Про Бабин Яр написано багато, дуже багато. Надто важливим є для України це місце пам’яті, але, мабуть, немає й настільки суперечливого місця пам’яті, ніж це.
Нашарування сенсів та змістів тут відносяться не тільки до трагічних подій 1941-1944 років, але й до повоєнних трагедій замовчування та переслідувань.
Пострадянська пам’ять Бабиного Яру теж не така безхмарна, як хотілося б усім нам.
Бабин Яр не перетворився на національне місце пам’яті, а наповнився численними новими пам’ятниками "окремим жертвам" (зараз їх на території Бабиного Яру двадцять дев’ять), які поки що живуть ізольованим один від одного життям, відстоюючи право на виключність пам’ятання "окремої групи".
Бачимо й "перетягування канату" – чия це трагедія? Кого тут більше?
"Проти кого" пам’ятаємо саме ми, доводячи, що хтось інший намагається монополізувати право на пам’ятання?
Напевно, тому й не дивно, що багато з тих, хто зберігав пам’ять Бабиного Яру з радянських часів, зараз відчувають скоріш образу, не вірячи в можливість перетворення місця трагедії на епіцентр української національної пам’яті.
Чому Бабин Яр настільки важливий для України та чому справою всього громадянського суспільства має стати гідна меморіалізація місця трагедії?
Не варто нагадувати, що жахливий зміст назві Бабиного Яру надало знищення тут 33 771 євреїв в вересні 1941 року.
Загальний же рахунок жертв становить біля ста тисяч осіб, вбивства продовжувались тут ще до 1944.
Точної кількості жертв не знає ніхто, та саме це і створює підґрунтя для спекуляцій: хто не чув розмов про те, що євреїв лише третина з вбитих, чому на них концентрується пам’ять?
Кого тільки тут не вбивали…
Хто є важливіший?
Для нас постає очевидним, що ці розрахунки відсотків є ознакою важкої хвороби історичної пам’яті нашої країни. Змагання жертв – це так природньо, й так… не по-людськи.
Скільки вбитих потрібно, щоб почати їх оплакувати? Тисячі більш варті скорботи, ніж сотні або десятки? Не здається, що це якісь ненормальні розрахунки? Але ж ми їх чуємо щодня.
Якраз в тому, що Бабин Яр поховав людей різних національностей та вір, людей, вбитих за цілком різними причинами, й полягає необхідність бачити в цьому місці саме загальноукраїнське місце скорботи.
Не нівелюючі при цьому факту того, що це був один з перших жахливих актів Голокосту, який відбувся ще до появи найстрашніших символів трагедії – Аушвіцу, Бухенвальду, Дахау…
Нагадаємо відомі слова Віктора Некрасова про те, що у Бабиному Яру вбивали не тільки євреїв, але лише їх вбивали за те, що вони – євреї.
Жертв Бабиного Яру вбивали по різних "статтях", й у пам’ятанні не можна про це забувати.
Саме наявність цих цілком різних груп жертв робить неможливим якесь узагальнююче пам’ятання.
Саме тому, починаючи зі встановлення радянського пам’ятника в 1967 році, піднімалася така хвиля образи збоку тих, для кого Бабин Яр був власною трагедією: тут поховані не абстрактні "радянські громадяни", тут поховані євреї, українці, роми, душевнохворі, військовополонені, гомосексуалісти, супротивники нацистського режиму, саботажники, жертви показових розстрілів – кого тут тільки не поховано…
Вони всі уособлюють окремі групи, але немає нічого неможливого в спільній скорботі по цілком різним людям, що створювали українське, київське, радянське життя початку сорокових.
Виключно розуміння необхідності пам’ятати окремих людей й спричинило появу майже трьох десятків пам’ятників на території Бабиного Яру.
Відсутність спільної візії пам’ятання цих окремих груп жертв Бабиного Яру й породила образи, недовіру, взаємні докори тих, хто відчайдушно домагався права пам’ятати "саме цих, окремих" людей, ревно вдивляючись у всі спроби не помітити їх присутності.
Багатоманітність пам’ятання Бабиного Яру в пострадянські часи вилилася в першу чергу в сегментацію пам’яті.
Саме тому нагальним завданням сучасної української держави та українського суспільства є формування такого варіанту пам’ятання трагедії, що дозволить не захищати пам’ять "власних" жертв, а відчути спільну скорботу за такими різними людьми, що є частинами загальної української історичної пам’яті. Ніхто з цих людей не має бути другорядним, ніхто не має втратити власного обличчя.
2016 рік може стати переламним в історичній політиці України – навкруг пам’ятання Бабиного Яру може сформуватися нова парадигма історичної пам’яті.
Пам’ятання Бабиного Яру в останню чверть століття породило багато взаємних образ та не виправдало тих надій, що зародилися на початку незалежності нашої держави, під час відомого виступу Леоніда Кравчука в колись забороненому місці пам’яті.
Відповідальністю суспільства й держави є подолання відокремленості пам’ятання, що вже пустило глибоке коріння.
У вирішенні цього складного завдання готовий брати найсерйознішу участь Меморіальний центр жертв Голокосту "Бабий Яр". Ця ініціатива об’єднує зусилля декількох організацій з різних країн.
За п’ять років планується створити меморіальний комплекс, що допоможе суспільству навчитись бачити в спільній трагедії джерело соціальної солідарності, готовності відстоювати права людини.
Гарантії в нас немає, але є надія та готовність працювати над подоланням помилок минулого.
Джерело – Вгору