя його обірвалось у віці 46 років. Видатного митця не стало 3 серпня 1987 року.
Він дуже багато не встиг – і через швидку смерть, і через те, що десять років йому було заборонено зніматись і знімати. У цей час Миколайчук сидів вдома, пригнічений та сумний. Написав лише "Небилиці..." – казку для чотирирічної племінниці.
"Це був один із найкрасивіших та найталантовитіших акторів, – ділиться спогадами про товариша Таїсія Литвиненко, народна артистка України. – Такого більше не буде... Пам'ятаю, як він ішов у своєму сомбреро (яке йому Марічка з Мексики привезла) по центру Львова, а за ним буквально – натовп жінок! Миколайчук вмів зачаровувати, та кохав лише Марічку.
Ми познайомились з Іваном у 1978 році – я тоді брала участь у кінопробах на "Вавилон XX", Миколайчук хотів знімати лише українських актрис. За кілька років до того він уже познайомився зі Стригуном (Федір Стригун – народний артист, чоловік Таїсії Литвиненко – Авт.), вони разом працювали над "Пропалою грамотою". Потім ми ще мали співпрацю над стрічкою "Така пізня, така тепла осінь".
Грошей тоді не було ні в кого – ні в нас, ні в країни. Миколайчук знімав на якийсь дріб'язок. Казав: "Тасю, я тобі не можу заплатить, але я хочу, щоб ти знімалась в мене". А я йому кажу: "Значить так, Іване, умова така: телевізор "Електрон". Він потім дуже довго нам служив".
Коли ми знімали стрічку "Така пізня, така тепла осінь", то багато часу провели в рідному краї Івана, на Буковині. Я тоді вперше побачила розмальовані хати, а Миколайчук казав: "Чим сильніше чоловік любить дружину, тим більше розмальовує свою хату, і колодязь, і доріжку".
Зустрічатись з Іваном Миколайчуком завжди було дуже цікаво. Він був неймовірною людиною, неабияким фантазером. Пригадую, коли одружувався мій старший брат, Іван із Марічкою приїжджали на весілля. А тоді був травень, повінь, луг затопило. Ми пішли на той луг, а там на деревах – лелечі гнізда. Іван усе ходив під деревами, дуже любив лелек – чекав, що і йому принесуть поповнення у сім'ю.
А якось, коли повертались зі зйомок у Чернівцях, їхали повз поле, якраз зоране – чорне таке, темне. Сонце заходить, червоніє. І лелеки на фоні летять, білосніжні. Оператори швидко цей кадр відзняли, він увійшов до фільму.
Іван був дуже добрим, але в роботі – чітким. Завжди знав, що він робить. Коли ми знімали "Вавилон XX", Миколайчук розписував кожну сцену, а тоді казав: "Той і той іде зі мною, інші – відпочивають, мені ніхто не заважає".
На похоронах Івана я не була, їздив Федір Стригун. Потім розповідав: коли гріб закривали, пустився сильний дощ. І мій чоловік згадав, як колись Миколайчук казав: "Коли мене будуть ховати, хочу, щоби такий дощ лив, аби ніхто не збрехав над моєю могилою".
Джерело – Вгору