— Улітку на шляху до Говерли можна знайти багато білих грибів. Інколи трапляються велетні майже кілограм. Їх набираємо в мішки. Залишаємо під кущами подалі від стежки. Забираємо на зворотньому шляху, — каже киянин 77-річний Володимир Цвілодуб. 45 років водить людей на гору Говерла у Карпатах.
Володимир Цвілодуб має фах радіоінженера. 35 років працював конструктором на заводі "Арсенал".
— Із юності захоплювався походами в гори, — розповідає Цвілодуб. — Разом із туристичним клубом "Арсенал" був на Памірі, підкорював Уральські гори й вершини Камчатки. Хотів більше часу проводити в мандрах, але через роботу не виходило. Вирішив змінити життя. Звільнився.
Першу туристичну групу в Карпати Володимир Михайлович повів 1973 року.
— Те сходження на Говерлу було найскладніше. Стояла зима, снігу лежало по пояс. У лісі він був м'який — ноги постійно провалювалися. На відкритому просторі став твердий, іти було легше. До вершини дісталися години за 3. Спускалися на лижах. Важкі рюкзаки не дозволяли робити вправні піруети, тому часто падали. За годину гепався у сніг 20 разів. Уже внизу відчув сильну втому. Їсти не хотілося, тільки спати.
Володимир Михайлович знає вісім маршрутів на Говерлу. Туристів водить трьома: один — крутий, другий — пологіший, а третій — найдовший.
— Останній, через вершини Пожижевська та Брескі — найкрасивіший. Угору треба підніматися 3 години. Цим маршрутом на вихідних ходять багато людей — тисячі, як у метро. Сходження на Говерлу — це своєрідна психотерапія. Була одна туристка Тетяна. Її звільнили, не дали допрацювати до пенсії кілька років. Зневірилася, була пригнічена. Після підйому в неї з'явилися нові цілі в житті. За кілька тижнів влаштувалася на кращу роботу.
Перед підйомом просить туристів пройти медичний огляд.
— Кожні 40 хвилин зупиняємося і міряємо пульс. Якщо підвищився удвічі, треба зупинятися чи повертатися. Нестачу кисню перш за все відчуває серце. Якщо йти швидше, ніж воно дозволяє, може статися серцевий напад. Раз одна жінка не витримала швидкого темпу і їй стало зле. Змушені були відпочивати майже годину.
Трохи більше 10 відсотків людей не доходять до вершини. Кажуть, важко. На півдорозі повертаються. Обіцяють підкорити її іншим разом. Сам один раз не зміг дістатися крайньої точки. На половині шляху почався сильний вітер. Усією групою взялися за руки, бо зносило. Останні кілометри треба було йти відкритим простором, де вітер був ще сильніший. Вирішили не ризикувати — повернулися в табір. А якось за кілька метрів до вершини застав дощ. Вода зі схилів збиралася у рівчак, яким ішов. Потік збив із ніг і проніс униз кілька метрів. Пощастило, бо вода різко повернула вбік і викинула мене з рову.
Володимир Цвілодуб щодня робить зарядку, раз на тиждень проходить 20 км. Він — удівець. 46 років прожив у шлюбі з радіоінженером Ольгою. Вона померла 10 років тому. Має синів 47-річного Сергія та Олега, 55 років. Обоє — інженери.
Пошив 20 синьо-жовтих наметів
Колись намети і спальники для туристичних груп Володимир Цвілобуд купував. Останні 10 років шиє сам.
— Раніше намети робили з брезенту, а спальники шили з вати, — розповідає киянин 77-річний Володимир Цвілодуб. — Тягати їх за собою було незручно, бо вони важкі. Коли у продажу з'явився парашутний шовк і капрон, почав їх шити самостійно. Креслення взяв у товариша. Навчився шити на машинці дружини. Зробив майже 100 наметів, 20 із них — синьо-жовті.
Джерело – Вгору