Переселенка з Криму Марина Ткаченко створює клуб в'язання для вимушених переселенок з Донбасу і інтернет-магазин, де вони зможуть продавати свої вироби.
Не давати кожен раз рибу, а один раз подарувати вудочку і навчити рибалити – за таким принципом Марина вирішила і допомогти своїм новим подругам, і собі знайти додатковий заробіток та цікаву справу.
"Спочатку я хотіла відкрити магазин пряжі: але обов'язково хорошої. Щоб він був не в підвалі, щоб в нього була вітрина, і щоб там збиралися однодумці: проводили майстер-класи, в'язали, спілкувалися".
Вона майже як героїня Джулії Робертс з "В'язання по п'ятницях". Тільки свій клуб Марина відкриватиме не в рідному місті, а за сотні кілометрів від дому.
До подій 2014 року вона жила в Керчі з чоловіком і донькою. Працювала фінансистом, потім започаткувала власний бізнес – першу в Керчі приватну медичну лабораторію. З початком окупації підприємство, на якому працював її чоловік, відібрали у власника, він залишився без роботи. Марині свій бізнес довелося продати.
Відбудоване роками життя руйнувалося і вони вирішили почати все з нуля, залишаючись в своїй рідній країні, тому продали будинок, зібрали речі і переїхали в Ірпінь.
Чоловік знайшов там нову роботу, старша донька пішла в садочок, потім – в школу. Марина влітку 2014 народила другу доню, паралельно почала в своєму новому будинку ремонт, але зачароване шило, яке в усіх талановитих підприємців самі знаєте де, не давало жінці спокою. Знайшовши роботу з гнучким графіком і приділяючи вільний час рукоділлю вона зрозуміла, що не хоче просто сидіти і в'язати. Треба чомусь вчитися.
Власне, в'яже Марина більшу частину свого життя. Ще першокласницею вона не могла дочекатися, доки їй виповниться одинадцять і можна буде записатися в гурток в'язання – раніше молодших дітей не приймали. Все свідоме життя Марина в'яже одяг і красиві речі для дому собі, друзям, на замовлення. Навіть через двадцять років, розповідаючи про новий задум вона захоплено блищить очима і, здається, кого завгодно може заразити бажанням шити, в'язати, вишивати.
"Три місяця тому я пішла на курси крою та шиття, - розповідає Марина, як придумувала свій в'язальний клуб. – Нас було шестеро учениць і, як виявилося, всі з Донецька чи Луганська. Ну і я з Криму. Розговорилися, я розповіла про себе, що в'яжу, друга дівчина – що робить прикраси, третя - що вміє в'язати лицьові і виворітні. Я стала думати, як в нас багато жінок-переселенок, щиро захоплених рукоділлям. Вони ж можуть на цьому заробляти, в'язати своїм дітям і на замовлення. Дівчата, кажу, а якби я вас навчила в'язати, давала закази, і ви би їх виконували і заробляли гроші? Вони цю ідею сприйняли з великим натхненням".
Зараз Марина вже потроху вчить тих, хто виявляє бажання в'язати і шукає гроші на оренду приміщення для занять, матеріали для рукоділля, а також на створення сайту для інтернет-магазину, де вони продаватимуть свої вироби і просування в Інтернеті. Проаналізувала краудфандингові проекти і зрештою подалася на Іndiegogo.
"Я навмисно обираю іноземні платформи і заодно придивляюся до західного ринку, бо там продавати в'язані вироби ручної роботи вигідніше. В нас ринок вже перенасичений такими пропозиціями", - пояснює вона.
В стартаперки вже є один інвестор – невідомий чоловік з Києва перерахував 50 доларів. Марина каже, незалежно від того, вдасться зібрати гроші на проект чи ні, вона сплете для нього ексклюзивні шкарпетки, і продовжить вчити своїх дівчат в'язанню.
Джерело – Вгору